Коли твоє серце засне

Мене завжди дивувало наскільки тендітне людське життя. Проживши у цьому світі не один десяток років, я бачив чимало істот, котрі хапалися за нього так, ніби вони мали що втрачати. Коли насправді — не мали нічого цінного. Бо ніколи не робили нічого цінного. Можливо тому, мені настільки запам'яталася вона — та, що того дня віддала мені свою їжу, хоча сама була голодною. 

Її звали Рея. Маленьке людське дівчисько з рудими кучерями та порожнім поглядом. Вона жила в дитячому будинку коло мого лісу. Але за ті п'ять років, що я її навідував, її ніхто так і не забрав у сім'ю. Можливо через вік. А, можливо, вони просто не могли стерпіти той пронизливий погляд, яким вона дивилася на них. А, можливо, через те, що вона вічно надягала на себе купу одягу, й при цьому все одно була жахливо холодною. 

 — Людям потрібні щасливі люди, Вогнику,  — якось сказала вона мені,  вкотре пригощаючи молоком у віддаленому куточку на території закладу. — Такі діти, як я — нагадують їм про реальність, тому вони ніколи нас не обирають. Одного дня моє серце стане, а їм буде знову самотньо. 

 «А хіба тобі не самотньо?» — хотів було запитати у неї, але вчасно змовчав. Втім, вона ніби прочитала мої думки та відповіла.

— Помирати завжди самотньо, Вогнику. Я не боюся смерті. Я просто не хочу, щоб  мені було холодно коли це станеться, — відказала вона, перш ніж погладити посинілими пальцями мене по голові. 

Того дня я не зрозумів її. Втім, з кожним місяцем мені ставало дедалі ясніше, що вона мала на увазі. З часом її губи набули синього відтінку і єдине, що все ще продовжувало горіти — впертий погляд та вогняне волосся. Таке мідне, що нагадувало мені про захід сонця, або ж моє власне хутро, котре переливалося під променями.

 А  потім  настала осінь. Зелене листя поступово вкрилося золотими плямами. З маленького лисенятка я перетворився на могутнього великого звіра, котрий захищав ліс від пожеж та злих духів. У цю пору року прокидалося багато дощових примар та болотяників, котрі нападали на місцевих. 

Мені доводилося блукати стежками зранку до ночі, аби зло не заполонило мій дім.  Тому коли я нарешті зміг дістатися до Реї  — мої очі наповнились сльозами. Люди в білих халатах ввіткнули в неї голки, вливали під її шкіру ліки, поки вона беззахисно лежала на своєму ліжку та тремтіла від холоду. Навколо не було жодної живої душі. Вони всі спокійно спали, поки Рея замерзала під товстим шаром ковдри. 

— Вогнику...? — прошепотіла дівчинка, побачивши як я прокрався через вікно у її кімнату й завмер. — Я боялася, що ти більше ніколи не прийдеш...

— Я не міг не прийти, — ледь подав голос вперше за весь цей час та підійшов ближче. Вихудлі пальці потягнулися в мій бік і я не стримався й забрався до неї на ліжко аби вона могла зігріти їх в моєму хутрі. — Ти зовсім холодна... 

— Вони сказали, що мені залишилося зовсім мало, Вогнику, — відказала вона, ледь здіймаючи погляд на вікно, за яким опадало листя. — Що моє серце занадто втомилося битися…   Але… мені здається, що це я втомилася. Тому так жахливо хочеться спати…

Тонкі повіки повільно заплющилися та ледь здійнялися.  Здавалося, що навіть це відбирало у неї останні сили, тому з кожною хвилиною вона все повільніше вдихала повітря та все рідше розплющувала свої красиві очі. 

Мені було настільки шкода Рею, що я міг би провести гострим кігтем вздовж її шкіри та дозволити нарешті звільнитися від цих страждань. Але лісним духам заборонялося відбирати невинні душі. Навіть коли це принесло б їм довгоочікуване забуття. Дивлячись на замерзле тіло мені згадалися  слова Рей із минулого. Тому я повільно здійнявся, витягнув із її кістлявих рук голки та допоміг сісти їй на свою спину, перш ніж вистрибнути в прочинене вікно. 

На вулиці було на диво тихо. Ніби природа також відчувала, що її душа мала от-от покинути тіло. Вогка земля під лапами пом’якшувала ходу. Колючі гілки хащі повільно розсовувалися, приймаючи у свої обійми господаря лісу. Рея нічого не питала, лише дивилася як одна стежка змінювала іншу, як нічна пелена над нами ставала все густішою, аж поки ми не опинилися в серці лісу. 

— Куди ти ведеш мене...? — ледь прошепотіла вона, поки вів її туди, де сторічні дерева вже почервоніли та вкрилися вогнем. 

— Туди, де тобі буде завжди тепло, — тільки й відказав, додаючи швидкості й зрештою зриваючись на біг аби вчасно дістатися дому.  

Довкола нас простягнулася багряна ковдра із  кленових листків. Варто було нам стомлено впасти на неї, як на синіх губах Реї з'явилася ледь помітна усмішка. Її глибокі очі на мить загорілися й завмерли, ніби вона боялася стулити їх. 

— Тобі подобається…? — м'яко огорнув її своїм тілом, намагаючись оповити теплом. — Зігрілася…? 

— Так, але… — повільно кліпнула вона, в такт своєму серцю, змушуючи мене опустити ніс на її долоню. — Мені жахливо хочеться спати…

— То спи, маленька… — прошепотів поміж її пальців, щоб хоч трохи додати тепла. —  Я грітиму твоє серце, аж поки воно не засне і ти не станеш вільною. А потім, коли ти прокинешся, тобі більше ніколи не буде холодно.