Глава 18. Сон третій

Двір — той, дитячий, з лавкою і каштаном і акацією в кутку.

Але все у ньому жило. Не метафорично — буквально: рухалось, дихало, тягнулось.

Карусель крутилася — сама, без дітей, без мотора, без жодного видимого джерела руху. Просто крутилась рівно і майже безшумно, тільки легке шушукання ланцюгів. Сидіння летіли по колу — рівно горизонтально, розтягнуті відцентровою силою, і ніби птахи, що летять по колу, крило до крила. Фарба на них була ціла, червона і синя, яскрава.

Кораблики — паперові, саме такі, як з коробки — пливли по повітрю. Трохи над землею, не торкаючись, обминаючи дерева і лавку. Один кружляв навколо акації. Ще два летіли вздовж стіни будинку. Вони пливли рівно, з тим же спокоєм, з яким пливуть по воді.

Листя кружляло — але не падало. Зривалось, кружляло, зупинялось у повітрі на рівні другого поверху і висіло там, золоте, жовте, рудуватих кольорів. Ніби хтось зупинив мить між «відірвалось від гілки» і «лягло на землю».

Сергій стояв посеред цього двору і дивився.

Він знав, що це сон — знав з тієї частини свідомості, що залишається і в снах, спостерігає збоку. Але не хотів прокидатися. Вперше за три сни — не хотів, щоб це скінчилось.

Повітря пахло восени, але теплою — не жовтневою сирою, а якоюсь серпневою теплою осінню, що буває кілька днів у вересні, коли ще є тепло, але вже є золото.

Він пройшов через двір.

Трава під ногами — суха, хрустить. Кораблик пролетів поруч, за півметра від його обличчя, і Сергій відчув легкий рух повітря від нього. Він підняв руку — кораблик трохи відхилився вбік, ніби відреагував, потім вирівнявся і полетів далі.

Лавка під каштаном — та сама, дерев'яна, з тією ж перекошеністю. Він підійшов і сів. Дошки були теплими — як буває, коли дерево весь день грілось на сонці. Хоча сонця тут не було — небо рівне, без хмар, але не сонячне, а ніби з власним джерелом м'якого рівного світла.

— Ти ж не забув, як дивуватися?

Голос прийшов звідусіль одночасно. Не голосно — навіть тихо, але рівно у всій точці простору. Він обернувся — нікого. Знову подивився навколо — двір порожній, тільки кружляють листя і пливуть кораблики.

Але голос він знав. Знав так само, як знав запах батьківської куртки — тієї, сірої, вовняної, що завжди висіла на гачку біля дверей. Як знав скрип другої знизу сходинки в Броварах. Як знав форму тіні батька на стіні в дитячій кімнаті ввечері, коли той заходив побажати на ніч.

— Ні, — відповів він. — Не забув.

Він казав це без пафосу, просто констатував. І поки говорив — розумів, що це правда. За цей жовтень — кросівка, коробка, карусель, потічок в ескізах, хмарки на полях, невидимий малюнок пальцем на асфальті — він, мабуть, не забув. Або згадав. Або і те, і інше.

— Добре, — сказав голос. — Тоді все буде добре.

Карусель крутилась. Листя висіло в повітрі.

Один кораблик — той, що кружляв навколо акації — відірвався від свого маршруту і полетів до лавки. Прямо до Сергія. Він летів повільно і рівно, трохи опускаючись. Сергій відкрив долоню.

Кораблик сів на долоню — легкий, як і повинен бути паперовий кораблик. Трохи теплий — не від сонця, а сам по собі. Як буває теплий папір, якого довго тримали в руках.

Він обережно склав пальці навколо нього.

Прокинувся.

—

Кімната. Темрява. Телефон: 5:12.

Долоня — порожня. Він знав, що буде порожня, і все одно відчув щось — не розчарування, але якусь тихість від цього. Але відчуття тепла ще залишалось — не в долоні фізично, а десь навколо, у повітрі кімнати.

Він лежав і тримав це відчуття.

Батько сказав «тоді все буде добре». Батько не говорив таких речей легковажно — навіть уві сні він не говорив би, щоб просто заспокоїти. Тоді все буде добре — якщо не забуде дивуватись. Це умова, не обіцянка. І умова виконується.

Він встав і пішов варити каву.

Поки кава крапала в гуртку, він стояв біля вікна. За вікном — ранкове. Не ніч уже і не день — те між. Небо на сході трохи рожевіло, але ще дуже слабко, ледь. Двір внизу порожній. Ліхтар ще горів, хоча вже не потрібний.

Потім він побачив — квадрат сонця.

Ранній промінь, що пробився між будинками навпроти і ліг прямо на підлогу кімнати — правильний, рівний квадрат, трохи жовтуватий. Жовтневе сонце не пряме, не яскраве, але справжнє.

Він зупинився і просто подивився на нього.

Квадрат світла на підлозі. Теплий на вигляд — він навіть пройшов і став у ньому, і дійсно було трохи тепліше, або здалось.

Потім пішов збиратись. Сьогодні треба було бути на роботі раніше — він домовився показати Назаренку перші ескізи майданчика.