2

- Я так розумію, в селі ти не була? - запитала моя подруга.
- Уяви, ні.
- Тоді... Ти маєш чудового гіда у світ сільського життя. Можемо увечері зустрітись я тобі все покажу і розкажу.
- З превеликим задоволенням. Де? О котрій? - засипала я питаннями Марічку, та дівчина не розгубилась.
- О восьмій. Біля будинку баби Іванни. Я живу зовсім поряд, тому відразу після роботи зайду по тебе.
- Добре, до зустрічі, - відповіла я та пішла з великим пакетом додому. Так, пакет дійсно чималенький і нелегкий, але я дівчина сильна, допомоги не потребую.

У дворі побачила цікаву картину: Андрій на дереві щось клацає в телефоні, все ж знайшов інтернет. Мені це дерево теж знадобиться для сторіз та постів з села.
- Я хочу до тебе, - сказала я і подивилась на мого нареченого.
- Ти вилізеш? - запитав він здивовано.
- Заради інтернету, хоч на край світу!
- Добре, зараз я спущусь і потримаю тобі драбину,- відповів Андрій та швидко зліз звідти.

Наче не так і високо, але трішки страшно, головне не оступитись. Тоді мені буде непереливки. Я прудко вилізла на дерево. О диво! Інтернет дійсно тягне.
Що ж там у Києві? Нічого цікавого. Абсолютно, все стабільно. Ну, відкрився новий бутик, а так, то нічого.

Написавши декілька постів, я вже мала злазити, але зачепилась за якусь гілку і полетіла вниз. За декілька секунд все життя перед очима пролетіло, але відчула, що впала не на землю, а на когось.
- Карино, ти хоч колись можеш бути обережніше? - промимрив мій коханий лежачи на траві, а я біля нього.
- Вибач, так вийшло, - винувато відповіла я. - зате всі цілі, а якби не ти, то невідомо, чи так було б.
- Я люблю тебе, навіть таку необережну, - він ніжно обійняв мене і поцілував в щоку. Приємно ось так лежати на траві та просто дивитись на небо разом з коханим. Вже скоро з моїм чоловіком.

Так все, досить псувати мій одяг. Я швидко піднялась та подала руку Андрію. Так, має бути навпаки, але зараз мені справді соромно перед ним.

Ми пішли до хати, де Іванна вже накривала на стіл. Нічого собі, тут так час швидко йде. Наче недавно ще був ранок, а вже обід, а там і вечір не за горами. 

Так і сталось. Вечір настав дуже швидко і Марічка чекала мене біля воріт. Я одягла джинси, бо не хочу бути з'їденою комарами. Андрій був у шоці з моєї комунікабельності та все ж провів мене до дороги. 
Вираз обличчя Марічки помітно змінився, замість звичного здивування вона трішки зашарілась та поправила неслухняну прядку волосся, яка симпатично закривала частину ока. Ой, я гарно знаю цей "невинний" флірт, та Андрій на нього не поведеться. 

Мабуть, дівчина побачила мій трішки недоброзичливий погляд та перестала пускати бісики і зваблювати мого нареченого. Я поцілувала його у щоку і пішла за ворота. 
- Куди йдемо? - запитала я в моєї нової подруги. 
- Є одне цікаве місце, думаю, тобі сподобається. 
- Не знаю, що там має бути, щоб мені сподобалось. 
- Всі решта тобі точно не прийдуться по смаку, - усміхнено відповіла Марічка. 

Майже в тиші дівчина вела мене самотніми вуличками. Десь було чути гавкання собак, а десь було видно метушню у дворах. Подруга пояснила, що увечері потрібно нагодувати тварин та зробити чимало роботи у дворі. Вона дійсно дивується з моєї необізнаності в сільському житті. Не раз дівчина зневажливо поглядала на мене. Ну не винна ж я, що нічого не знаю. Зате, якби вона приїхала в Київ, то здивувалась би в моїх знаннях усіх бутиків, Спа-салонів та ресторанів. 

Вечір поступово опускався на село та вкривав його стадами комарів. Іншого опису я не маю. Вони мене зжеруть скоро! Навіщо я на це погодилась? 
- Не чухай, буде гірше, - почула пораду дівчини. 
- Як можна не чіпати, якщо це жахливо неприємно? - відповіла я, далі закутуючись у легенький кардиган. 
- Просто потерпи, не переймайся, це не малярійні комарі,- спокійнесенько сказала Марічка. Мені б хоч краплю її спокою. 
- Постараюсь. Так куди ти мене ведеш? - допитувалась я. 
- Тут є дуже красиве місце. Воно зовсім поруч. А точніше, там, - сказала подруга і вказала в сторону мосту над річкою. Не знаю, що тут такого незвичайного, але добре. Бо впевнена, що Іванна ще придумала б мені якусь роботу. 

Ще мить і ми там. Звідси видно річку, яка освітлюється останніми променями вечірнього сонця, яке от-от заховається за обрій. Над річкою похилені верби спускають свої гілки прямо до води. З іншого берегу видно очерет, який зайняв близько його половини. Гарно! Не думала, що тут так. 
- Подобається? 
- Так, - відповіла я захоплено. - В Києві такого немає, там лише сірі хмарочоси. 
- Там краще, ніж тут? - сумно запитала Марічка. 
- Так. Там більше можливостей,- почула лише тихе зітхання. - А що? 
- Хочу якнайшвидше довчитись і поїхати звідси. Кудись у велике місто, типу Києва.
- Тобто, ти вчишся і вже працюєш? - аж здивувалась я. 
- Так. Я просто мушу працювати, стипендії не вистачає на повноцінне життя навіть у Тернополі. Що вже говорити про плани на Київ,- вона сумно поглянула мені в очі. А я не знайома з цим почуттям. Усе життя я мала усе, чого забажаю. Престижний навчальний заклад, омріяна освіта журналіста, подорожі. Так, сама себе я забезпечую з 20 років, але останні 5 років перед цим я розвивала блог, який є основним прибутком.

Пробувала себе в ролі моделі, що мене теж зацікавило, але блогінг більш прибутковий. Та сувора реальність інших не така. Марічка мусить добиватись свого місця під сонцем, в той час, як моє просто було куплене. 
- На кого ти вчишся і на якому курсі? - запитала я. 
- На лікаря, тільки 3 курс, - відповіла подруга. 
- Я журналіст, але працюю блогером. Рік тому завершила навчання.
Ще довго ми говорили про усе на світі і я зрозуміла, що з Марічкою дуже весело і приємно спілкуватись. 
Мене почали кусати комарі. Я не могла спокійно всидіти на місці. Здавалось, от-от від мене не залишиться й сліду. Нова подруга помітила, що мені зовсім не до вподоби годувати комарів та запросила мене на каву.