Розділ 21

Уночі мене відправили на блокпост, і я одразу відчула, як щось усередині починає мене повільно з’їдати. Це було не страхом — радше нав’язливим, майже болісним бажанням, щоб бодай щось сталося. Щоб мене відправили на перевірку. Або щоб усе швидше закінчилося — і я нарешті отримала свої вихідні.

Але сьогодні було тихо. Надто тихою.

Я дивилася в сіре небо й ловила себе на думці, що вже навіть не пам’ятаю, як виглядає сонце. Мені хотілося вірити, що колись хмари зникнуть, і замість попелу піде сніг. Або дощ. Будь-який. Лише б справжній.

…Мабуть, варто було б узяти відпустку й поїхати до гірських. У них там, як-не-як, природа ще збереглася по-справжньому.

Можливо, мені просто чогось бракувало. Усе навколо стало прісним, ніби вицвілим, і я втратила будь-які нитки, що вели до розгадок. Мені не хотілося шукати відповіді, які пам’ять так старанно приховувала від мене. І, здається, вперше в житті мені справді захотілося не бути сильною. Хотілося плеча.

Дивно…

Згадавши про плече, я раптом усвідомила, що сьогодні пів дня не бачила Луку. Можливо, його відправили на зібрання. А хто ж тоді мене захищає?

Звісно, я могла впоратися сама — як завжди. Але в якийсь момент ти просто втомлюєшся. Втомлюєшся доводити. Втомлюєшся стояти за себе. Втомлюєшся бути собі і матір’ю, і батьком, і опорою, і бронею.

— Тобі пасує чорний колір.

Спершу я подумала, що це просто моє уявлення заговорило до мене. Але, обернувшись, я побачила, як чорний «Мустанг» відбиває світло ліхтарів, а до мене прямує високий, стрункий хлопець. Я була на посту одна — ми змінювалися кожні три години, тож це було безпечно.

— Знову ти? — я хмикнула й зробила вигляд, що мені байдуже, хоча сама не розуміла, навіщо так поводжуся і чого насправді чекаю. Логіка в той момент явно спала. Разом із мозком.

— Ще скажи, що не рада компанії, — він поправив чорний чуб і глянув на мене своїми глибокими чорними очима. Його губи розтягнулися в усмішці — і я на мить забула про все.

Вампір був у чорному піджаку й гольфі. Штани — строгі, офіційні, а от на ногах — чорні кеди. І це виглядало дивно, але круто — наче ми знов у світі попгуртів і дискотек.

— Про що б ти там не думала, повернися сюди, — сказав він і сів поруч на лавку, спершися об кам’яний стовп мосту.

— Я просто втомилася, — зітхнула я. — Ти що думаєш: прийшов — і я тут тобі театр влаштовуватиму?

— Тсс… — він приклав палець до губ. — Чого ти така зла? Я ж просто вирішив скласти тобі компанію. Не більше.

Я видихнула. Бо це була правда — він просто прийшов підтримати мене.

— Звідки ти знаєш, що я сьогодні чергова?

— Я все знаю. Я ж працюю на головного, — він знизав плечима й хитро всміхнувся.

— Ти занадто ідеальний, щоб бути просто шофером.

— Це ти мені лестиш чи собі — що поруч із тобою такий шикарний чоловік?

— Мені здається, тобі потрібні ліки, — протягнула я.

— Але ж ліків від вампіризму не існує.

— Я не про вампіризм. Я про самолюбство.

— Ха-ха. Зла ти. З-ла! — незнайомець навіть усміхнувся, мов почув найвлучніший жарт у своєму житті.

З одного боку, мені хотілося провалитися крізь землю. А з іншого — я ловила кайф від його запаху й від дивного відчуття світлої, ніби сяйливої, шкіри. І ще… мені дуже хотілося, щоб він став ближче. Хоча б на кілька сантиметрів. Я так хотіла спертися на його плече.

— Лягай, — раптом сказав він.

— Що?

— Я ж бачу — ти втомилася. Лягай. Я буду на варті. Мені не звикати.

Він посунувся ближче й обійняв мене — так просто, ніби це було найприродніше у світі. Можливо, в інший час я б відмовилася. Знову була б сильною й незалежною. Але не зараз. Зараз я просто хотіла спати.

Може, це був сон.
Може, його тут не було.

Минуло лише кілька митей — і я міцно заснула.

І одразу ж пошкодувала про це.

У голову увірвалися дивні образи. Дивні люди. Когось я вже знала, а когось бачила вперше.

— Лі, сьогодні занять не буде. Можеш іти додому.

— Чому?

— Не знаю. Директор сказав, що всіх уже попередили.

— Ясно. Тоді до зустрічі. Ми ж їдемо в Пусан?

— Звісно.

Я безтурботно йшла вузькими вуличками й не могла зрозуміти, чому все здається таким знайомим і живим. Я могла торкатися речей, людей.

Раптом якийсь хлопець штовхнув мене, і я ледь не розлила каву. За ним ішла загадкова дівчина в червоному пальті. Хто вони?

Я простягнула руку, щоб зупинити його й розгледіти обличчя, але замість цього провалювалася все глибше. Вони зникли з поля зору, ніби їх ніколи й не було.

Темрява навколо змінилася.

Я відчула це ще до того, як зрозуміла — мене торкаються. Обережно. Повільно. Ніби запитують дозволу, навіть не словами, а самим дотиком. Чиясь рука ковзнула вздовж моєї спини, залишаючи за собою слід, від якого тіло мимоволі напружилося.

Я не бачила обличчя. Лише відчувала його присутність — близьку, надто реальну для сну.

Його пальці були теплими. Не гарячими — саме теплими, так, ніби я стояла біля вогню, але ще не обпікалася. Він торкнувся мого зап’ястка, затримався там, повільно провів великим пальцем по внутрішньому боці долоні — і в мене перехопило подих.

Моє тіло зрадницьки відгукнулося раніше за думки.

Я відчула, як мене притягують ближче. Не різко — навпаки, з тією небезпечною впевненістю, від якої коліна слабшають самі. Його груди були поруч, так близько, що я відчувала рівний, глибокий подих. І ще — запах. Темний, глибокий, щось між димом і нічним повітрям після дощу.

— Не дивись, — прошепотів він.

Його рука ковзнула вище — до шиї, затрималася там, пальці ледь торкнулися шкіри, змусивши мене мимоволі відкинути голову назад. Я відчула його близько — занадто близько. Подих торкнувся щоки, кутика губ.

Між нами залишалося зовсім трохи. Непристойно мало.

Я знала — якщо він торкнеться ще раз, я не зупиню його. І не захочу.