Глава 7

Ми на радіостанції. Радісне збудження від зустрічі, яка має відбутися, досягло свого апогею.

Нікіта заходить до кімнати, вітається з ведучими і махає всім дівчатам-шанувальницям. Ніяк мене особливо не виділяє. Розчарування з мого боку? Ну так, є трохи, але те почуття швидко зникає, так як починається етер.

Нікіта виглядає невимушеним, розслабленим, намагається бути дуже милим, жартує з ведучими, бере участь у вікторині, навіть «ведеться на слабо» і читає в стилі реп одну зі своїх найліричніших пісень.

Дівчатка поряд тихенько верещать від щастя, охоче підтримують артиста оплесками і з нетерпінням ялозять на місці, очікуючи на можливість сфотографуватися і взяти автограф у Вовченка. Я ж сиджу і тремчу.

Як я вже сказала, Нікіта виглядає невимушеним і розслабленим. Ви бачили коли-небудь, як полює пума? Я нещодавно на тревел-каналі по телевізору побачила. Так от, пума, вистежуючи свою жертву, довго спостерігає за нею із засідки. На вигляд - кішка, що гріється на сонечку, але це тільки на вигляд: вона готова будь-якої секунди зробити стрибок на поразку. Я почувала себе здобиччю.

Хлопець жодного разу не глянув на мене, але я більш ніж впевнена, що він достеменно знав про будь-який мій рух, він «вів» мене.

Знов фантазії! Ні, так не можна! Так і до психіатричної лікарні недалеко!

Я подумки струшую себе і відволікаюся від роздумів. Ведучий якраз оголошує ще один розіграш, який зараз же проводиться серед прихильниць присутніх у студії. Виграш – вечеря із зіркою. Хто виявляється щасливицею? Правильно, я.   

Дівчата з заздрістю розглядають мене, Марія щиро вітає, а я втрачаю мову і навіть не наважуюсь дивитися на Нікіту.

Етер закінчено. Починається автограф- та фотосесії. Шум, суєта, клацання камер.

У цій загальній метушні одна з дівчаток випадково штовхає мене, я зачіплюю ногою дроти, втрачаю рівновагу і «намагаюся» впасти на штатив з апаратурою. Саме намагаюся, бо моє тіло адекватно реагує на небезпеку та рятує себе. Не можу описати, як так виходить, але воно інстинктивно знає, що робити у таких ситуаціях.

Подруга якось припустила, що в минулому я займалася капоейрою або ушу, була дочкою містера і місіс Сміт[1] або, у крайньому випадку, троюрідною сестрою двоюрідного брата Джекі Чана [2], оскільки з легкістю завжди уникала несподіваних ударів, зіткнень, раптово пролитих чашок кави, а одного разу навіть за допомогою звичайної парасольки, застосованої як шпага, змогла не дати злодієві відібрати сумочку. Звідки взялися у мене всі ці навички я не знала, тому теорія була прийнята за можливу.

Піднімаю голову і бачу, як переляканий погляд Нікіти змінюється на схвальний, а губи розпливаються в посмішці.

Почуваюся жахливо: не в такому вигляді дівчина хоче постати перед хлопцем. А вигляд у мене зараз ще той: я напівсиджу-напівлежу на стільці, однією ногою утримую від падіння штатив, іншою - сусідній стілець, одна рука міцно тримає постер, що висихає після підписання маркером, друга - виводить незрозумілі малюнки в повітрі, допомагаючи балансувати і не даючи впасти.

Нікіта переключає увагу на дівчат, що товпляться навколо нього. Теж мені, джентльмен! Злюся трохи на нього. Нехай зараз я не в найвигіднішому світлі, але було б дуже приємно, допоможи він.

Моєю рятівницею виступає Маша.

Тільки встигаю обсмикнути одяг, як до нас підходить Нікіта.

- Я вже звільнився, ти готова? - запитує він.

- А ім’я моє Ви дізнатися не хочете?

- Я знаю, Аделіно. Ведучий сказав, коли оголошував переможницю.

Упс, мій прокол! Але я злюся, а злість трохи затьмарює розум.

- Можна з нами поїде моя подруга Маша?

- Вибач, але місце всього одне. Виграла ти - тобі і їхати.

Що я чую? Металеві нотки в голосі! Навіть так МИ можемо? Але сперечатися, чомусь, не наважилася. Вибачаючись поглядом перед подругою, слідую за артистом.    

Ми підходимо до автомобіля, Нікіта ввічливо відчиняє переді мною двері, я сідаю, він – поряд.

Тільки музика, що ллється з автомагнітоли, порушує тишу в машині, що панує мінімум десять хвилин. Я не витримую.

- Куди ми направляємося?

- У заміський клуб.

- І...

- Потім дізнаєшся.

Ото вже, вичерпні відповіді.  

Що йому від мене потрібно? Я не красуня, в яку можна закохатися з першого погляду (ні, я симпатична, і деякі називають красивою, але до модельної зовнішності мені дуже далеко), раніше ми з ним не зустрічалися, так що ж?

Тарабаню пальцями по склу. Нікіта продовжує мовчати. Якимось десятим почуттям розумію, що він знаходиться в не менш сильній напрузі, ніж я. Але він знає, що відбувається, а я ні!

Заходимо до клубного ресторану. За столиком сидить компанія з шістьох чоловік. Вже легше! Нікіта відсуває для мені стілець, бере пляшку вина і запитує: «Вина для принцеси?» Ой! Дежавю!

- Ні, принцеса бажає подарунок, - випалюю я перше, що спадає на думку.