Розділ 22

Я не знала, що робити далі. Просто лежала в ліжку й дивилася в стелю. Нічого не відбувалося. Це були мої вихідні, і я майже забула про те, що ще два дні тому не давало мені спокою. Ніхто мене не підганяв, ніхто не тиснув, і я розуміла: це мій шанс просто відпочити. Не думати. Ні про що не хвилюватися.

Мелісса заходила до мене вкрай рідко — вона була народжена для того, щоб піклуватися, але завжди тримала дистанцію. Грін теж намагався не турбувати мене зайвий раз. Лука на якийсь час зник. Швидше за все, його викликали у справах — без сумніву, вони були важливіші, ніж охорона такої дівчини, як я.

Незнайомець часто приходив до мене уві сні. Я постійно уявляла, яким би було це, якби він з’явився в реальності. Мені хотілося відчути його дотик, але я досі не розуміла, в чому сила цього зв’язку. Можливо, я просто божеволіла. Або ж була надто довго самотньою.

Я більше не хотіла нічого вигадувати. Просто чекала.

Оскільки мені дали дозвіл перетнути кордон міста, я домовилася, що Лука прийме мене у своєму поселенні. А зважаючи на те, що він був володарем гірських народів, я не сумнівалася — мене зустрінуть за всіма традиціями. До поїздки залишалося кілька днів, і я вирішила збирати речі в останній момент.

До того ж я вирішила не їхати автобусом, який раз на два тижні іздив в гори. Я не люблю натовпів і нав’язливих пісень, які всі з захватом співають у дорозі. Я хотіла їхати сама. Машиною. Без попутників. Мабуть, мені просто потрібно було побути наодинці з собою.

— Лі, — Грін стояв у дверному прорізі й дивився на мене з тривогою. Я не розуміла, що саме він хоче почути. — Що з тобою? Поясни мені, будь ласка. Я тебе не впізнаю.

— Про що ти? Зі мною все добре, — відповіла я.

— Не кажи цього, — різко перебив він. — Це неправда. Після тієї перевірки біля Міста Тіней ти зовсім не така. Що там сталося?

— Нічого такого, про що тобі потрібно знати, — сказала я спокійно. — Та ніч мене не зламала. Я ж тобі вже казала — я нічого не знайшла.

— Тоді чому старійшини Ради так зацікавилися тобою?

— Звідки мені знати, чого вони хочуть? Я розповіла все, що бачила.

— Я просто не розумію, чого саме вони від тебе чекають. І це мене лякає.

— Перестань поводитися так, ніби ти мій батько, — я почала злитися. Його увага тиснула. Я зовсім не хотіла зараз з’ясовувати стосунки.

— Як ти можеш таке говорити? — тихо сказав він. — Ти ж знаєш, ти мені рідніша за доньку.

Він опустився на коліна й розгублено подивився в стелю. Мені здалося, що ще трохи — і він закурить, попри те, що не торкався сигарет уже два роки. Я не знала, що сказати. Бо й сама не розуміла, що зі мною відбувається і як із цим боротися.

Я відчувала, що ослабла. Ніби втратила щось важливе. Я більше не була солдатом — принаймні всередині. Що стало цьому причиною, не знав ніхто. І я також.

— Послухай, якщо ти думаєш, що я щось приховую, можеш бути спокійним, — нарешті сказала я. — Я сама не розумію, що відбувається і чому комусь узагалі до мене є справа.

— Ти впевнена?

— Абсолютно.

Він зітхнув.

— Добре. Коли ти збираєшся пакувати речі? Якщо хочеш, я можу поїхати з тобою.

— Ні, дякую, — я похитала головою. — Мені потрібно побути наодинці з собою.

Через два дні з самого ранку я вже сиділа в машині з зібраними валізами й вирушала в бік гірських поселень. Колись такі поїздки були світлими й приємними — сонце за вікном, тепло, сміх. Але не тепер.

Я майже не дивилася у вікно. Те, що було назовні, радше лякало, ніж захоплювало. Хоча іноді я ловила себе на думці, що для багатьох наша «тюрьма» стала порятунком. Бо ніхто з нас не знає, ким був у минулому житті. І не знає, з ким тепер ділить дах.

Мене лякало те, що я не розуміла, як цей світ розвиватиметься далі. Все відбудували, все налагодили — але раптом з’являється щось неконтрольоване. Я не могла зрозуміти, звідки беруться напади безумних. За офіційними даними, лікарні не фіксували жодних відхилень.

Саме тому мене дивувало рішення Ради — посилити охорону, виставити блокпости. Я не знала, що можу з цим зробити. Але все ж сподівалася, що ця поїздка допоможе трохи прочистити голову й змінити кут зору.