Розділ 20

Глава 20

Здавалося б, я мала вже бачити десятий сон, але раптом до мене дійшло, що я щось упустила.

Той хлопець… вампір. Він сидів на горі металевого мотлоху, і я добре пам’ятала, як щось світилося. Але світло не зникло, коли він спустився до мене. Як я могла цього не помітити? Жоден ліхтар не світив би так ясно. То що ж це було?

Ми ж не бачили сонця вже чотири роки. Тоді що це? Обман зору? Ні. Не може бути.

Мені потрібно туди ще раз…

Але якщо до нас приставили охорону, то навряд чи я зможу від нього так просто відчепитися. Ба більше — швидше за все, поставлять блокпости. І тоді я зможу потрапити до Міста Тіней лише за офіційним викликом.

Думок було так багато, що вони буквально кипіли в голові. Поки перед очима знову не сплив образ того незнайомця. Його очі були такими красивими, повними емоцій. Я завжди думала, що вампіри при вигляді людей одразу кидаються на них, але він виглядав зовсім як звичайна людина. Дуже красива. Навіть ідеальна.

Його врода затьмарила б будь-кого. А з якою легкістю він розправився з тим монстром… Хоча, з іншого боку, я бачила лише обкладинку. Я не знала, що всередині. Та й узагалі — з чого б мені про нього думати вночі?

Я не пам’ятаю, як саме провалилася в сон, але вранці прокинулася від стуку у двері.

— Ліро, це Лука, — пролунав голос з-за дверей. — Ти ж знаєш, що зачинені двері — це привілей. Вставай.

— От чорт… — пробурмотіла я й накрила голову подушкою, застогнавши від безнадії.

— Я заходжу. Сподіваюся, ти одягнена.

Він не дочекався відповіді й увійшов до кімнати. Мені хотілося відчути запах кави й тепло сонця з вікна, але єдине, що я відчула, — холод важкої одежі на ковдрі.

— Одягайся, ходімо пити каву, — сказав Лука і стягнув із мене ковдру. Сьогодні він був навіть причесаний і нормально вдягнений.

— Ти що робиш?! Я ж дівчина!

— Ти солдат, — прошепотів він і, засміявшись, зник у коридорі.

Я спустилася вниз. У домі було тихо — всі вже розійшлися по справах. Лука сидів у вітальні й читав стару газету. Перегортав сторінки так обережно, ніби вона от-от розсиплеться.

— Бачу, ти любиш старі книжки й газети, — сказала я, зупинившись поруч.

— Напевно, тому що нових більше не випускають,— відповів він, не піднімаючи очей але посміхнувшись.

— Логічно, — я кивнула в бік виходу.

Він відклав газету й підвівся одразу. Ніби чекав цього.

На вулиці було порожнувато. Набережна ще дрімала після вчорашнього шуму. Десь далеко хтось ішов із чашкою, кутаючись у куртку.

— Як воно… жити, знаючи, що на тому боці ціле місто монстрів? — спитав Лука дорогою.

— А як жити поруч із магом? — відповіла я. — Для мене ти теж монстр. Тільки з іншим рангом.

Після цих слів він похмурнів. У погляді промайнуло щось… схоже на сум.

— Мені шкода, що вас так просто кинули в світ, до якого ви не були готові, — сказав Лука, дивлячись собі під ноги й не наважуючись підняти на мене погляд.

— О, дивись, кафе, — швидко сказала я й звернула до дверей, обриваючи цю розмову. Мені не був потрібен жаль. Принаймні не зараз.

Усередині було тепло. Тісно, шумно й по-доброму живо. Бариста дзенькав посудом, хтось сміявся, хтось сперечався біля стійки про сиропи, а в повітрі стояв запах кави й кориці — такий, від якого на секунду здається, що світ ще не остаточно зламався.

Ми взяли найбільші чашки. Мені —  щось солодке й гаряче. Луці — капучино.

Він сів, і стілець під ним скрипнув. Я мимоволі подумала: якби він захотів, то розніс би тут половину меблів навіть не встаючи.

Я обхопила чашку долонями. Тепло швидко пішло в пальці, і напруга в плечах трохи відпустила.

— Ти завжди десь в думках? — Лука подивився прямо на мене. І я побачила неймовірні блакитні очі.

— Тільки коли не хочу говорити, — буркнула я й зробила ковток занадто гарячого напою.

Лука ледь усміхнувся. І саме тоді я помітила шрам на його щоці — у теплому світлі він виглядав глибшим.

— Звідки це? — кивнула я на шрам, ніби між іншим.

— Робота, — коротко відповів він.

— Дуже інформативно.

— Не всі будні магів спокійні, — додав Лука вже нормально, без цього свого «я все знаю, а ти ні».

— Ясно. Значить, у вас теж бувають сутички.

— У всіх бувають, — сказав він. — Перевертні взагалі здуріли. Їм мало адреналіну — вони влаштовують бої без правил. Один на одного. Ставки, кров, видовища.

— Серйозно? От йолопи… — я навіть хмикнула. Було б смішно, якби не було так гидко.

Лука кілька секунд мовчав, крутячи чашку в руках.

— Ти завжди така зла? — спитав він тихіше.

— Ні, — відповіла я. — Просто тут вистачає причин не бути доброю.

Він не став сперечатися. І це було дивно.

— У тебе є щось… — він зробив паузу, ніби добирав слово. — Віддушина. Щоб не думати про це все.

Я відвела погляд у вікно. Там була та сама темрява, яка нікуди не дівається.

— Є, — сказала я. — І цього досить.

— Добре, — Лука кивнув, ніби прийняв правило. — Тоді по-іншому. Міс зима… чим ти займаєшся, окрім порятунку світу?

— Бібліотекою, — вирвалося в мене швидше, ніж я хотіла. — Я ходжу в бібліотеку.

— До Майка? — одразу спитав він.

Я різко підняла голову.

— Так. А ти що, і його знаєш?

— Звісно, — Лука знизав плечима. — Майк теж у Раді.

У мене всередині щось клацнуло. Невелике. Але болюче.
Усі, кого я знаю, щось приховують. Можливо, вони давно знають секрет Стіни. А я — ні. Я просто стою збоку, як дурна.

Я поставила чашку. Пальці ще тримали тепло кераміки, а всередині стало холодно.

— Я вийду на хвилину, — сказала я швидко. Занадто швидко.

— Ліро… — Лука підвівся теж.

— Просто повітря, — я махнула рукою. — Я зараз.

Він лишився за столиком, розгублено дивлячись мені вслід.

Я взяла стакан з кавою й пішла до набережної. Мені потрібно було побачити той бік. Хоч на секунду. Бо в голові знову крутилися вчорашні уламки, той промінь і він…