Глава 9. Оля

— Ти п'єш чорну?

— З молоком, якщо є.

Вони сиділи в кав'ярні за кутом від офісу — тій, маленькій, яку він помічав щодня, проходячи повз, але ніколи не заходив. Зсередини вона виглядала краще, ніж знадвору: дерев'яні столики трохи різні, ніби зібрані з різних комплектів — але саме це робило їх цікавими. Довга дошка вздовж однієї стіни, де хтось написав крейдою меню — великими, нерівними літерами, деякі слова трохи косі. На підвіконнях — горщики з рослинами, за якими явно доглядали. Пахло кавою і ще чимось — корицею, мабуть.

Оля замовила американо і принесла з собою маленький ноутбук, але відразу закрила його — ніби посперечалась сама з собою і вирішила не відкривати.

Це Оля запропонувала — після роботи, між іншим, без особливого приводу. Просто: «Ти не хочеш кави? Отам за кутом є непогане місце». Він погодився — сам не зрозумів чому. Останній рік він рідко погоджувався на щось неплановане.

Оля розмішувала каву маленькою ложечкою і дивилася у вікно на вулицю. Надворі вже темніло рано — жовтень, пів на сьому, а вже майже ніч. Вогні машин на вулиці. Перехожі з парасольками — знову дощ, цього разу тихий.

Вона не намагалась заповнити тишу. Це Сергій помітив одразу і йому це сподобалось — не заповнювати тишу розмовами про погоду або роботу тільки тому, що тиша незручна. Вона просто сиділа і дивилась у вікно.

— Ти звідки? — запитав він після паузи, яка була зовсім не незручною.

— З Полтави. — Вона трохи повернулась до нього. — А ти?

— З Броварів. Хоча більшу частину дитинства виріс у Києві.

— Сюди переїхала п'ять років тому, — сказала вона. — До цього два роки в Харкові.

Вона кивнула — просто так, без запитання.

Помовчали. На вулиці проїхав трамвай — гуркіт, потім тиша знову.

— Ти в дитинстві що-небудь збирала? — раптом запитав він.

Вона подивилась на нього — не здивовано, але із цікавістю. Мабуть, не чекала такого питання після «звідки».

— Звідки таке питання?

— Просто. — Він і сам не міг пояснити звідки. Може, через коробку. Може, через фантики. — Мені в голову попало.

Оля замовчала на хвилину — не ухиляючись, а думаючи по-справжньому. Він це побачив — вона не шукала відповідь, яка звучатиме добре, а шукала правду.

— Камінці, — сказала вона нарешті.

— Камінці?

— Я збирала камінці. — Вона поклала ложечку на блюдце. — Скрізь, де бувала — в кишеню. Кожний, що видавався цікавим. Незвичний колір, незвична форма, незвична фактура. Поверхня — важливо. У мене була ціла коробка — взуттєва, велика. Мама казала: «Ти тягаєш додому каміння з вулиці, як бездомна кішка». А я ображалась, тому що вони ж не каміння — вони кожен окремий.

— Чому саме камінці, а не, наприклад, значки?

— Бо значки роблять люди, — відповіла вона просто. — А камінці — ніхто. Вони просто є. Кожен — результат мільйонів років, і ніяких двох однакових немає. Оцей — з берега річки біля бабусі в Дніпропетровській. Там особливий пісковик, рожевуватий. Той — зі шкільного двору, під старим каштаном, темний, майже чорний, і коли мочиш — весь блискить. Ось цей — підняла на дорозі, здавалось, нічого особливого, але він синій зсередини, якщо подивитись на просвіт. — Вона посміхнулась. — Я їх підписувала. Маленька наклейка знизу, і пишу: де знайшла, коли. Щоб пам'ятати.

Сергій слухав.

Він слухав і помічав, що справді слухає — не паралельно прокручуючи в голові список задач, не відволікаючись на вікно, не чекаючи паузи, щоб вставити своє. Просто слухав її — рівну, спокійну мову, конкретні деталі, без зайвих слів.

Останній раз він так слухав — він навіть не пам'ятав коли.

— А ти? — запитала вона.

— Я теж збирав, — сказав він повільно. — Але я довго не міг згадати що. Кілька тижнів — і не міг. Воно було десь поруч, але ніяк не давалось.

— А тепер?

Він усміхнувся — сам собі здивовано. Перший раз за довгий час усміхнувся своїй думці, не зовнішньому приводу.

— Тепер згадав. Фантики. Я збирав фантики від цукерок і складав із них карти неіснуючих країн.

— Карти? — Вона нахилилась трохи вперед.

— Золотистий фантик — Золоте Місто. Синій — Синьоморськ. Я малював цілі країни на ватмані і розкладав фантики по містах, ніби це прапори або герби. — Він знизав плечима. — Дурниця, звісно.

— Чому дурниця? — запитала вона серйозно.

Він не знайшов, що відповісти.

За вікном дощ посилився. Хтось їхав на велосипеді, обминаючи людей — дощ, темрява, а він їхав, і в нього навіть не було парасольки.

— Добре, що ти запропонувала, — сказав Сергій.

— Я давно хотіла, — відповіла Оля просто і знову подивилась у вікно.

Вони ще довго сиділи — не говорили особливо, але й не поспішали. Кава охолола. На вулиці кружляло листя.