Глава 2

Стоїть спека. Сонце засліплює мене, і я пропускаю удар. Лунає скрегіт металу: лезо ковзнуло по браслету на руці, залишивши подряпину. Сподіваюся, золотар не помітить та не повідомить батька.

– Будь уважна, – кидає Нік.

Декілька випадів, невловимих піруетів, і вістря криса [1] за два сантиметри від моєї шиї.

– Ні, то ти так захищатись не навчишся, – сердито бурчить мій вчитель, відводячи зброю убік.

– Сонце заважає, – відповідаю я.

– Ха! Це ти скажеш кочівнику, що напав на тебе? Та пискнути не встигнеш, а будеш, у кращому разі, мертва.

– А в найгіршому?

– Про найгірше навіть думати не будемо, але рабство тобі не сподобається.

Я ховаю свій крис у піхви і сідаю на камінь поруч із Таргом. Він повертає свою, розміром із середню бочку, голову і намагається пригостити мене рештками недоїденого кролика.

– Дякую, але я, мабуть, відмовлюся.

Люблю це пташеня!

Нік іронічно посміхається і влаштовується поруч із Бурим. Той навіть не ворушиться, вдаючи, що міцно спить. Так, міцно, якщо наблизиться чужий, то розірве за лічені секунди.

– Не дуже втомилася? – турбується Нік. - Вже темніє, і нам час повертатися. Не хочеться, щоб міську браму зачинили до нашого повернення. Тобі нічого, а мені потім ночуй у придорожній таверні!

– Ну не так вже й страшно там заночувати. Чула, що в них буває дуже весело.

– Плітки від недоброзичливців, – відповідає хлопець і швидко відвертається.

Що це? Невже рум'янець збентеження на обличчі? Отже, у плітках таки є частка правди. Ох вже ці чоловіки!

Але Нік має рацію: час повертатися. Ще година, і сонце зовсім сховається за обрієм. Залажу на Тарга, а мій нещодавній вчитель – на Бурого. Хвилина, і я високо у повітрі.

Яка гарна картина постає перед очима: на тлі жовто-помаранчевого неба чорніє ліс; блищать засніжені вершини гір, а там, зовсім далеко, видніється край океану. Останні промені світила, що йде, ніжно пестять кам'яні стіни замку на пагорбі.

Невеликий повітряний віраж робить мій кондор, і я бачу величезного бурого ведмедя, що крокує кам'янистою дорогою, з хлопцем на спині.

Моя Дар-Терра.

– Аделіно, настав час вставати! – гукає Машка, моя сусідка по квартирі. - Підіймайся! Підіймайся, соню, бо на першу пару запізнимося! Ти ж потім сама мені будеш дорікати, що не розбудила раніше.

Який чудовий сон! Так не хочеться, щоби він закінчувався!

І дивно, що мій Нік зі сну – це Нікіта Вовченко із реального життя, щоправда, на кілька років молодший. Чи не дивно, з огляду на пережиті на вчорашньому концерті емоції?

____________________________________________________

[1] Крис - сталевий кинджал з асиметричною формою леза.