Глава 1

Я щаслива. З динаміків гримить музика, серце калатає так, що ось-ось вирветься назовні, рівень адреналіну зашкалює. Мене оточує натовп, вірніше, не просто натовп, а море людей, які співають і рухаються в такт, людей, які, як і я, прийшли в Зелений театр побачити і почути наживо пісні свого кумира – Нікіти Вовченка. Мене штовхають, наступають на ноги, притискають до парапету, але я стійко терплю всі незручності, бо Я ЩАСЛИВА.

Дівчата, що стоять поряд, підспівують, розмахують прапорами, періодично верещать, коли артист звертається до зали, але вся ця суєта десь далеко: є тільки я, він і його голос. О, цей голос! Такий рідний, такий знайомий, я чую цей голос і розумію, що я вдома, під захистом. Чому такий ефект - не знаю, але це приємне відчуття, яке не хочеться втрачати.

«Моя ойкумена!» – летить зі сцени. «Моя королева!» – звучить у голові. Я дивлюся на Нікіту, і очі наші зустрічаються. Він усміхається, а у погляді пробігає спочатку подив, потім радість, тепло і благання. Благання про що? Невже моя уява так сильно розігралася? Менше секунди, і Нікіта відводить погляд, трясе головою і переходить на інший край сцени.

На фінальних акордах останньої пісні Нікіта кланяється публіці у своїй ексклюзивній, застарілій манері і знову дивиться на мене, просто в очі, та так, ніби це дійство призначене лише для нас двох.

Здається, мене можна віднести до тих фанаток, які сплять і бачать себе в обіймах такого привабливого хлопця. Ха-ха! Дожила!

Концерт закінчився, але ми з подругами ось уже котру годину не можемо розійтися: обговорюємо в усіх подробицях деталі шоу, співаємо улюблені пісні.

Діставшись додому, валюсь від втоми: голос осип, ноги болять, голова гуде. І все-таки, незважаючи на це, лягаючи спати, я відчуваю себе дуже щасливою.