Глава 2. Коробка

У вихідні він поїхав до матері.

Електричка до Броварів йшла сорок хвилин. Він сів біля вікна і дивився, як місто поступово рідшає — спочатку щільні ряди панельних будинків, потім нижча забудова, приватні будинки за парканами, потім поля, де ще стояло чорне жниво кукурудзи. Небо було однотонно сіре, без просвітів, і земля під ним здавалась особливо темною.

Мати жила в приватному будинку — одноповерховому, з верандою і садком, де ще стриміли кілька яблунь з останніми чорними плодами. Будинок був невеликий, але Сергій виріс у ньому з восьми до вісімнадцяти, і тому знав кожен його кут: де скриплять половиці, де не зачиняється кватирка, де в стіні між кухнею і коридором є западина, в яку він колись — йому тоді було дев'ять — сховав записку з таємним кодом і забув про неї.

Мати нагодувала борщем — густим, з часником і сметаною, таким, який він не їв більше ні в кого. Розповіла про сусіда Петровича, якому зробили операцію на нозі, і тепер він ходить із ціпком, але духом не падає. Про городину — цього року добре вродила морква, але капуста підкачала. Про те, що треба перекрити дах до зими, бо минулого жовтня в кутку кімнати з'явилася пляма, і тепер після кожного дощу вона перевіряє. Він слухав і кивав, і їв борщ, і думав, що треба знайти майстра і зателефонувати, але не сьогодні.

Після обіду він взяв ліхтарик і поліз на горище.

Драбина була дерев'яна, вузька, скрипіла на кожній сходинці — так само, як скрипіла тридцять років тому. Він піднявся, відкинув кришку люка і виліз угору. Відразу вдарив запах — той особливий запах горища, якого не переплутаєш ні з чим: старе дерево, пил, сухе тепло від покрівлі, щось солодкувато-затхле, може, стара тканина або папір. Запах законсервованого часу.

Крізь маленьке слухове вікно сочилося сіре жовтневе небо — рівно стільки світла, щоб розрізнити силуети речей. Сергій посвітив ліхтариком.

Горище було заставлене так, як бувають заставлені горища в домах, де живуть давно і нічого не викидають. Стара шафа без дверцят — всередині якісь пальта на плічках, дуже давні, з підкладками з блискучої тканини. Пакети з чимось — він не відкривав, але за формою здогадувався, що тканини або постільна білизна. Зламана настільна лампа з пожовклим абажуром. Лижі — справжні, радянські, дерев'яні, із кованими кріпленнями, і до них лижні палиці з бамбуку. Стос старих журналів «Наука і життя», перев'язаний мотузкою. Ящик з якимись інструментами, іржавими. Велосипед без переднього колеса.

Коробки стояли вздовж стіни — їх було чотири або п'ять, різного розміру. На деяких олівцем написано: «Книги», «Посуд», «Зима». Одна стояла осторонь, трохи відсунута від решти, ніби хтось її колись переставив і не повернув назад.

На ній великими, нерівними літерами було написано: «СЕРЬОЖИНІ РЕЧІ».

Сергій довго дивився на цей напис. Літера «Ж» була написана з трьома горизонтальними перекладинами — саме так він її завжди писав у молодшій школі, і вчителька постійно казала, що так не правильно, і він погоджувався і писав знову з трьома. Почерк був безсумнівно його. Але він не пам'ятав, що підписував цю коробку.

Він відніс її до слухового вікна, де було трохи більше світла, поставив на підлогу і відкрив.

Кришка піднялася зі звуком — сухим, тихим, як буває, коли відкриваєш щось, що довго стояло закритим. Пахнуло старим папером — теплим, трохи пилистим.

Зверху лежав зошит у клітинку. Обкладинка в малюнках — ракети летіли в різні боки, між ними зірки і щось схоже на динозавра, намальованого з характерною дитячою серйозністю, коли кожна деталь важлива. Зошит був потертий по кутах, корінець тримався на одній нитці.

Під зошитом лежали паперові кораблики. Сергій почав рахувати — один, два, три... вісім штук. Різного розміру, трохи пожмакані, але цілі. Складені по-різному — деякі з гострим носом, деякі з широким. Хтось вчився складати, пробував різні варіанти.

Далі — зламана іграшкова машинка. Синій «Запорожець», масштаб один до сорока трьох, з одним відсутнім переднім колесом і тріщиною на даху. Фантики від цукерок — складені акуратними стопками, підібрані за кольором: золотисті окремо, сріблясті окремо, кольорові папірці окремо. Кілька каштанів — сухих, зморщених, вже без блиску, але форму тримали. Дитячі сонячні окуляри з рожевими скельцями і білою пластиковою оправою — одне вушко трохи відгнулося. Великий гудзик на мотузці — Сергій не пам'ятав, навіщо він був потрібний, але мотузка була зав'язана навколо нього надзвичайно ретельно, кількома вузлами. Камінець — плаский, сірий, гладкий, такий, що добре лягає в долоню.

Сергій сів на старий стілець, який стояв тут же — три ніжки рівні, четверта коротша, стілець трохи похилявся — і взяв зошит.

Відкрив першу сторінку.

Будинок із димом з комина, сонце у правому верхньому кутку з дев'ятьма рівними промінцями. Під будинком підпис: «Мій дім». Потім: людина на велосипеді — колеса ідеально круглі, мабуть, обводив монету. Кіт із пишним хвостом, схожим на лисячий. Кораблик у хвилях — хвилі намальовані однаковими дугами, як вчать у школі. Ліс із ялинок. Якийсь монстр із великими зубами, але добрими очима.

Він перегортав повільно.

На сьомій або восьмій сторінці — карта. Намальована детально, з явним старанням: гори на півночі, ліс на заході, річка, що перетинала країну навскіс і впадала в море на півдні. Міста позначені квадратиками з хрестиком, дороги — пунктиром. І назви: Фантиківград на березі річки, Каштанія в горах, Синьоморськ на узбережжі, Острів Синьої Машинки посередині моря — окремо, з маленьким місточком до нього. Межі країни проведені червоним олівцем, рівно і впевнено.

Він довго дивився на цю карту. Там навіть була роза вітрів — намальована в куті, з літерами П, Д, З, П.

Потім узяв до рук один із паперових корабликів — навмання, той, що лежав зверху. Важив він майже нічого. Сергій обережно розгорнув його — папір був ламким, тримався на зламах, але не розпався. Всередині виявився аркуш, і на ньому — написано чітко, більшим почерком, ніж на малюнках: «Для тата. Пливи далеко».