Глава 5. Нічний ліхтар

Він не міг заснути.

Це траплялося нечасто — зазвичай він засинав швидко, без зусиль, притиснутий до подушки втомою, і прокидався рівно о сьомій двадцять, чітко, без будильника, наче в ньому був вбудований таймер. Але цієї ночі щось не пускало. Він лежав і дивився у стелю, і стеля дивилась у відповідь, і між ними нічого не відбувалося.

Може, через кораблик. Може, через кросівку. Може, через запитання сусідської дівчинки — «чому дорослі ніколи не дивляться вниз?» — яке весь день крутилось десь фоном і тепер, вночі, без роботи і денного шуму, стало виразнішим.

О першій ночі він встав.

Одягнув куртку прямо на піжаму — не перевдягаючись, бо навіщо, — взяв ключі і вийшов.

Місто вночі — інше. Він знав це теоретично, але рідко відчував на собі — не було причин ходити вночі. А тепер ішов і помічав: ті самі вулиці, але без поспіху, без гуркоту трамваїв, без натовпу, без запаху їжі з кафе, без дитячих криків з майданчиків. Лише асфальт під ліхтарями, і самі ліхтарі — жовтуваті, в жовтні вони горять наче крізь туман. Зрідка — машина, що проїздить і зникає, залишаючи за собою тишу, яка здається щільнішою, ніж до неї. Де-не-де — кішка. Сіра тінь, що зупиняється, дивиться на нього жовтими очима і зникає в кущах.

Якийсь чоловік у вікні четвертого поверху читав книжку — Сергій побачив його силует, лампу на тлі вікна, нерухому голову. Комусь теж не спалось.

Сергій ішов без мети. Подвір'я, потім ворота, потім провулок між будинками, потім ширша вулиця з рядом тополь, потім — він і сам не зрозумів, як — знову дворами. Ноги самі несли, голова не заважала, він просто ішов і дивився, і вдихав нічне жовтневе повітря — холодне, чисте, з запахом вологого каменю і чогось далекого, може, димка з котелень на сусідній вулиці.

Він не одразу зрозумів, куди прийшов.

Зупинився. Оглянувся.

П'ятиповерхівки — стандартні, хрущовські, всі однакові, з невеликими балконами і характерними прямокутними вікнами. Але розташовані знайомо — ось той виступ стіни, ось той вхід без козирка, ось ті тополі. Тополі давно переросли п'ятий поверх і тепер здавались незмірними, гілки їхні зникали в темряві.

Старий район, де він ріс до восьми років.

Дитячий майданчик — металеві конструкції, гірка, гойдалки. Горіхи з дерев'яними будиночками, які він пам'ятав, замінили на пластикові. Але лавка під акацією в кутку двору — та сама, дерев'яна, з поперечними рейками, одна з яких розколота вздовж.

І акація — та сама. Величезна, скривлена, з корою глибоко порізаною зимовими вітрами. Він пам'ятав, що в дитинстві лазив на неї — до першого розгалуження, вище було страшно, але до першого — завжди.

Один із ліхтарів мигтів.

Той, що стояв на стовпі між майданчиком і лавкою. Мигтів рівномірно — спалах, пауза дві секунди, спалах, пауза — і від цього весь двір ставав то яскравим, то майже темним, і тіні на стінах будинків то з'являлись, то зникали. Сергій зупинився прямо під ним і дивився вгору, на матовий білий плафон.

І раптом — не спогад, а щось схоже на спогад, або навіть ближче: відчуття. Ніби не він дивиться вгору на цей ліхтар, а хтось інший, менший, теж дивиться вгору на цей самий ліхтар, на цьому самому місці, і між ними — тридцять років, але в цю секунду ніби немає цих тридцяти років.

Той самий мерехтливий ритм. Той самий запах акацій — навіть жовтнем, навіть без листя, запах залишався в корі.

Він стояв і не рухався.

Хлопчик, якому вісім років, стоїть під цим ліхтарем і рахує спалахи. Один, два, три, чотири. Потім збивається — не з рахунку, а з уваги, відволікається на щось: кішку, що перебігла двором, або звук, що долетів звідкись. Починає знову. Один, два... Надворі тепло — може, серпень, може, початок вересня — і мама вже давно гукає з вікна третього поверху, що час іти, що вечеря, що завтра в школу. А він ще хвилинку. Ще хвилинку під цим ліхтарем.

Де та хвилинка?

Він питав це не риторично — він справді хотів знати. Куди ділася та хвилинка? Де той хлопчик, який стояв тут і рахував спалахи? Він вийшов із нього — поступово, непомітно, рік за роком — і десь заблукав?

Ліхтар мигнув. Сергій моргнув.

Двір залишився двором — жовтневим, нічним, трохи занедбаним. Пластикові гірки, стара акація, лавка. Нікого більше тут не було. Тільки він стоїть під мигтючим ліхтарем у піжамі і куртці, руки в кишенях, і, мабуть, виглядає дивно, якщо б хтось дивився.

Але нікого не було.

Він постояв ще трохи — скільки, він не рахував. Потім повільно пішов назад. Ті самі дворами, ті самі провулками. Місто спало навколо нього — тихо, нерівно дихаючи вуличними ліхтарями.

Прийшов додому о третій. Зняв куртку. Ліг.

На підвіконні стояли кросівка і кораблик.

Він дивився на них в темряві — дві темні форми на тлі трохи більш світлого вікна — і думав про те, що у нього є місце, де ліхтар мигтить так само, як тридцять років тому. Це щось означало, але він ще не знав що.

Цього разу заснув одразу.