Розділ 19

Я сіла в машину, нічого не розуміючи. Було лише дивне відчуття, що зовсім скоро щось станеться. Мчачи додому, я знову й знову згадувала це досконале створіння. Його ходу, голос. Боже… той тихий, оксамитовий голос. Наче він накрив мене теплим і м’яким пледом. Я не розуміла, що саме так зачепило мене в ньому, але більше за все мене турбувало інше — як швидко він усе доповість начальству.

Я зітхнула й додала газу. І раптом перед машиною з’явилося щось велике. Я різко натиснула на гальма, авто занесло вбік. Зупинившись, я ще кілька хвилин сиділа, вчепившись у кермо, намагаючись перевести подих. Серце гупало так, ніби ось-ось вискочить із грудей.

Раптом хтось постукав у вікно.

Я опустила скло.

— Жива? — запитав високий чоловік із довгим хвилястим волоссям, нахилившись до вікна й уважно вдивляючись мені в обличчя.

— Як бачиш, — різко відповіла я, навіть не намагаючись приховати роздратування. — Тобі більше нічим зайнятися?! — голос зірвався, бо серце все ще не заспокоїлося.

— Пробач. Мені щойно дали завдання, — спокійно сказав він і, не питаючи дозволу, відчинив двері пасажирського сидіння та сів поруч. Я мимоволі здивувалася, як він узагалі туди вліз — він був реально вдвічі більший за мене, з широкими плечима й руками, схожими на кам’яні брили.

— Яке ще завдання? І хто його дав? — запитала я, не зводячи з нього погляду.

— Хто дав — не скажу, — відповів він так само спокійно. — А от що саме… захищати тебе. Типу охоронця.

— Ти… мене… захищати? — слова ледве вийшли, і мені захотілося просто знепритомніти.

— Ага, — коротко кивнув він.

— І з якої це радості?

— Та звідки ж мені знати, — знизав плечима чоловік. — Ти ж у гвардії. І посада в тебе не з низьких. А тепер до всіх, хто вище за молодшого солдата, приставили по одному зверху.

— Цього мені тільки й бракувало, — буркнула я, знову дивлячись на дорогу. Ось воно, життя, майже як із батьками: заборони, нагляд, перевірка кожного кроку. Саме це мене й непокоїло найбільше, бо я досі вивчала щоденник Арін.

— Слухай, може ти вже поїдеш? — додав він після паузи. — Їсти хочеться страшенно.

Я перевела на нього погляд.

— А ти взагалі хто? І в якому народі ходять отак… із голим, розмальованим торсом?

— Маги, — коротко відповів він. — Братство вогню.

— Чудово, — фиркнула я. — Мені сьогодні просто щастить на представників міфології.

— Ти про що? — не зрозумів він.

— Неважливо. Поїхали, — сказала я й увімкнула передачу.

У нас, як завжди, було весело. Усі гуляли вздовж набережної, навколо горіли сотні теплих вогнів. Нам подобалося це відчуття свята — адже ніхто не знав, чим обернеться завтрашній день. Хоча до цього моменту все було більш-менш нормально. А от поява цього… орангутанга поруч зі мною означала щось недобре.

Я запросила його до нас, бо вигнати його було просто нікуди. Та й узагалі було незрозуміло, як він дістався з гір, якщо завдання отримав усього пів години тому. А до гір, між іншим, день дороги. Можливо, комусь здасться, що нам тут відвели чималу територію, але шість міст — це все одно не вся планета.

— Любі, я привела вам ще одного голодного чоловіка, — крикнула я з порога, зачиняючи двері.

Мелісса вибігла з кухні й різко зупинилася.

— Це хто? — запитала вона, переводячи погляд із мене на незнайомця.

Слідом за нею вийшов Грін.

— О, Лука, — сказав він, ніби побачив старого знайомого, і простягнув руку чоловікові.

Я здивовано перевела погляд з одного на іншого.

— Так ви знайомі?

— Звісно, — відповів Грін. — Лука старший за званням у магів Вогню. Він входить до ради, як і я. Тож чим зобов’язані?

— Він мій охоронець, — пробурмотіла я, знімаючи куртку.

— Ну що ж, — Грін усміхнувся, — значить, ти для ради важливіша навіть за мене. Хоча я все одно не розумію, чому саме Ліра.

— Це ти в головного запитай, — знизав плечима Лука. — Я питань не ставлю. Моє діло — охороняти. Тим більше ти знаєш, як мені набридли всі ці маги води й повітря. Я давно хотів вирватися в похід.

— Тебе не бентежить, що ти правитель? — запитала я, дивлячись на нього впритул.

На мить у кімнаті запала тиша, але Лука голосно розсміявся, і напруга одразу спала.

Мені стало цікаво, хто ж у них головний і хто віддав такий наказ щодо мене. Грін ніколи не говорив, хто входить до ради, але завдяки Луці я вже знала принаймні двох. Мені часто кажуть, що мій ніс постійно лізе не туди. Але що тут іще робити?

— Гаразд, що в нас на вечерю? — сказала я. — Я теж страшенно голодна.

— До речі, Ліро, що там із викликом? — запитав Грін, уже прямуючи до їдальні.

— Нічого, — відповіла я. — Я побачила діру в паркані Міста Тіней і повідомила рядового на посту. Але ні нападу, ні жертв не бачила.

— Хм… — Грін задумливо поправив чуб і зник у їдальні.

Я рушила за ним. Слідом черех хвиилин десять зайшов і Лука з величезним підносом їжі, від якої йшов неймовірний аромат. Здавалося, всі вже зрозуміли, чим саме він у нас тепер займатиметься.

Я усміхнулася сама собі й, отримавши свою порцію гарячої вечері, одразу взялася за неї.

— А що у вас було сьогодні на зібранні? — запитала я між ковтками.

— Нічого цікавого, — відповів Грін. — Або такого, що потрібно знати тобі.

— Тоді чому до мене приставили Луку?

Мелісса подивилася на нас уважно, ніби зважуючи, що сказати.

— Це через напади безумних, — нарешті відповіла вона. — Вони почастішали.

— Ну це ми й так знаємо. І що з того? — не втрималася я.

— Було наказано охороняти всю людську гвардію, — додала Мелісса.

— Невже міфологіям стало діло до людей? — скептично кинула я.

— Ліро, навіщо ти так, — тихо сказала Мелісса.

— Я просто кажу правду. Ми всі чотири роки боремося, а інші просто налагоджують своє життя.

— Ліро, — голос Гріна став холодним і жорстким. — Не говори того, чого не знаєш.