Глава 17

Смарагдового кольору оксамитова сукня, розшита золотом і перлами, червоногарячий плащ, сап'янові чобітки, заплетене в пишну зачіску волосся, золотий обруч на голові - дивлюся на себе в дзеркало, поки дівчата поправляють складки на плащі. Вбранням задоволена, але з тугою згадую легкі літні сарафанчики, кроп-топи та джинсові шорти зі свого минулого. Настав час йти - коронація ось-ось почнеться.

Вже два тижні, як я живу у замку Його Високості Анандра. Після Дня осені та ярмарку, що увійшов до історії, для кожного знайшлася справа. Принц і Нік заарештували лорда Свага, призначеного намісником Кастора у Мирі, розпустили його військо, очистили столицю та околиці від затятих прихильників поваленої влади. Багато солдатів старорежимної гвардії поповнили наші ряди: серед них були і ідейні, і звичайні найманці. Хельг засів у лабораторії, чаклуючи над якимись зіллями. Я взяла на себе обов'язки господині замку.

Цими днями я майже не бачила Ніка. З Анандром зустрічалася ж, навпаки, часто: ми вечеряли майже щовечора у його покоях. Іноді до нас приєднувалися Нік та Хельг. Якщо з принцом ми зближалися, то з Ніком все більше віддалялися. Нік і я вже ніколи не залишалися наодинці, бо це вважалося непристойним, і нічого, що шість місяців ми проспали в одному наметі – про це всі вирішили забути. Кожен зайняв належне йому місце: я – майбутній правитель, він – мій васал.

Настав час Ніку повертатися в той, інший, світ. Там його зачекалися, тут же він своєю присутністю вже заважав розвитку наших з Його Високістю стосунків. Принаймні, я дуже намагалася усією своєю поведінкою його в цьому переконати. І, здається, він вірив.

Церемонія коронації відбулася на найвищому рівні. Все було дуже поважно та урочисто. Новий король зайняв своє місце, а я була поряд із ним.

Ми домовилися, що після свята Нік здійснить перехід. І ось цей момент настав.

Я, Нік, Анандр та Хельг зібралися у бібліотеці. Мій друг ще раз привітав короля, Анандр подякував йому за допомогу, вони обнялися по-братськи - два благородні воїни, дві близькі мені людини.

- Бережіть себе, Ваша Високосте, я повернуся в середині другого місяця весни, коли настане час виступати в похід на Дар-Гард, - схиляючись у формальному поклоні, каже мені Нік.

Ох яким холодом віє від його офіційного звернення і цього поклону - мурашки по шкірі!

Нік більше не дивиться в мій бік, бере похідний наплічник і розбиває пляшечку з білою матерією об підлогу. В'язка райдужна рідина розтікається, відкриваючи ворота в інший світ.  

Я роблю кілька кроків назад, подалі від проходу, впритул підходячи до Анандра. Мій наречений охоплює руками мою талію, пригортає до себе і цілує ніжно в маківку. У відповідь я ще міцніше притискаюся до нього і, таючи від розчулення, дарую королю посмішку.

Наші з Анандром дії не залишаються непоміченими Ніком. Той розгублено дивиться на мене, про щось шепочеться з Хельгом і зникає. Був і, пф-ф-ф-ф, його нема!

Що я наробила? Боже! Куди поділося все повітря? Я починаю задихатися. Намагаюся звільнитися від обійм Анандра. Він відпускає. Я відбігаю від нього, притуляюся до кам'яної стіни і повільно з'їжджаю по ній. По щоках котяться сльози.

- Тихіше, тихіше, вдих, видих, - намагається заспокоїти мене Анандр, - він повернеться, зовсім скоро повернеться.

- Ні, не повернеться.

Тремтячою рукою я дістаю з кишені сукні пляшечку з цінною речовиною всередині, ту, що потрібна Ніку для зворотної подорожі. (Напередодні ввечері я пробралася до його кімнати і витягла її з рюкзака, а туди поклала записку з текстом: «Не повертайся. Твоя місія виконана. Ти тут більше не потрібен.»)

- Ти його так кохаєш?

Це, скоріше, не питання, а ствердження.

- Коли здогадався? – питаю Анандра.

- Важко не помітити. У мене була можливість спостерігати за вами. Ви можете не говорити одне одному ні слова, але знаєте, що кожен із вас хоче, розумієте один одного з напівжесту, напівслова, напівпогляду, ви ніби дихайєте в такт. Я все чекав, коли ж він чи ти зізнаєтеся, насамперед собі, у своєму коханні. Ти ж зробила це, щоб захистити Ніка?

- Так.

- І він постійно захищав тебе, ставив твої інтереси понад свої.

- Якщо ти все зрозумів давно, то навіщо підіграв?

- Але ж ти цього й хотіла, правильно?

- Хотіла, - зізнаюся я.

Потроху починаю заспокоюватися. Дихання поступово приходить у норму. Ні, шматочки розбитого серця все ще боляче колють всередині, мозок гарячково шукає можливість змиритися з подією, але дихати вже можна.

- І що тепер?

- Залишилося два флакони? – Киваю. – Тоді тобі вирішувати: залишитись тут чи піти туди. Є й інший варіант: ми дочекаємося, поки Хельг збере всі інгредієнти для зілля, зварить його, ти перенесешся в бажане місце, знайдеш Ніка, і вже ви визначитеся, як бути далі.

Думка цієї ж секунду піти за коханим спокушала, але обов'язок останнього представника великого роду був важливіший за справи сердечні.

- Потрібно завершити розпочате. У нашому розпорядженні рік – той час, що буде потрібен алхіміку для виготовлення білої матерії. Використовуватимемо його максимально ефективно. Але як же ми з тобою? Мені дуже шкода!