Розділ 16

«КЕЙ»

Я обернувся, почувши  кроки. Цього не мало статися. Ніхто не повинен був бачити пробоїну в небі. Такі речі завжди викликають паніку, і тоді починається безглузда трата енергії на спроби з’ясувати, звідки береться світло і що воно означає.

Завдяки своєму зору я одразу помітив дівчину. Вона тримала в руці ніж і напружено дивилася в бік небесного променя, ніби боялася відвести погляд. Мене вона не бачила. І це було очікувано. Я чув її серцебиття — рівне, спокійне. Жодної паніки. Жодної небезпеки.

Я спробував уловити її запах — і на мить перестав дихати.
Це був не просто приємний аромат і не солодкий людський слід. Це був її запах. Той самий. Впізнаваний миттєво, до різкого стискання всередині. Запах жінки, яку я кохав. Яку пам’ятав у кожній дрібниці. Яку знав так давно, що інколи здавалося — ще до самого себе. Вона стояла переді мною жива, справжня, і водночас абсолютно чужа, бо не пам’ятала мене. А я пам’ятав її надто добре.

Вона почала повільно наближатися, обережно ступаючи між уламками металу, і вибору не залишалося. Я мусив показатися.

Я стрибнув з гори металобрухту й уже за мить стояв у неї за спиною.

Вона пахла лавандовою олією. Це здивувало мене. У наш час жінки рідко пахнуть квітами — частіше їх супроводжує лише власний запах або, що гірше, запах поту. У ній цього не було. Ні тоді. Ні тепер.

Набагато більше мене непокоїло інше — вона була людиною. Звичайною. І водночас ні. Я не відчував у ній страху, не бачив звичної людської слабкості. Я не міг зчитати її емоції, як би не намагався. Це дратувало і насторожувало одночасно.

Я стояв за її спиною і чекав. Краєм ока помітив, як її пальці сильніше стиснули руків’я ножа.

— Що б ти не надумала зробити, — сказав я спокійно, не підвищуючи голосу, — краще відмовся від цієї ідеї.

— Ти хто? — вона трохи повернула голову, не опускаючи ножа, але напруга в плечах усе ж спала.

— Той, кого тобі краще не знати. Чому ти на нашій території?

Вона розвернулася повністю й кілька секунд просто мовчки мене розглядала, ковзаючи поглядом по обличчю, одягу, руках. Я бачив цей інтерес і розумів — вона вперше так близько до вампіра вищої касти, навіть якщо сама цього не усвідомлює.

— Не знаю, у чому твої особисті проблеми, — сказала вона, злегка прищурившись, — але я зовсім не зацікавлена в тому, щоб лякатися якогось середньостатистичного самозакоханого вампіра.

— Що? — я не стримався, і це, схоже, було написано в мене на обличчі.

— Ну а що, — вона знизала плечима. — Дешевий прийом — з’являтися за спиною. Тай ці джинси з худі, який поважаючий себе вампір так одягнеться ? 

— Хтось читав багато Ганни Райс ? 

Вона хмикнула й відвернулася, роблячи вигляд, що розглядає уламки поруч. Я помітив, як її щоки злегка порожевіли. Карі очі в напівтемряві здавалися майже чорними. Волосся спадало на плечі важкою хвилею.

Давно я не бачив нічого настільки живого. І це було небезпечно.

— Гаразд, забудьмо, — сказав я, роблячи крок убік, щоб не тиснути на неї. — Що ти тут робиш? Якщо наші служби оборони тебе побачать, тобе зачинять. Як ти взагалі сюди потрапила? Головні ворота не відкривалися роками.

— Я зайшла не через ворота, — вона знову подивилася на мене. — У вас дірка в сітці.

— У сенсі — дірка?

— У прямому. Передали сигнал тривоги, ніби безумні напали на людину. Коли я приїхала, побачила тільки сліди біля великої діри й вирішила перевірити. Хоча у вас тут усе якось занедбано.

— Хм, — я схрестив руки на грудях. — Тобто ти солдат?

— Щось на кшталт головної відділку, — вона криво всміхнулася. — Хоча наді мною все одно є один чоловік. А над ним...

Вона зітхнула і сховала ніж, на мить відволікшись, ніби забула про мою присутність.

— Я б не подумав, що люди настільки безумні. Жінки не повинні брати участь у захисті.

Вона різко підняла на мене погляд.

— Ха. З чого б це?

— Ну… не знаю, ви ж…

Я замовк, наткнувшись на її погляд.

— Що? Слабкі? — вона вимовила це спокійно, але в погляді було щось жорстке, майже викличне. Вона не відвела очей і не відступила, навпаки — трохи випрямилася, ніби готувалася доводити свою правоту.

— Ну… чисто теоретично, — я знизав плечима, намагаючись не звучати зверхньо. — Ви ж люди.

— А у вас тут жінки не патрулюють? — вона злегка нахилила голову, уважно стежачи за моєю реакцією.

— Патрулюють.

— Тоді про що взагалі розмова? — вона ледь помітно усміхнулася, але це була не насмішка, радше холодна впевненість.

— Просто нашу расу складно назвати слабкою, — відповів я після короткої паузи. — Чим більше ми живимося, тим сильнішими стаємо. І жінки у нас не виняток. А от ви… — я замовк, ловлячи себе на тому, що розглядаю її занадто уважно.

Вона стояла зовсім близько. Округлі риси обличчя, вузьке підборіддя, губи з чітким контуром. Я на мить затримав на них погляд, перш ніж змусив себе відвести очі.

— Такі крихкі, — закінчив я, вже тихіше.

— Ти там мене з’їсти не надумав? — вона підняла брову і зробила півкроку вбік, але ніж з руки не випустила.

— Боже, яка некультурність, — я коротко всміхнувся. — Я людей не їм. Це, знаєш, огидно — їсти собі подібних.

— Ми різні, — огризнулася вона. — І де взагалі гарантія, що ти колись був одним із нас?

— Ніяких гарантій, — відповів я чесно. — Але тоді звідки я?

Вона кілька секунд мовчала, ніби зважувала, чи варто продовжувати цю тему, потім різко змінила напрямок розмови.

— А що ти там робив? — вона кивнула на гору металобрухту. — І чому відчуття, ніби ти там залишив ліхтар?

— Я… — я зупинився, добираючи слова. — Хотів побути на самоті... Уявити світ до...

— Що, сумуєш за світлом? — у її голосі прозвучав легкий сарказм, і вона дивилася на мене так, ніби чекала не відповіді, а реакції. Адже ми не ходимо під сонцем, як пишуть в книжках, але... Є але.