Розділ 18

«КЕЙ III»

Не знаю, як вона пройшла ті чотири квартали — мене самого лякали ці порожні, безжиттєві будинки. Але наш клан обрав це місто саме тому, що воно було порожнє й самотнє. До того ж це було єдине місто, повністю обнесене парканом. А зважаючи на те, що мої брати будь-якої миті могли зійти з розуму й піти на людей, це був найкращий варіант.

Ближче до центру починали з’являтися вивіски клубів, магазинів і тату-салонів. Так, ми все ще вміли розважатися. Ми не стояли осторонь, як перевертні, але поводилися тихіше за тіні. Я не люблю самотність. Попри те, ким я є, я люблю компанію й шум. Коли я один, я стаю іншим. Чужим навіть для самого себе.

Ми могли жити повним життям за стіною, адже відсутність світла давала нам можливість не ховатися. Мені було легше — я спокійно перебував на світлі, але інші часто отримували опіки, а дехто навіть помирав. Тому для нас це був шанс відчути відкритість життя.

Хоча з іншого боку — яке вже тут життя, коли дні й ночі одного кольору. Усе злилося. Я вже забув, як пахли весна і літо — замість цього залишився лише пил.

Ніхто не забороняв мені вирушити в гори чи ліси, їх тут вистачало, але все це все одно здавалося штучним. Я завжди відчував, наскільки малою є територія, яку нам залишили, ніби постійно бракує повітря.

Не знаю, хто вигадав, що ми не дихаємо. Люди мене дивують. Вони, мабуть, думають, що кров, яку ми п’ємо, просто випаровується в нашому шлунку. Це щонайменше безглуздо. Ми просто трохи інші. Зовсім трохи. Та й хай із ними. Нехай фантазують далі.

Я приїхав до дому й одразу зрозумів, що чекають лише на мене.

— Перепрошую, довелося знешкодити одного безумного.

Старшини кланів переглянулися. Кілька секунд у залі стояла тиша, перш ніж хтось із них нахилився вперед.

— Ви самі? — запитав один із старших, уважно вдивляючись у мене.
— А що я мав робити? — я повільно перевів на нього погляд. — Чекати, поки мені голову відірвуть?
— Але що ви робили один? — наполягав інший, уже менш упевнено.

Я зітхнув, відчуваючи, як у мені починає зростати роздратування.

— Себастьяне, мені здається, що охоронці не повинні супроводжувати мене всюди. Я маю право на особисте життя.

Високий мускулистий чоловік із довгим каштановим волоссям скривився так, ніби почув щось непристойне.

— О-особисте?

Я не став продовжувати цю тему й зробив крок до столу.

— Гаразд, забудьмо про це. Перейдемо до справи, Лука.

Я одягнув піджак, який мені ввічливо підготували, і сів на головне крісло за круглим столом.

Наші зустрічі постійно проводилися на різних землях. Ми не могли дозволити собі бути передбачуваними. Тим паче я знав, що існує група, яка протистоїть раді, тож обережність була необхідною.

— Що в нас на порядку денному? — запитав я, повільно оглядаючи присутніх.
— Випадки нападів безумних, — відповів Лука, нахилившись над столом. — Їх побільшало.
— Тобто ви хочете сказати, що вони тікають із лікувальних? — я перевів погляд на нього.
— Ні, Господарю, — Лука похитав головою. — Усі наші ув’язнені на місці. Тут відбувається щось зовсім інше.
— Себастьяне, — я повернувся до лисуватого старшини, — ми перевіряли всіх вампірів?
— Так! — роздратовано відрізав він, вдаривши долонею по столу. Хоча всі знали, що йому щонайменше років п’ятсот і пам’ять уже не та.
— І що?
— Усі на місці й усі дотримуються правил.
— Тобто є щось, про що ми досі не знаємо? — я повільно стиснув пальці. — Хіба ми не наказували перевірити кожен сантиметр землі?
— Наказували, — озвався хтось збоку. — І нам здавалося, що ми все обійшли.
— Здавалося? — лють зростала всередині мене.

Хлопці, на вигляд років по шістнадцять, швидко внесли й розклали переді мною карту територій. Я підвівся й перевірив її власноруч — формально було досліджено все.

— Нам здається, пане, що відбувається щось недобре, — обережно почав один із них. — Якщо безумні можуть просто з’являтися, це порушує рівновагу. Ми не зможемо захистити всіх, а відповідальність ляже на нас.
— Розумію, — відповів я, не зводячи погляду з карти.
— Маркусе, — я підняв очі, — що відомо перевертням?
— Те саме, що й усім, — сухо відповів він.
— Сьогодні був дивний випадок, — я нарешті відірвався від карти. — Безумний, якого я вбив, прорвав діру в паркані. Він хотів не вийти — він намагався зайти.
— Що? — кілька голосів злилися в один.
— Так, — я випрямився. — Віддайте наказ залатати прорив і провести розряд. Сектор А16, неподалік від головних воріт.
— Добре, пане, — хлопці кивнули й швидко вийшли.

У залі знову стало тихо.

— Кей, — озвався Маркус уже тихіше, — насувається щось страшне…
— Я знаю, — відповів я коротко.

Хтось із старшин невпевнено пробурмотів, що, можливо, стіна була нашим покаранням за гріхи, але що, як далі буде гірше.

— Ми дізнаємося, хто за цим стоїть, — сказав я, обводячи всіх поглядом. — Потрібно посилити режими й охорону кордонів. У патрулюванні тепер беруть участь усі. Ми не можемо допустити війни.
— Зрозуміли, — пролунало у відповідь.

Рада розійшлася швидко. Страх відчувався в кожному русі. Якщо зараз порвати нитку довіри, грош ціна всьому, що ми будували чотири роки. Але мені здавалося, що це більше схоже на помсту. Кому і за що — я не знав. Та був упевнений: не просто так хтось вирішив посварити народи.