Глава 20

Після чергової військової наради у похідному наметі нас залишилося четверо: Анандр, Нік, лорд Стейнтон та я.

- Я проти великої битви, – повторюю вкотре, – не хочу, щоб гинули люди, тисячі людей.

- Але це неминуче, міледі, - вкотре відповідає Лорд головнокомандувач.

- Така вдала місцевість тут, зараз би танк! - зауважую з гіркотою.

 - Що таке «танк»? - запитує Анандр, а Нік пирскає від сміху:

– Гарна ідея! Один танк, один залп, і фінал битви вирішено!

- Танк – це такий механізм, який можна порівняти з катапультою на колесах, мабуть. За допомогою катапульти кидають каміння, а за допомогою танка – залізні наконечники, як у стріл, лише у багато разів більші. Там ще вогонь задіяний. Складний пристрій, одним словом, - намагаюся роз'яснити я.

- Дуже приблизне визначення, - киває Нік.

- Ви з Ніком мене іноді лякаєте, - вигукує король, - як добре, що ми друзі!

Широко посміхаюся, показуючи, як все ж таки добре, що ми стали друзями. Отримую таку ж щиру посмішку у відповідь.

- Поєдинок із Кастором маю провести я, – веду далі мова.

- Не бувати цьому! Де бачено, щоб королева, дівчина, змагалася особисто з чоловіком-лицарем! - Нік схоплюється з місця.

- Але дуель із кузеном дозволить уникнути, наприклад, зіткнення двох армій.

- А у твоєму розпорядженні мало лицарів, які зроблять це за тебе?

- Але ж це мій бій! Я маю провести його сама!

- Забороняю тобі навіть думати про це! - Нік бігає по наметі, як звір у клітці, оскільки розуміє, що моє рішення зважене, і переконати мене буде складно.

 - Лорде Ульвіку[1], ви смієте забороняти щось своїй королеві?! - Виходжу з себе.

Вже сто років я не називала Ніка лордом Ульвіком. Зараз це рівносильно ляпасу для коханого. Нік у гніві б'є кулаком стіл і спішно виходить із намету.

Лорд Стейнтон також воліє піти.

- Чому він не може зрозуміти, що це маю зробити я, тільки я? - запитую Анандра.

- Бо любить.

- Я перегнула палицю?

- Він заспокоїться і прийде. Охолонь і ти. Вам потрібно спокійно, без емоцій все обговорити.

Оскільки я нервово міряю кроками намет, Анандр підходить до мене, зупиняє і обіймає, висловлюючи свою підтримку. Так і стоїмо обійнявшись. Чому з ним так просто, а з Ніком все ускладнюється з кожним днем?

- Відійдіть, Ваша Величносте, від неї, - раптом лунає холодний, сталевий голос ззаду.

Ой, Нік! Не дуже гарна картина.

Анандр випускає мене з обіймів. Поглядом питає, чи йому піти. Киваю, даючи зрозуміти, що все буде гаразд. Король ретирується. Здається, зараз у нас тут розпочнеться битва характерів.

В очікуванні поки Анандр піде Нік застигає біля входу зі схрещеними на грудях руками, так і продовжує стояти. Як тільки полог опускається, хлопець підлітає до мене, притискає всім своїм тілом до дерев'яної колони, що утримує склепіння намету, заламує руки назад, не даючи тим самим можливості вирватися, і починає шалено цілувати, навіть не цілувати, а скоріше кусати, вірніше, і цілувати, і кусати одночасно. Боляче і приємно, і викликає дике бажання відповісти, але я розумію, що коханому потрібно вилити весь гнів, тому просто стою і не ворушуся.

- Значить, лорд Ульвік? - охолонув трохи, зміг вимовити Нік.

- Ніку, ти сам мене змусив. Ти мусиш мене зрозуміти.

- Не мушу. Відправити б тебе на Землю, але ти тоді мене ніколи не пробачиш.

- Вірно. Ти мене знаєш краще, ніж я себе.

- Знаю, тому й шаленію. І як ти збираєшся в поєдинку віч-на-віч, у поєдинку з досвідченим воїном, який у кілька разів сильніший за тебе, здобути перемогу?

- Не знаю, але думаю, ти мені допоможеш щось вигадати. Кохаю тебе.

- Як ми вміло граємо на почуттях інших!

Все - гнів Ніка випарувався, буря пройшла.

__________________________________

[1] Від норвезького слова "ulv" - вовк. У своєму земному житті Нік видозмінює своє прізвище Ульвік на Вовченко.