Глава 16. Розмова з Сонею

Соня сиділа на нижній сходинці під'їзду і дивилася на небо.

Не дивилась угору тягнучись — просто сиділа, спираючись спиною на двері, і дивилась перед собою, а перед нею було небо — бо вона ще маленька і горизонт не закритий машинами і плечима. Пальто синє, те саме велике, на виріст. Один чобіт розв'язаний, шнурок лежить на бетоні.

Сергій виходив з під'їзду і ледь не наступив на неї — вона сиділа прямо в дверях, і він відкрив двері і різко зупинився.

— Обережно, — сказала вона не обертаючись, ніби очікувала його. — Ти майже наступив на мій хвіст.

— У тебе нема хвоста, — сказав він.

— Ти просто не бачиш.

Він вийшов, зайшов збоку і сів поруч на сходинку. Там було холодно — жовтень, бетон, — але він сів.

— Чому не малюєш? — запитав він. — Сонячна система скучає.

— Крейда скінчилась, — сказала Соня без особливого смутку, просто констатуючи. — Останню жовту я вчора дописала. А в магазин мама ще не ходила. Я просила купити синю і зелену, і ще червону для Марса. Але вона забула.

— Сумно.

— Не дуже. Можна просто дивитись.

Вона дійсно просто дивилась — у небо, у той кут між будинками, де відкривалось небо. Сьогодні небо було сіре, без особливостей, але Соня дивилась на нього з тим самим виразом, з яким дивилась на свій малюнок, коли оцінювала.

— У тебе є крейда? — запитала вона.

— Ні.

— Шкода. — Вона ще помовчала. — Я б намалювала хмарку. Ось ту. — Вона показала пальцем. — Бачиш? Вона схожа на слона, який сидить.

Сергій подивився туди. Хмара — велика, з виступом з одного боку, трохи опухла внизу. Він покрутив головою.

— Я бачу, скоріш, ведмедя, — сказав він.

— Де?

— Ось тут — голова, ось — лапа звисає.

Соня подивилась ще.

— Ні, — вирішила вона. — Слон. Хвіст он там. І вухо велике.

Він не сперечався.

— Ти вмієш малювати хмарки? — запитала вона.

Він згадав блокнот на нараді. Хмарки на полях — пухнасті, із сонцем. Посмішку Олі: «у вас гарні хмарки».

— Вмію, — сказав він.

— Намалюй.

— Немає чим. Крейди нема, ти сама казала.

Соня подумала секунду.

— Пальцем, — сказала вона. — На сухому асфальті можна пальцем малювати. Невидимо, але ти ж сам знаєш що малюєш. Ти ж бачиш.

Він подивився на асфальт перед сходинками. Після вчорашнього дощу — висох. Сухий, сірий, з тріщиною поруч з бортиком.

— Невидимо — це безглуздо.

— Чому? — запитала вона серйозно. — Ти ж знаєш, що там є. Цього достатньо.

Він помовчав. Потім нахилився і провів пальцем по асфальту — округло, горбисто зверху, рівно знизу. Хмарка. Потім поруч — ще одна, менша. Пальцем важко — не так гладко, як крейдою, але форму можна зробити.

— Ось.

Соня нахилилась і дивилась на асфальт з тим самим виразом, що й на небо — серйозно і уважно.

— Гарно, — сказала вона. — Тепер я.

Вона нахилилась — показала язика від зосередженості, цей її жест — і почала малювати. Повільно, з натиском. Потім відсторонилась.

— Що намалювала? — запитав він.

— Слона. Він спускається з хмарки п'ять, щоб попити з калюжі. — Вона показала на калюжу в кутку тротуару. — Тієї калюжі.

Вони малювали невидимі малюнки поруч. Сергій намалював ще птаха — три лінії. Соня намалювала щось, що вона назвала «риба з вухами».

— Чому ти не малюєш на роботі? — запитала вона, не відриваючись від риби.

— Малюю. Будинки, плани, схеми.

— Це нецікаво.

— Іноді цікаво. — Він подумав. — Зараз цікаво. У мене є проект — дитячий майданчик. Там лабіринт буде з кущів і справжній потічок.

Соня підняла голову.

— Потічок? Справжній?

— Справжній. Зі справжнім камінням.

Вона деякий час обдумувала це.

— Добре, — вирішила вона нарешті. — Це вже цікаво. — Потім: — А раніше у тебе не було цікавих проектів?

— Раніше були менш цікаві. — Він подумав, як пояснити. — Я забув кілька речей і зараз згадав.

Соня кивнула — вона завжди кивала так, ніби розуміла більше, ніж сказано.

— У мене теж таке буває, — сказала вона. — Я забуваю, де поклала ведмедика — він м'який, великий, зветься Михайло. І шукаю, шукаю, а потім знаходжу під ковдрою або за диваном, і тоді дуже рада. Навіть більше рада, ніж коли він просто завжди є.

Він дивився на неї. Шість років, розв'язаний чобіт, хмара-слон у небі.

— Саме так, — сказав він. — Саме так воно і є.

Вони ще трохи помовчали. Потім Соня підвелась — пальто одразу зсунулось на плечі, вона поправила — і завязала нарешті чобіт. Два вузли, для надійності.

— Я піду тата просити купити крейду, — сказала вона.

— Купуй синю і зелену, — порадив він. — Червону для Марса.

— Я знаю, — сказала вона терпляче.