Розділ 5

Вона відчула його ще до того, як побачила.
Це було як тиск у скронях, як шум моря в мушлі — не звук, а пам’ять про нього. Афіни дихали ранком: вологе каміння, крик чайок над портом, гомін кроків. І раптом світ ніби зсунувся на півподиху.
— Ти знову, — сказала Калліста, не обертаючись.
— Я обіцяв, — відповів Арес.
Він стояв на сходах храму Афіни, не заходячи всередину. Наче поважав межу. Наче знав, що вона не пробачить зухвалості.
— Я не просила, — сухо сказала вона. — І не чекала.
— Це не те саме, — він спустився на крок нижче. — Є речі, які приходять незалежно від бажань.
— Як війни? — вона нарешті повернулася. — Ти в них фахівець.
Він не заперечив. Лише дивився — уважно, важко, ніби важив кожне слово, перш ніж випустити його у світ.
— Я прийшов із пропозицією.
Калліста засміялася. Коротко, без радості.
— Знову ігри богів? Передай їм: я не фігура на дошці.
— Це не гра, — сказав він тихо. — Це твоя доля.
Ось воно. Слово, яке вона ненавиділа.
— Моя доля — тут, — вона жестом окреслила площу, людей, місто. — Я не піду на Олімп. Не стану частиною вашої безсмертної нудьги.
— Там твоє місце, — він наполягав. — Ти — наполовину богиня.
— Наполовину — людина, — різко відповіла вона. — І ця половина — жива. Вона помиляється, боїться, кохає. Ви ж… — вона зупинилася, — ви дивитесь на світ зверху, як на арену.
Арес стиснув щелепи.
— Не всі.
— Ти — так.
Між ними повисла тиша. Вона відчула, як щось піднімається з глибини — не емоція, а хвиля. Повітря навколо потяжчало, пил на камінні здригнувся.
— Не кажи мені, ким я є, — сказала вона повільно. — І не тягни мене туди, де я втратила б себе.
— Я мушу, — зізнався він.
— Тоді ти програв ще до початку.
Вона зробила крок убік, збираючись піти. І саме тоді це сталося.
Світ зламався.
🌿🌿🌿
Спершу — звук. Ніби дзвін розірвав повітря зсередини. Камінь під ногами Каллісти вкрився тонкими тріщинами, як крига навесні. Люди навколо завмерли, хтось упав на коліна, хтось закрив вуха.
— Каллісто! — крикнув Арес.
Вона не чула.
Серце билося в горлі, у грудях пекло. Відчуття було таким, ніби в ній відчинилися двері, які довго тримали зачиненими. Світло — не яскраве, а глибоке — ринуло назовні.
Колони храму заскрипіли. Птахи зірвалися з дахів. Повітря наповнилося запахом озону і… моря.
— Зупинись! — Арес кинувся вперед, ставши між нею і натовпом.
Хвиля сили вдарила об нього, як об скелю. Він встояв — але відчув. Вперше по-справжньому.
Вона не просто напівбогиня, майнуло в нього. Вона — джерело.
Калліста впала на коліна. Світ знову зібрався докупи, але інакше. Тріщини зникли, та камінь пам’ятав.
— Що… — вона задихалася. — Що це було?
Арес повільно опустився перед нею.
— Ти, — сказав він. — Твоя сила. Вона прокидається.
Вона підняла очі. У них було не захоплення — жах.
— Я не хочу цього.
— Знаю.
— Зроби так, щоб це зникло.
Він мовчав довше, ніж мав би.
— Я не можу, — нарешті відповів. — І ніхто не може. Лише ти.
Вона підвелася, хитка, але горда.
— Тоді слухай уважно, богу війни. Я не піду на Олімп. І якщо це — ціна мого походження, я навчуся жити з нею тут. Серед людей. Без вас.
Вона пішла, не озираючись.
Арес залишився, дивлячись на її слід, що ще тремтів у повітрі.
Зевсе, подумав він, ти не казав, що вона така.
🌿🌿🌿
Зевс спостерігав.
Хмари над Олімпом повільно кружляли, як хижаки. У чаші з води — відбиття Афін, площі, тріщин, що зникли, але залишили шрами.
— Цікаво, — мовив він сам до себе.
Гера мовчала, стоячи поруч.
— Він вагається, — продовжив Зевс. — Арес. Я бачу це. Він не тягне її силою. Не ламає.
— Ти очікував іншого? — холодно спитала Гера.
— Я очікував покори, — зізнався Зевс. — А отримав… ризик.
Він стиснув край чаші. Вода в ній завирувала.
— Якщо він зрадить угоду…
— Він уже на межі, — сказала Гера. — Бо вперше бачить у ній не інструмент.
Зевс усміхнувся — повільно, небезпечно.
— Тоді ми перевіримо, що сильніше: його серце… чи його страх.
Грім прокотився над Олімпом.