Глава 8. Сон перший

Клас виглядав точно, як він його пам'ятав — навіть краще, ніж пам'ятав, тобто виразніше, детальніше, ніби хтось взяв розмитий спогад і навів різкість.

Парти в три ряди — двомісні, із кришками, що відкидаються, і чорнильними плямами, які ніяким милом не відмивались. Дошка вкрита крейдяним пилом — не написами, просто пилом, сірою вуаллю по всій поверхні, і де крейда торкалась кілька разів, там темніша пляма. Портрети письменників уздовж стін — він пам'ятав їхні обличчя: Франко з бородою, Леся Українка з тією самою зачіскою, Шевченко, звісно. Між портретами — стенди з роботами учнів, але роботи розмиті, їх не видно.

Вікна з правого боку — щоб світло падало на ліву руку і не засліплювало. Крізь вікна — жовте листя, хоча він не міг сказати, яка пора року в цьому класі. Запах деревини — старих парт, натертої підлоги, крейди — і ще щось специфічне, шкільне, яке він не міг назвати, але яке безпомилково впізнавав.

Тріщина на стелі — та сама. Він знав її напам'ять: від плями біля вентиляції йшла діагонально до правого кута, де розгалужувалась на дві. Він розглядав її в нудних місцях уроку і вигадував, на що вона схожа — іноді на ріку, іноді на блискавку, іноді на руку з двома пальцями.

За партами сиділи дорослі.

Він знав їх усіх. Петренко Микола — з першої парти першого ряду, відмінник, завжди з піднятою рукою. Зараз — лисуватий, в окулярах, якась сива щетина. Яремчук Дмитро — той, що постійно смикав ручки і жував гумку — зараз огрядний, в широкій сорочці. Кравченко Таня, що сиділа поруч з Сергієм і давала списувати математику — зараз виглядала втомленою, але знайомий нахил голови той самий. Василенко Оксана — найгучніша в класі — зараз мовчазно дивилась уперед. І ще шестеро, ще восьмеро — всі тут, всі дорослі, з роками на обличчях.

Але сиділи, як діти — рівно, руки на партах, погляди вперед.

Вчителька стояла біля дошки, трохи відвернувшись — він бачив лише силует. Тамара Іванівна — по постаті, по тому, як вона тримала руки. Вона завжди так трималась — пряма спина, підняте підборіддя, руки складені попереду. Авторитет без зусиль.

— Щербина, — сказала вона.

Він підвівся. Автоматично, не думаючи — м'язова пам'ять тридцятирічної давнини спрацювала безпомилково. Штовхнув ногою кришку парти вгору, встав, руки вздовж тіла.

Тамара Іванівна обернулася.

Він намагався розгледіти її обличчя — але воно ніби не хотіло фокусуватись. Коли він дивився прямо — розмивалось. Він бачив загальні риси: темне волосся, помаду, окуляри в тонкій оправі — але не міг зібрати в конкретне обличчя.

— Ким ти хотів стати? — запитала вона.

Питання прозвучало рівно, без підтексту, без пастки. Звичайне класне питання — з тих, що ставлять на класних годинах у третьому або четвертому класі. Всі по черзі встають і відповідають. «Я хочу бути лікарем». «Я хочу бути пілотом». «Я хочу бути вчителькою, як ви, Тамаро Іванівно» — хтось завжди так казав, і всі сміялись.

Він відкрив рота.

І нічого.

Не те, що він не хотів відповідати — він хотів. Він починав формувати відповідь — відчував, що вона є, що він точно знає, він же точно відповідав на це питання колись, не раз і не два. Але між знанням і словом виявилась порожнеча.

Він точно малював щось у зошиті. Він точно говорив — мамі, татові, дідусеві на Новий рік. Він точно знав. Але зараз — ніби сторінку вирвали. Є рядки до і є рядки після, а тут — рваний край.

Клас дивився на нього. Петренко Микола — з першої парти — дивився з тим самим виразом, що й тридцять років тому: готовий підказати, якщо що, але чекає. Кравченко Таня дивилась уважно.

Тамара Іванівна чекала — терпляче, без роздратування.

Він відкривав і закривав рота — двічі, тричі.

— Я... — починав він. — Я хотів...

Але слово не приходило. Воно було десь там, близько, він майже бачив його контури — але контури розмивались, як обличчя вчительки, коли він намагався сфокусуватись.

—

Він прокинувся о четвертій ранку.

Серце билося надто швидко — не від жаху, просто більше, ніж треба, як буває після незрозумілого сну. Він лежав на спині, дивився у стелю — тріщина, ріка, два притоки — і серце поступово сповільнювалося.

Не жах. Щось між розгубленістю і сумом — як коли губиш щось важливе і ще не знаєш, чи знайдеш.

Він лежав і думав — ким він хотів стати?

Пригадував поступово, шарами, як фотографія, яку проявляють.

Космонавтом — це першим, мабуть, у підготовчій або першому класі. Мореплавцем — після якоїсь книжки, може, Жуль Верна, може, Стівенсона. Художником — він пам'ятав це точніше за інших: в четвертому класі, після того, як намалював картину на конкурс і вчитель малювання сказав, що в нього є здібності. Архітектором — це вже пізніше, в сьомому або восьмому, коли зрозумів, що можна і будувати, і малювати одночасно.

І він став архітектором. Отже, мрія здійснилась.

Але чомусь в уві сні він не зміг сказати жодного з цих слів.

Коли він перестав хотіти стати — ким завгодно? Коли «стати» перетворилося на «бути», і «бути» перетворилося на «залишатися»?

Він не заснув до ранку. Лежав, дивився у стелю і думав про слова, які не прийшли.