Розділ 18

Невже це такий лихий збіг? Тільки я почала забувати ті кляті теплі руки, погляди та поцілунок, як доля мені знову підкинула Максима.

Навіщо?

Це жарт?

Чи це так мені всесвіт хотів показати свою помсту за мою помилку.

Блондин повернув до мене свою голову. Його блакитні очі обпалили моє серце, яке аж приємно стиснулося та моментально стало качати кров швидше. Я вмить відчула, як жар вдарив моє обличчя приємним ляпасом.

І що мені робити далі? Сісти поряд? Чи втекти надалі від автобуса, щоб зайвий раз не створювати собі спокусу...

Які у нього гарні губи, вилиці, ніс... Вічність би дивилася, проте досить!

Зоє, візьми себе в руки негайно!

- Яка зустріч, - сказав привітно та легко Максим. Його голос тієї миті прорізав мене, а блакитні топази зачаровували. Досі дивувалася, що можна мати такий неймовірний колір очей. У них можна просто втопитися, розчинитися...

- Зоє, що таке? - продовжив він. - Тобі погано?

Господи! Він ще питав, що зі мною! Невже мій погляд нічого йому не говорив?

Не дарма кажуть, що чоловіки трішки тугі.

- Нічого, все добре, - сіла я біля нього та відчувала, як мою шкіру лупцював легенький струм, покриваючи її мурашками.

- Ну добре, - протягнув. - Доволі непередбачувана зустріч. Ти куди їдеш?

А навіть дуже… Непередбачувана…

Така випадкова, що мені ставало аж страшно від такого.

- Ага, - пробіглася на моєму обличчі нервова посмішка. - Я додому на вихідні їду. Маю зустрітися з однією подругою. А тебе як сюди занесло?

На обличчі Максима ковзнула дуже незрозуміла емоція. Він наче щось приховував, а говорити не бажав. Мене це насторожило.

- Та їду до друга, - почула я таку відповідь та відчула, як у кишені запищав телефон.

- Ти в автобусі? - питався у мене Владислав. Краєм ока я побачила, що Максим із цікавістю позирав у мій смартфон, щоб дізнатися, хто мені написав, а коли він, мабуть, побачив ім'я мого хлопця, то різко відвернуся у вікно та стиснув губи.

Невже це колючі ревнощі душили його? Або це мій мозок фантазував зайві події...

- Так, я тільки сіла, бо були сильні затори, - відписала швидко я.

- Добре, гарної дороги, - прийшла мені одразу така відповідь.

- Дякую, - надрукувала я, кинула телефон до кишені та повернула голову до Максима. Він дивився у вікно.

Цієї миті автобус рушив. Картинки за склом почали повільно змінюватися, і між нами настала мовчанка. Вона була настільки незручною, що я її порушила першою.

- Як ви тоді доїхали додому? Миросю несильно нудило в таксі?

- На щастя, вона трималася, як горішок.

- Це добре, - усміхнулася я.

- Їй треба було менше пити. Мирося завжди закидає до свого шлунку все, що погано лежить. Не хочу її ображати, але якби вона трішки схудла, то могла ходити на подіумах.

- Можливо, але видно не доля. Деякі люди люблять добряче попоїсти та не переймаються за свою зовнішність. Зовсім.

- Я думав, що усім важливо виглядати привабливо. Ось ти, навіть, зараз, їдучи додому в старому автобусі, неймовірна. Стрілки, помада, гарно вкладене волосся...

Я зашарілася. Максим робив мені комплімент за звичайний вигляд. Цей макіяж був зроблений ще вранці та зараз виглядав не особливо гарно. Мабуть, він знущався...

- Дякую, але ти перебільшуєш.

- Ні, - заперечив він. - Кажу чисту правду. Але гадаю, що якщо ти це все змиєш, то будеш кращою. Інколи косметика затьмарює істину красу людини.

- Навіть не знаю. Однак точно можна сказати, що якщо я зараз помию голову та не вирівнюю волосся, то буду схожа на пуделя.

- Ти кучерява від природи? - підняв хлопець здивовано брови. - Я навіть не знав та не підозрював. Ніколи тебе не бачив із ними.

- Це добре, бо це просто жахливо. Наче хтось макарони викинув на довбешку.

- Мені здається, що ти перебільшуєш. Така зачіска дуже мила.

- Ні, - засміялася я. - Зовсім вона немила.

- Ось нас із Ларисою скоро буде річниця весілля. Ось прийди на неї з природним волоссям. Мені цікаво побачити. Дуже.

Я відвернулася. Гіркота пронизала мене. Річниця весілля. Щось мені не хотілося таке святкувати, а тим паче після того, що було між нами. Якось важко буде дивитися в очі його дружині.

- Я подумаю, -  глянула на свої руки. На лівій руці сидів чорний годинник, який мені подарував Владислав на минулий день народження. Кажуть, що не можна таке презентувати, бо це до розлуки, але зараз не середньовіччя, щоб вірити у всяку маячню.

Стрілки показували, що ми у дорозі вже пів години. Я навіть здивувалася. Не могла подумати, що вже пройшло так багато часу. Для мене немов пройшла тільки секунда, а в реальності все зовсім не так.

- Я дуже надіятимусь, що ти прийдеш із кучерями.