Глава 1. Сірий вівторок

Сергій прокинувся о сьомій двадцять і ще кілька секунд лежав нерухомо, дивлячись у стелю.

Стеля була та сама, що й учора. І позавчора. Пофарбована в колір, який продавець у будівельному магазині назвав «теплий білий», але насправді нагадував колір молока, що простояло зайвий день. Тріщина біля вікна — у формі маленької ріки з двома притоками — яку він так і не зашпаклював. Павутинка в кутку, яку він помічав щоранку і щоранку забував прибрати.

Він не пам'ятав сну.

Це траплялося дедалі частіше — прокидатися без слідів ночі, ніби просто вимикали і вмикали світло. Вісім годин темряви, і знову стеля, знову тріщина, знову вівторок. Раніше він іноді прокидався з відчуттям, що щось важливе щойно сталося — десь там, за межею свідомості — але потім і це пройшло.

Він встав.

Ноги торкнулися холодної підлоги — паркет у жовтні завжди холодний, незалежно від того, увімкнене опалення чи ні. Він дійшов до кухні, увімкнув чайник, пішов у душ. Вода спочатку холодна, потім гаряча, потім він знайшов середину і стояв там рівно стільки, скільки потрібно — не більше. Він давно навчився не витрачати час у душі.

Кава з пакетика, розчинна, та сама марка вже три роки. Одного разу він спробував іншу — виявилось, що різниці майже немає, і він повернувся до своєї. Сорочка з вішака — вчора ж випрасував, молодець. Сірий светр поверх, бо жовтень. Черевики — чорні, добре почищені, куплені два роки тому на розпродажі. Ключі від квартири на гачку біля дверей. Ключі від машини він залишив на роботі — машина стояла на парковці біля офісу вже третій день, і він не бачив сенсу їхати по неї.

За вікном ішов дрібний жовтневий дощ.

Той, що навіть парасольки не вартий — просто мрячить, осідає на куртці, на волоссі, на обличчі, і ти мокнеш повільно й непомітно, наче й не мокнеш зовсім, але до метро доходиш вже з темними плямами на плечах. Асфальт на тротуарі блищав від вологи. Листя — жовте, рудувате, вже мокре і важке — злипалося під ногами в щільний бурий килим.

Сергій Щербина, тридцять чотири роки, архітектор другої категорії в проектному бюро «Аркада», йшов до метро і дивився під ноги. Він завжди дивився під ноги — щоб не наступити в калюжу, щоб не послизнутися на мокрому листі, щоб не зачепитися за бордюр. Асфальт був темним від дощу і відбивав жовті ліхтарі розмитими плямами. Хтось кинув недокурок у калюжу, і він плавав там — маленький, розмоклий, нікому не потрібний.

На роботі була нарада о десятій. Потім ще одна нарада о дванадцятій — та, яку перенесли з п'ятниці. Потім терміновий проект, який вчора вже був терміновим, а сьогодні був ще терміновішим, бо замовник написав листа з трьома знаками оклику в темі. Сергій малював лінії на екрані, перемикав шари, масштабував, повертав, дивився на розрізи, правив специфікації. Його руки знали, що робити. Голова не заважала. Так і мало бути — руки і голова в злагоді, без тертя, без сумнівів.

Десь між першою і другою нарадою він з'їв бутерброд, не відходячи від монітора. Десь після третьої нарадки випив ще одну каву — вже з автомата в коридорі, кислувату, в паперовому стакані. Колега Дмитро щось розповідав про проблему з підрядником, він кивав. Потім ще хтось щось питав про креслення, він відповів. Годинники на стіні офісу показували шість, коли він раптом підняв голову і зрозумів, що не пам'ятає, про що думав останні дві години.

О сьомій він вийшов з офісу.

Дощ не вщухав. Він спустився в метро, прочитав чотири рекламні банери — «Кредит без відмов», «Піца за 30 хвилин», щось про курси англійської, щось про новий житловий комплекс — і не запам'ятав жодного. Вагон гойдався, люди тиснулися, хтось говорив по телефону занадто голосно. Він дивився у темне вікно і бачив там лише своє відображення — втомлений чоловік у сірому светрі.

Вийшов на своїй станції. Зайшов у магазин — хліб, щось у вакуумній упаковці, мінеральна вода. Касирка, молода дівчина з фіолетовим манікюром, сказала «дякуємо за покупку» тоном людини, яка сказала це вже п'ятсот разів сьогодні. Він кивнув.

Квартира зустріла тишею.

Не просто тишею — особливою порожньою тишею, яку він давно навчився розпізнавати. Вона відрізнялася від тиші бібліотеки або тиші церкви — там тиша була наповнена чимось. Тут — порожня. Його кроки на паркеті звучали занадто виразно. Холодильник гув особливо голосно, коли більше нічого не гуло. Батарея іноді клацала — так, ніби хтось намагався щось сказати і не міг.

Він поїв стоячи біля кухонного вікна — хліб із тим, що було у вакуумній упаковці, виявилося паштетом. Дивився на мокре подвір'я внизу. Ліхтар на стовпі освітлював мокрий бетон, мокру лавку під берізкою, мокру гілку, що звисала з-за паркану і торкалася стовпа. Внизу пробігла кішка — чорна, швидка, зникла за кутом гаража.

Потім пішов у кімнату, щоб знайти зарядку для телефону.

Зарядка була десь тут — він пам'ятав, що клав її на підлогу біля ліжка. Нахилився, заглянув під ліжко і ненавмисно пнув щось ногою. Щось відкотилося і вдарилося об стіну з глухим пластиковим звуком.

Він присів. Відгорнув край ковдри, що звисала з ліжка.

Там лежала дитяча кросівка. Маленька, синя, із жовтою шнурівкою — яскраво-жовтою, майже лимонною. Розмір, мабуть, двадцять сьомий, двадцять восьмий. Пил зібрався в куточках підошви, між протектором налипло кілька ниток, але в цілому вона виглядала майже нічого — не гнила, не розповзалася. Підошва ще тримала форму.

Сергій взяв її в руки.

Вона була легка, як і мають бути дитячі кросівки. Матеріал трохи пожорсткішав від часу, але шнурівка залишалася еластичною. Він повертав її в руках, оглядав з усіх боків. Всередині — зносився тканинний підклад, у носку темніша пляма.

Він не міг зрозуміти, звідки вона тут.

Він жив у цій квартирі шість років. Дітей не було ніколи — ні своїх, ні чужих. Нікого з дітьми в гостях — наскільки він пам'ятав. Ця квартира була орендована вже з меблями від попередніх мешканців, але ті мешканці — літня пара — дітей теж не мали. Може, залишили квартиранти ще раніше? Але шість років під ліжком — і він ні разу не натрапляв?