Глава 4. Сусідська дівчинка

Вона з'явилася в суботу вранці — раптово і безповоротно, як з'являються в житті речі, які потім довго пам'ятаєш.

Сергій виходив з під'їзду з пустими пляшками — три скляні, дві пластикові, давно стояли під раковиною і нарешті він зібрався їх здати. Натиснув ногою на важку металеву двері, вийшов, зробив крок — і різко зупинився.

Дівчинка сиділа на корточках просто біля дверей під'їзду і малювала крейдою на асфальті. Жовтою крейдою. Малювала зосереджено, з кінчиком язика між губами — так малюють, коли справа серйозна. На асфальті вже було намальовано щось схоже на сонячну систему, але з дуже великим Юпітером — значно більшим за Сонце — і кільцями Сатурна такими пухнастими, що вони нагадували хмарки.

— Обережно, — сказала вона, не піднімаючи голови. — Ти майже наступив на Марс.

Сергій подивився вниз. Під його лівою ногою, буквально в сантиметрі від підошви, була червонувата пляма — розмита, але виразна, з підписом зверху «МАРС» великими літерами.

— Вибач, — сказав він.

Дівчинка підняла голову і подивилася на нього спокійно — без образи і без особливого інтересу, просто оцінювально. Їй було, мабуть, шість або сім, не більше. Волосся каштанове, зібране в два хвостики — один рівний, один трохи скошений, ніби зав'язувала поспіхом або сама. На носі — зелена пляма від крейди. На коліні — ще одна, жовта. Пальто синє, трохи велике, мабуть, куплене на виріст.

— Ти тут живеш? — запитала вона тим тоном, яким діти ставлять прямі запитання, не думаючи про те, чи доречно це.

— Так. На третьому.

— Я на першому, — повідомила вона серйозно, ніби це встановлювало між ними певний порядок. — Квартира чотири. Я Соня.

— Сергій.

Вона кивнула — прийнято до відома — і повернулася до малюнка. Сергій постояв ще мить, потім обережно обійшов сонячну систему — занадто великий крок ліворуч, щоб оминути Сатурн — і пішов до магазину.

Коли повертався хвилин за двадцять, Соня все ще малювала. Сонячна система тепер мала нового мешканця — між Юпітером і Сатурном плавало щось велике, округле, із сяйвом навколо і маленькими плавниками. Очі в нього були великі і добрі.

— Це що? — запитав Сергій, не втримавшись. Зупинився, поставив пляшки.

— Кит. — Вона промальовувала хвіст. — Він живе між Юпітером і Сатурном. Йому там добре, бо тихо і ніхто не заважає.

— Кити не живуть у космосі.

Соня підняла голову і подивилася на нього з тим виразом, який Сергій пізніше — коли вже добре її знав — міг би назвати лише одним словом: терплячий. Так дивляться, коли пояснюють щось очевидне людині, яка чомусь не розуміє.

— Звідки ти знаєш? — запитала вона просто.

Він відкрив рота. Потім закрив. Справді — звідки він знав? Він не бував у космосі. Ніхто не бував у тому просторі між Юпітером і Сатурном. Може, там дуже тихо і добре.

— Ну... — почав він.

— Кити — великі, — пояснила Соня терпляче, поки він думав. — Для великих завжди треба більше простору. А в океані вже тісно.

Він не знайшов відповіді.

Соня промалювала ще один плавник і відступила, оглядаючи результат.

— Чому дорослі ніколи не дивляться вниз? — раптом запитала вона. Не до нього конкретно — скоріш до простору взагалі, але він стояв поруч, тому питання адресувалось і до нього.

Сергій зупинився.

— Що?

— Ну от ти йшов, — вона кивнула на той бік тротуару, — і дивився прямо. Ну або в телефон. А на землі — стільки всього. Марс. Кит. — Вона показала на тріщину в асфальті, що йшла від бордюру до середини тротуару і справді нагадувала якусь ріку або кордон невідомої країни. — Оця ось тріщина. В ній живе мурашня сім'я, я бачила. І дощова калюжа он там — вона вчора відбивала небо, я там бачила хмару схожу на слона. Дорослі завжди або прямо, або в телефон. Ніхто не дивиться вниз.

Сергій подивився під ноги.

Тріщина в асфальті — широка у початку, звужується до кінця, з невеликими відгалуженнями. Дві мурахи — він справді побачив двох мурах, вони тягли щось у три рази більше за себе. Крапля від учорашнього дощу в маленькій западині — ідеально кругла. І Марс — яскраво-червоний, трохи розмитий на краях.

— Не знаю, — відповів він чесно.

Соня кивнула, ніби така відповідь її цілком влаштовувала. Принаймні краще, ніж якби він придумав щось.

— Добре, — сказала вона. — Чесно краще.

І знову взялася за крейду.

Сергій узяв пляшки і зайшов у під'їзд. Ліфт їхав довго — старий, гудів і лязкав. Він стояв і дивився на двері ліфта, але думав не про ліфт.

Він справді не дивився вниз. Не пам'ятав, коли востаннє розглядав тротуар не для того, щоб не наступити в калюжу, а просто — подивитися. Не пам'ятав, коли бачив мурах. Не пам'ятав, коли помічав, що калюжа відбиває небо.

Шестирічна дівчинка поставила йому запитання, на яке він не міг відповісти.

І найгірше — він не знав, чи це погано, що не може.