Глава 10. Старий двір

У неділю він узяв машину і поїхав.

Не до матері — туди він був тиждень тому. Не по справах — вихідний. Просто виїхав і поїхав туди, куди ноги привели його тієї ночі безсоння — у старий район, де жив до восьми років.

Вранці було сонячно — перший сонячний день за два тижні, бліде жовтневе сонце, але справжнє. Воно лягало на асфальт косими прямокутниками між будинками і золотило мокрі після нічного дощу дерева. Сергій їхав повільно, вікно трохи відкрив — повітря холодне, але свіже, з запахом листя і землі.

Припаркував машину на краю двору і вийшов.

Вдень двір виглядав інакше, ніж тієї ночі. Живіший, конкретніший — без нічного розмиття деталей, без того відчуття примари. Дітлахи — троє хлопців, мабуть, по дев'ять-десять — гоняли м'яча між гаражами. Якась жінка у червоному пальті вела за руку малюка у великих гумових чоботях — малюк навмисне наступав у кожну калюжу. Дід з таксою поволі рухався вздовж паркану, такса обнюхувала кожен бордюр.

Сергій пішов пішки, не поспішаючи.

Він помічав, що змінилось і що залишилось. Гараж у центрі двору — снесли, на його місці газон, молодий, ще не вкорінений, трава рідка. Старий сарай із покрівельного шиферу — зник, і він навіть не пам'ятав точно, де він стояв. Пісочниця — стоїть, але нова, пластикова, жовто-синя, замість тієї, дерев'яної, де він будував міста з піску і ставив каштани замість будинків.

Але акація в кутку — та сама. Величезна, стовбур у два обхвати мінімум, кора глибоко посічена, гілки кидають складний тінь навіть у жовтні без листя. І лавка під нею — та сама лавка.

Дерев'яна, трохи перекошена набік. Одна бокова підпірка трохи просіла — він пам'ятав це, вона й тоді просідала. Але дошки тримались — дві рідні, потемнілі від часу, і одна нова, посередині, свіже дерево, ще не встигло потемніти до кольору решти.

Сергій сів.

Перекошеність лавки він відчув одразу — права сторона трохи вища, треба трохи нахилитись, щоб сидіти рівно. Точно так само, як в дитинстві. Він зробив це автоматично.

Каштани лежали по землі — коричневі, блискучі, з матовою плямою на боці де торкались землі. Більшість вже без шкарлупи, але деякі ще в розкритих колючих шкаринках — зелена зовні, біла всередині, по три каштани в кожній. Він нахилився і підняв один — той, що лежав прямо біля ніжки лавки. Великий, ідеально округлий, важкий для свого розміру.

Він поклав його в долоню.

В дитинстві — він це пам'ятав з несподіваною точністю — не було нічого кращого за свіжий каштан. Саме щойно впалий, ще з блиском і вагою, не висохлий і зморщений. Брати в руку і триматись. Просто так, нічого не роблячи. Каштан тримав форму, і тепло долоні, і між пальцями він сидів рівно, ніби для цього і зроблений.

Він тримав каштан і думав — він і зараз думав те саме. Нічого в цьому не змінилось.

Поклав до кишені.

Посидів ще — спостерігав за дітлахами з м'ячем. Малюк у гумових чоботях тепер відірвався від мами і сам ішов до калюжі — цілеспрямовано, з підходящим обличчям. Мама йшла за ним, вже змирилась.

Потім нахилився і заглянув під лавку — не знаючи, навіщо. Просто нахилився і заглянув.

Між задньою опорою лавки і землею, в маленькій ямці де земля вигриблась або хтось ковирнув паличкою — металевий предмет. Круглий, менший за монету. Він простяг руку, взяв.

Жетон. Металевий, круглий, трохи менший за двокопійчану монету. Проіржавілий до рудого, краї нерівні. На одному боці — рельєфний малюнок, вже майже стертий іржею, але якщо тримати під кутом до сонця — видно якийсь профіль, може, зірка, може, корабель. На іншому — нічого, просто метал.

Жетон від ігрових автоматів. Такі були в кіосках і невеликих залах у дев'яності — вкидаєш жетон, і грає гра на маленькому екрані. За рублі купляли жетони, жетони копіювали від кіоска до кіоска, деякі можна було знайти на землі біля автоматів.

Сергій знав цей жетон.

Він не міг пояснити — як. Але знав. Відчував це в руці — не дежавю, а щось точніше і глибше. Він тримав цей предмет раніше. Ось так само, цією рукою, з тим же нахилом пальців. Він носив його в кармані куртки — тієї, синьої, з жовтими смужками на рукавах. Він ніс його, як несуть скарб: обережно, окремо від дрібниць, щоб не подряпався.

І одного разу загубив — тут, мабуть, тут, у цьому дворі — і дуже засмутився. Шукав в траві, під лавкою, але не знайшов. Прийшов додому без жетона.

Він поклав жетон у долоню і стиснув.

Холодний. Іржавий. Незначний з вигляду. Але він лежав під цією лавкою, мабуть, тридцять років — і чекав. Просто лежав і чекав.

Сергій сидів ще довго. Малюк в чоботях уже стояв посеред калюжі — по коліна — і мама, яка змирилась, фотографувала його на телефон. Дід з таксою завершив коло і пішов зі двору. Хлопці з м'ячем кудись поділись.

Він поклав жетон у кишеню — поруч із каштаном. Два предмети з різних часів, обидва важкі, обидва справжні.