Глава 8

- Стрибай! - кричить Нік. - Стрибай! Уяви те місце з картини, що я тобі подарував, уяви, що ти дуже хочеш там опинитися, і стрибай!  

Я нічого не можу зрозуміти. Голова розколюється, зір підводить - все двоїться, у вухах дзвенить. «Стри-и-и-бай!» - чую дуже віддалений голос Ніка. Дивлюсь під ноги. На підлозі калюжа, що змінює колір із білого на блакитний, з блакитного на фіолетовий, з фіолетового на червоний. «Мені стрибати туди?» – думаю я. «Так!» - знов кричить мій хранитель. Виявляється, я говорю вголос, але навіть цього не розумію. Намагаюся згадати малюнок,  думки розбігаються. Ось! Розмиті спогади набувають форми: дивний будинок, дорога. Відчуваю, що свідомість повільно покидає мене. Як у маренні, підходжу до в'язкої рідини, розлитої на підлозі, і стрибаю в неї.

А за три години до цих подій я мирно готувалася до завтрашньої урочистості – мого весілля.

Вже минуло півроку від дня мого народження. Нік так і не повернувся, хоча передбачалося, що він пробуде на кордоні лише три місяці. Думаю, батько спеціально відправив його подалі: він краще за нас бачив, що стосунки між мною і хлопцем були на межі того, щоб із дружніх перерости в щось більше, і що це обом нам принесло б тільки страждання. За період розлуки я отримала від друга лише три повідомлення. Вони мали офіційний характер, як, зрештою, і мої відповіді.

У наших землях великі зміни: проти правлячої династії підняли повстання лорд Бріг і лорд Валд. Поки на їхніх землях були копальні, що давали чималий прибуток, лорди сиділи мовчки у своїх маєтках, але як тільки копальні зникли, вони, і ще деякі представники знаті, стали вмовляти батька захопити землі народів, що живуть на сході, за Великими горами. Король завжди вважав, що мир кращий за війну, тому на клопотання лордів відповів відмовою. До того ж принц Анандр, якому мене збиралися віддати за дружину, був спадкоємцем одного з тих королівств. Щоб заспокоїти аристократію правитель виділив із скарбниці субсидії на перебудову їхніх господарств. Проте Бріг і Валд бажали більшого: нових земель та швидкого збагачення. Покликавши на свій бік таких самих незгодних із політикою батька, вони підняли заколот. Потрібно визнати, що їхня стратегія була успішнішою за нашу: війська лордів-зрадників вже підійшли до Східного поля. Ще одна програна битва, і за два-три дні вони будуть біля стін Дар-Гарда. Ми готуємо столицю до тривалої облоги. Благо Королівський замок вважається неприступною для нападу фортецею і, у разі нагальної потреби, вірних підданих можна буде сховати в ній.

Невтішні новини і з південного кордону: володарі трьох королівств, розташованих у Міжгір'ї, рік тому підписали договір про вільні торговельні відносини, але їхні торговельні інтереси швидко переросли у військові, тому почастішали набіги на Озерний край. Нік саме зараз там, у складі оборонної дружини, патрулює наші землі.

Бажаючи вберегти мене від біди, сподіваючись, що ми з Анандром встигнемо виїхати з міста до облоги, батько переніс дату весілля.

Я у своїх покоях. Приміряю весільне вбрання. Настрій пригнічений. Не тішать навіть гарна сукня, над якою працювало п'ять майстринь близько двох місяців, і найбагатші прикраси, принесені зі скарбниці.

Раптом чую якісь крики, що лунають у дворі. Я кидаюсь до вікна. Триває бій. То там, то тут з темряви виринають фігури, які борються. Бачу світло нічних смолоскипів, що відбивається в обладунках нашої варти. На нас напали! У замку! Але ж він неприступний! Тільки чиясь зрадлива рука могла відчинити ворота та впустити ворогів.

Кидаюсь на пошуки батька. Я мушу його знайти! Боягузливо відсиджуватися в безпечному місці – не моє! Біжу до Східної вежі: там знаходяться особисті кімнати короля. Якщо злочинці хочуть його вбити, а в цьому немає сумнівів, то вони прориватимуться саме туди.

У тронній залі зустрічаю свого двоюрідного брата Кастора.

– О, принцеса одягнена до церемонії.

- Касторе, зараз не до жартів. Ти бачив короля?

- Ні ще. Моє завдання – знайти тебе.

– Навіщо? Щоб вивести із замку? Батька я не залишу.

Кастор єхидно і самовдоволено посміхається.

На сходах і в коридорах борються люди, метал б'ється об метал, об кам'яні стіни, дерев'яні двері та перекриття, а тут, у цьому приміщенні, де на троні сиділо понад десять поколінь наших предків, стоїть урочиста тиша.

- Короля приведуть сюди.

- Не розумію нічого. Хто приведе?

- Мої помічники.

- Ти послав людей урятувати його. Як це вчасно!

- Помиляєшся. Я послав своїх солдатів, щоб убити його.

- Касторе! - Я шокована.

- У сім'ї я завжди вважався паршивою вівцею, але й у паршивої вівці з цього роду є перевага: вона королівської крові і є другою у черзі на престол.

- Ти вб'єш і мене?

- Ні, для тебе я придумав щось інше. Ти станеш чудовою королевою. Королевою, яку любить народ, а вона про нього дбає, тому виконуватиме всі мої накази. Добре вигадано, так?

- Касторе, це огидно!

Злість заповнює всю мою свідомість, тому в ній не залишається місця для страху. Не дарма я все життя недолюблювала кузена. Той ще виродок!