Розділ 15

Я хотіла щось сказати — спитати ім’я, крикнути, зупинити його, — але в грудях не лишилося повітря. Світ почав тьмяніти, звуки злилися в глухий шум.

— Тримайся, Ліро… — почувся рик Гріна зовсім близько. — Я тут. Чуєш?

Його лапи обережно стиснули мене, притискаючи до гарячої шерсті. Я відчула, як він розвертається, як важко ступає назад до машини. Десь позаду хтось кричав моє ім’я, хтось кликав медика, але все це було ніби крізь воду.

Я ще раз озирнулася.

Чорна постать ковзала крізь туман так легко, ніби міст і хаос навколо не мали над ним жодної влади. Меч знову висів за спиною, золото тьмяно відбивало світло фар. Він ішов спокійно, не озираючись… і саме тому здавалося, що він бачить усе.

Потім туман проковтнув його остаточно.

— Не дивись… — пробурмотів Грін, уже майже біля Jeep’а. — Дивись на мене. Чуєш? Ліро, не смій відключатися.

Він обережно опустив мене на заднє сидіння. Шкіра знову потяглася назад, кістки хруснули — і за кілька секунд поруч був уже не вовк, а мій друг: блідий, закривавлений, із тремтячими руками.

— Тримай тиск, — кинув він комусь із бійців. — Жгут! Швидко!

Наді мною з’явилися обличчя. Хлопці зі «Смерку» — закопчені, з розширеними очима, ще не до кінця розуміючи, що вижили.

— Командире… — хрипко сказав хтось. — Ти з нами?

Я хотіла відповісти жартом. Як завжди. Але змогла лише ледь кивнути.

— Вона жива, — видихнув Грін, більше собі, ніж їм. — Сідай за кермо. Ми їдемо.

Мотор загуркотів. Машина рвонула з місця, і міст почав повільно зникати позаду — разом із туманом, кров’ю і тією тінню, що розсікла ніч.

Я відчула, як пальці Гріна стискають мою руку.

— Ти ще мені потрібна, — прошепотів він. — Чуєш? Не смій іти.

Світ поплив. Світло фар розмазалося у сріблясту смугу.

І я не знала, чому, але була певна: це була не наша остання зустріч.
 

Місяць по тому...

Після кількох тижнів майже оманливого спокою надійшов виклик: хтось, проходячи повз Місто Тіней, постраждав від нападу навіженого. До тієї ділянки нам було найближче.

До обнесеного високим парканом міста вів той самий міст, що познайомив мене з чоловіком якого яне мала змоги викинути з голови...

Я зірвалася з місця, схопила куртку й вибігла надвір. Адже десь в глубині душі я відчувала, що можу побачити його.

— Ліро! Ти що, сама туди зібралася? — гукнула Мей услід.

— Так, — відрізала я, не зупиняючись. — Я більше не можу сидіти й нічого не робити.

— А як же заборона старійшин? — не відставала вона.

— Заборона не забороняє мені працювати, — кинула я, вже сідаючи в машину. Завела двигун і різко посигналила тим, хто перегородив мені дорогу.

Картини за вікном так давно не змінювалися, що я майже перестала на них дивитися. Напевно, я вже й забула, яким величезним був спектр барв до Стіни.

Біля межі міста я зупинилася навпроти масивних кованих воріт.

Там було тихо. І холодно.
Від Міста Тіней віяло смертю — і це не дивувало. Живі тут не з’являлися. Хоч ходили чутки, що покинутість — лише видимість, і що в самому центрі життя й досі вирує.

Я обійшла периметр, уважно вдивляючись, але не помітила нічого підозрілого. Поставила машину на сигналізацію й рушила пішки — сподівалася знайти сліди крові чи боротьби.

Та нічого. Лише товсті шари будівельного пилу. Навіть слідів, які б свідчили, що хтось нещодавно тут постраждав.

Навіжені були ворогами для всіх: і для вампірів, і для людей, і для будь-якої іншої нечисті. Вони пожирали кожне живе створіння.

Чому вони такими ставали? Я не знала.
Легенди казали, що це надто старі вампіри, чий розум з’їли страждання й жага крові.
Але мені завжди здавалося, що це щось на кшталт вірусу. Вампірська хвороба — як у людей грип.

Навіжених намагалися тримати в одній психіатричній лікарні в горах, на землях магів. Але зрозуміло ж — усіх не зловиш. Тому й траплялися смертельні випадки.

Пройшовши ще кілька хвилин, я помітила зламану решітку в огорожі.

Вона утворювала діру, крізь яку легко міг пролізти навіть здоровенний чоловік під два метри зросту.

І там були сліди.

Але якщо зазвичай навіжені вибиралися з Міста Тіней, то цього разу хтось, навпаки, вирішив зайти всередину.

Єдине, що я мала зробити в такій ситуації, — повідомити Вищу касту вампірів, що в них по вулицях блукає навіжений.

Але моя цікавість перемогла розум.

І я ступила на землю проклятих.

Мені здавалося, що під ногами щось відбувається. Наче десь глибоко хтось вмикнув музику, і баси віддавали глухою вібрацією в кістках.

Абсурд, правда?

Будинки стояли безжиттєві. Порожні.
Хоч я знала: в кожному з них мешкає один або кілька вампірів.

Просто, можливо, вони зараз спали.

Хоч і це здавалося дивним.

Наше небо не пропускало сонця — воно було схоже на суцільну хмару з попелу.
День і ніч ми розрізняли лише за відтінком сірого: трохи світліше — «день», трохи темніше — «ніч».

Тож тепер уся нечисть жила й виходила до світу тоді, коли хотіла.

Я йшла крізь тишу та напівзруйновані будинки. Слід того, хто проник сюди, ніби розчинився.

Але я так давно мріяла побачити життя за парканом, що не змогла зупинитися вчасно.

Це нагадувало старі фільми про зомбі. Здавалося, от-от хтось вискочить з-за рогу й накинеться на мене. Але цього не сталося.

У центр міста я не пішла. Мені казали, що там зосереджене все їхнє життя. І якби мене там побачили, то могли б навіть ув’язнити.

Тож я трималася окраїни.

І чомусь здавалося — тут я в безпеці.

Та поступово будинків меншало. А потім вони зникли зовсім.

Я вийшла на величезну площу, де стирчали рештки зруйнованого мосту. Навколо стояли іржаві покинуті машини, а землю вкривав густий туман.

І в якусь мить я зрозуміла: виходу назад я вже не бачу.