Глава 13. Сон другий

Вони стояли на березі річки.

Сергій не знав, яка це річка і де. Не Дніпро — надто тихий, надто зелений. Якась інша, не дуже широка, зі спокійною течією, що ледь помітна по тому, як пливуть листки на поверхні. Береги в зелені — трава по коліно, де-не-де кущі верби, що схиляються до води. Вранішнє світло — тому що сонце низько, тіні довгі, і туман ще стоїть над водою: не густий, прозорий, рожевуватий від ранку.

Пахло річкою — тим запахом вологого піску і трави, і ще чогось — прохолоди, може. Десь далеко кричав птах, один, потім ще один у відповідь.

Батько стояв поруч — за крок, трохи попереду.

Сергій бачив його збоку: сорочка в клітинку — блакитна з синьою клітинкою, він носив таку влітку, завжди з закоченими рукавами до ліктя. Шия трохи засмагла. Волосся потемніло від ранкової вологи. Він стояв і дивився на воду, руки в кишенях, і мав вигляд людини, якій добре там, де вона є.

У Сергія в руках був паперовий кораблик.

Звідки — він не знав. Просто тримав у руках, і кораблик був, і це здавалось нормальним. Кораблик складений точно — гострий ніс, рівні борти, маленька щогла з рогом, загнутим назад. Такий, як складав тато.

— Пускай, — сказав батько, не обертаючись.

Сергій нахилився до води. Трава під ногами була мокрою — холодною вологою крізь взуття. Він поклав кораблик на поверхню.

Кораблик не тонув.

Він лежав на воді рівно — не накренившись, не набираючи воду. Річка підхопила його обережно, ніби очікувала, і понесла — не вниз за течією, а трохи навскіс, власним маршрутом. Пливнув рівно, упевнено, без гойдань. До середини річки — і далі, до іншого берега.

— Дивись, — сказав батько.

Сергій дивився.

Кораблик доплив до середини, не зупинився, пройшов далі. Потім течія занесла його трохи в бік, але він не втратив рівноваги. Досяг іншого берега — Сергій думав, що він там і зупиниться, причалить до берега. Але кораблик не зупинився — він ніби знайшов протоку, невидиму з цього берега, і пішов далі, за поворот річки, і зник.

Але Сергій чомусь знав, що він пливе далі — за поворотом, і за наступним поворотом, через луки і ліси, до іншої ріки, потім до моря. Плив і не тонув.

— Тату, — сказав Сергій.

Батько обернувся.

І в цьому сні — єдиному з трьох, де він бачив батька — обличчя було справжнім. Не розмитим, не тим зібраним-з-уяви, яким буває в снах. Справжнім — трохи засмаглим, з глибокими зморшками від сміху навколо очей, з тією лінією на лобі, яка з'явилась після сорока, з щетиною дводенною. Очі — він знав ці очі: в них завжди було щось тепле і трохи смішливе, навіть коли він був серйозним.

Сергій дивився на нього і думав, що забув, який він насправді. Що в пам'яті лишились контури і загальне враження, але не ця конкретна лінія від ока до вуха, не ця форма губ. А тут — ось він, живий, на відстані руки.

— Тату, — сказав він знову. — Я сумую.

Батько поклав руку йому на плече — важку, тверду, теплу. Так само, як клав у дитинстві, коли Сергій засмучувався через щось і не знав, як сказати.

— Знаю.

Вони стояли і дивились на річку. Туман над водою поступово піднімався і розходився — ранок прогрівав повітря. Птах кричав ще раз, далеко.

— Ти складаєш кораблики? — запитав батько.

— Ні. Не вмію добре. Ти вмів.

— Я навчу ще раз.

Але він не навчив — тому що Сергій прокинувся.

—

Кімната була темна. Цифри на телефоні — 3:54. Майже чотири ранку.

Він лежав нерухомо і дихав — рівно, повільно. В грудях щось змінилось — він відчував це фізично, не метафорично. Не вузол розв'язався — ні, він ще там. Але трохи послабшав. Наче хтось трохи потягнув один з кінців.

Батько поклав руку на плече і сказав «Знаю».

Він не знав, чи важливо, що це був сон. Може, важливо інше — що він нарешті сказав «я сумую». Не думав, не усвідомлював, а сказав — вголос, нехай і уві сні.

Він прикрив очі.

Не заснув більше — але й не страждав від цього. Лежав і тримав те відчуття, яке залишилось від сну: руку на плечі, живе обличчя, туман над річкою. Тримав, поки воно не розтануло поступово — не зникло, а просто розчинилось у звичайному ранковому сірому світлі, що починало сочитись крізь штори.

Потім підвівся. Поставив чайник.

У вікні було синьо-сіре передранкове небо — те, яке ще не вирішило, буде сьогодні хмарно чи ясно.