Глава 7. Карусель

Парк Сирець у жовтні — інший, ніж влітку.

Влітку тут багато людей, музика з колонок, запах шашлику з кіоску біля входу, дітлахи скрізь. Жовтень прибрав все це, залишив лише суть: алеї, дерева, лавки, небо. Листя на алеях лежало рудим важким килимом — мокрим від ранніх дощів, щільним, що злипся в суцільний пласт. Кроки по ньому звучали глухо, без ехо. Запах переважав листяний — гіркуватий, трохи ферментований, той осінній запах, який ні з чим не переплутаєш.

Сергій проходив через парк іноді — скорочуючи дорогу від метро, якщо робота не тримала до темряви. Сьогодні завернув не туди, де зазвичай. Чому — він би не відповів чітко. Просто пішов лівіше за звичайне, пішов між деревами.

Карусель він побачив здалеку.

Стояла в дальньому кутку парку, за дитячим майданчиком — там, де дерева трохи рідші і між ними є невеликий відкритий простір. Металева конструкція — центральна вісь, від неї восьмикутником розходяться ферми, до ферм на ланцюгах підвішені сидіння. Пофарбована колись у червоне і синє — він ще бачив залишки цих кольорів, але фарба облупилась до металу, і той уже взяв своє: рудий, ноябрьовий, суцільний. Одне сидіння звисало під кутом — ланцюг з одного боку перескочив і не тримав рівно. Ще одне сидіння відсутнє взагалі — тільки два порожні карабіни.

На тимчасовому металевому паркані навколо — табличка, жовтий пластик, чорний шрифт: «Об'єкт несправний. Використання заборонено».

Сергій обійшов паркан і сів на лавку поруч.

Лавка була стара — дерево потемніло від вологи, дошки трохи пішли хвилею, але тримались. Він поставив ноги на мокре листя і дивився на карусель.

Чому він зупинився — він не міг пояснити собі задовільно. Просто зупинився і сів. Буває таке: щось зупиняє, і ти сідаєш, і вже потім думаєш — навіщо.

Карусель не рухалася. Стояла нерухомо, і лише вітер злегка гойдав звисаюче сидіння — туди-сюди, туди-сюди, з тихим скрипом ланцюга. Ритмічно, майже заспокійливо, як гойдалки в безвітряний день.

Він пам'ятав таку ж.

Не обов'язково цю саму — може, іншу, в іншому парку, може, в Броварах на святі. Але таку ж — з ланцюгами, з такими ж сидіннями. Йому було шість або сім. Батьки привезли до парку — не пам'ятав, з якої нагоди, може, свято, може, просто так. Там була карусель, і до неї стояла черга дітей — не довга, але галаслива. Всі хотіли сидіти зовні, де швидше летиш, де ланцюги натягуються горизонтально.

Сергій теж хотів. Він встав у чергу, дочекався, сів на сидіння — кований метал, теплий від сонця. Тримався за ланцюги.

Карусель почала розкручуватись — спочатку повільно, потім швидше. Земля почала відступати вниз. Сидіння нахилилось — спочатку трохи, потім більше, ланцюги натяглись і він почав летіти по колу, і центрифугальна сила тиснула зовні, і він тримався за ланцюги обома руками, стиснувши до білизни.

Йому стало страшно.

Не дуже страшно — не до крику, не до сліз. Але страшно по-справжньому: стискається щось в животі, серце пришвидшується, ноги стають непевними. Він думав: зараз скажу, щоб зупинили. Підніму руку. Скажу зупиніть.

Не сказав.

Карусель набирала швидкість, вітер бив в обличчя, розпатлував волосся, сліпив очі. Він кричав — разом з рештою дітей, і не зрозуміти було, від чого саме: від страху, від захвату, від вітру в горло. Мабуть, від усього одночасно. Страх і захват — він тоді вперше відчув, що це може бути одне і те ж саме.

Потім сповільнились. Зупинились. Він злізав на ватяних ногах, земля здавалась нерівною ще хвилину після.

Батько стояв поруч і питав: «Ну як? Ще раз?»

«Хочу», — сказав він, ледь дихаючи.

І вони стали знову в чергу.

Сергій дивився на іржаву карусель і думав: куди ділась та сміливість? Не безстрашність — він тоді боявся по-справжньому, і це була справжня сміливість, та, що не заперечує страх, а бере його за руку і йде разом. Боятись і все одно сідати. Кричати від страху і від захвату одночасно. Злізти на ватяних ногах і сказати «ще хочу».

Зараз він не знав, чи є щось, чого він хотів би «ще». Не «ще раз на карусель» конкретно — а ось це відчуття взагалі. Коли хочеться ще, незважаючи на.

Він підвівся. Поправив шарф, що збився набік. Пішов далі по мокрому листю.

Сидіння на ланцюгу скрипіло за спиною — туди-сюди, туди-сюди — ще довго, поки він ішов між деревами і алея не повернула за ріг.