Глава 20. Коли я був маленьким

Вечір. Тиша.

Не та тиша, що гнітила ще місяць тому — порожня, в якій холодильник гуде надто голосно. Інша тиша — наповнена. Так буває після того, як щось важливе відбулось: тиша не відсутність, а присутність.

Сергій сидів за столом у своїй квартирі. На столі: зошит у клітинку з ракетами й динозавром на обкладинці. Коробка відкрита збоку — фантики в стопках, жетон, листа поклав ще туди. На підвіконні — кросівка і кораблик, але кораблика вже немає, він пливе десь у Дніпрі. Замість нього — порожнє місце, яке чомусь не здається порожнім.

Два «Запорожці» на краю столу — один цілий, один зламаний.

Він відкрив зошит.

Перегортав повільно — сторінку за сторінкою. Будинок із сонцем у правому кутку — сонце з рівними дев'ятьма промінцями. Людина на велосипеді — колеса намальовані з монетою, рівні кола. Кіт з хвостом, що займає пів сторінки. Корабель у хвилях — хвилі рівні, учбові, але кораблик схилений якось особливо, ніби вітер впав саме в той момент.

Він дивився на кожен малюнок і впізнавав в них себе — не «того хлопчика», абстрактного, а конкретно себе. Ось рука, що тримала олівець з тим самим натиском, що й зараз. Ось вибір — намалювати ще одну хмарку, хоч не зібрався. Ось помилка — дерево вийшло криво — і рішення не стирати, а зробити з нього гору.

Карта з Фантиківградом. Ще карта — менша, з деталями портового міста. Портрет тата — великі вуха, усмішка, дуже широкий лоб. Неточний, але в ньому щось — якась суть схоплена, яку не схоплять точні пропорції. Портрет мами — з кучерями, намальованими кільцями; вона б, мабуть, не впізнала себе, але Сергій впізнавав. Якась битва — коні летять, мечі в усі боки, все дуже серйозно і трохи безладно. Зірки — багато зірок на кількох сторінках, різних розмірів. Людина на Місяці — стоїть і розмахує руками, і навколо — зірки.

Він перегортав і думав: це мій щоденник. Не словами — малюнками. Ось що мене займало, ось про що я думав, ось що мені здавалось важливим. Кораблі і зірки і коти і карти неіснуючих країн.

Він перегортав до кінця.

Остання сторінка — він відчув, що вона остання, ще не відкривши: трохи щільніша, і зошит трохи важчий на правій стороні.

Відкрив.

Малюнок займав весь аркуш — він намалював його навмисне великим, не вмістившись у межах розліновки. Людина — він, без сумніву, бо обличчя схоже на портрет-автопортрет зі сторінки двадцятої або двадцять першої, той самий лоб. Стоїть на пагорбі — пагорб намальований старанно, з травою окремими рисками. Руки підняті вгору — широко, максимально.

У руках — сонце.

Велике, кругле, з довгими рівними промінцями — більше двадцяти промінців, він рахував. Сонце займає майже чверть аркуша. Людина тримає його двома руками, як тримають щось справжнє: не показово, а по-справжньому.

Під малюнком — підпис. Великі літери, з натиском — тут, де тиснув особливо сильно, папір трохи прогнувся:

**«ЦЕ Я, КОЛИ ВИРОСТУ»**

Сергій сидів нерухомо і дивився на це.

Він пам'ятав цей малюнок. Не в деталях — у відчутті. Він малював його з абсолютною впевненістю, яка буває тільки в дитинстві: ось яким я буду. Людиною, що тримає сонце в руках. Він навіть не думав, чи це реалістично — ця категорія ще не існувала. Просто так мало бути. Він виросте і буде тримати сонце.

Де та впевненість?

Він думав про це спокійно — без болю, без докору. Де та впевненість, що людина може тримати сонце? Коли вона перетворилась на «будь реалістичним» і «не витай у хмарах» і «треба думати практично»?

І потім — зрозумів.

Вона нікуди не ділась.

Вона лежала в коробці — разом з фантиками і жетоном і зошитом. Просто лежала і чекала. Весь цей час. Чекала, доки він знов заліже на горище і знайде її. Не зникла і не зменшилась — просто чекала.

Він ще не тримав сонце в руках. Але: дитячий майданчик, де буде лабіринт із живої огорожі і справжній потічок зі справжнім камінням — він уже майже змалював, і це буде гарно, він знав. І карта «де я ще не був» лежала на столі — нова, намальована дорослою рукою, але з тим самим принципом. І два «Запорожці» стояли разом. І Оля цього ранку стояла поруч на набережній і дивилась, як пливе кораблик.

Ще не пізно. Ось що він зрозумів сьогодні — ввечері, з зошитом на столі. Не завтра зрозумів, не на якомусь переломному моменті. Просто сидів і дивився на малюнок — і зрозумів.

Не пізно малювати хмарки. Не пізно дивитись вниз, де тріщини в асфальті і мурахи. Не пізно складати кораблики і пускати їх у ріку. Не пізно боятися каруселі і все одно сідати. Не пізно говорити «я сумую» — навіть якщо той, кому кажеш, вже не може відповісти живим голосом, але відповідає якось по-іншому.

Він закрив зошит.

Поклав руку зверху — долонею, плоско — і трохи так потримав. Просто так.

Підвівся. Пішов до вікна.

Надворі — вечір, той момент між сутінками і повною темрявою, коли небо ще синє на заході, але вже темне над головою. Ліхтарі горіли. Вогні у вікнах навпроти — жовті, теплі, за кожним своє. Хтось ішов по тротуару з собакою — собака бажав тягнути в одну сторону, господар в іншу, і це тривало вже давно, і обидва звикли. Берізка біля паркану стояла вже майже без листя — кілька жовтих ще тримались.

Де-не-де — калюжа. Та, що залишилась після тижня дощів і ще не висохла до кінця.

Він дивився вниз і бачив у калюжі відображення ліхтаря — яскраве, чітке, майже точне. Ліхтар угорі горів і ліхтар унизу, у воді, теж горів.

Як сонце, що впало вниз і лежить там і чекає, поки хтось нахилиться і подивиться.

Він дивився.

Потім усміхнувся — сам собі, вікну, вечору, калюжі з відображенням ліхтаря. Без причини. Або з причиною, яку він міг би тепер назвати одним словом.

Але не став.

Деякі речі краще просто відчувати.