Розділ 13

Глава 13

— Я думав, ти вже не вийдеш, — голос Гріна долинув із темряви, коли я ступила на холодні кам’яні сходи бібліотеки.
Він стояв, спершися на дверцята свого броньованого джипа, й усміхався так, наче ми зустрілися на прогулянці, а не посеред світу, де кожен день міг стати останнім.

— Майк знову повчав? — кивнув на мою сумку, де тепер лежав щоденник.

— Він радив його спалити.

— А ти послухала?

— Ти мене давно знаєш.

— Занадто, — він розсміявся й рвучко відчинив дверцята. — Сідай, старша офіцерко, ніч обіцяє розваги.

Ми рушили вузькими вулицями східного району. Чомусь здавалось, що у повітрі літав гидкий сморід гнилих тіл. 

Дрібний пил висів у повітрі, чіплявся за фари й виблискував, наче крихітні іскри.

— Це затишшя мені не подобається, — пробурмотіла я, дивлячись, як ніч ховає під собою будинки.

— Тобі ніколи нічого не подобається. — Грін хвацько повернув кермо й збільшив швидкість. — Але погодься, краще вже так, ніж коли по дахах бігають ті божевільні.

Я не встигла відповісти — рація на панелі ожила хрипким голосом диспетчера:
— Східна промзона. Рух зафіксовано. Код три.

Грін і я одночасно вилаялись. Код три означав зіткнення з Навіженими.

Коли ми в’їхали в промзону, фари розсікли «снігову» імлу — і з темряви поволі виринули силуети. Довгі, сріблясто-сірі тіла, тонкі руки з чорними, мов обсидіан, кігтями. Чорні, без зіниць очі дивилися крізь нас, ніби взагалі нічого не бачили. З пащ звисали довгі язики, блискучі від слини, — і я, як завжди, ловила себе на думці, як вони досі не відкусили їх своїми акулячими зубами.

— Тільки не зграя… — прошепотіла я, і Грін натиснув на гальма.

Перший Навіжений кинувся просто на лобове. Скло вкрили тріщини, і я, не роздумуючи, вихопила пістолет. Грін рвонув ручник, машину занесло, і ми врізалися боком у стіну ангара.

— Ліра, ліворуч! — крикнув він, вихоплюючи з багажника дробовик.

Я вискочила, стріляючи короткими чергами, але їх було надто багато. Вони лізли з усіх боків — худі, кістляві, швидкі. Один збив мене з ніг, і кігті розсікли шкіру на плечі. Я вистрілила майже в упор, відчувши на обличчі гарячі бризки чорної крові.

Грін стріляв спокійно й точно, ніби на тренуванні. Він прикрив мене корпусом, підняв із землі й буквально заштовхнув назад у машину.

— Тримайся, Ліро. — Його голос став різким, командирським. — Ти не маєш тут здохнути.

Двигун заревів, колеса пробуксовували на попелі, але ми вирвалися з пастки. Навіжені били по багажнику, але відстали, коли ми вийшли на центральну дорогу.

Світ почав розпливатися. Я притисла руку до рани — пальці стали липкими.

— Не смій вирубатися, — Грін тримав кермо однією рукою, другою тиснув мені на плече, зупиняючи кров. — Ще трохи.

Коли я відкрила очі, перше, що відчула, — запах антисептику. Білий стеляний квадрат над головою заспокоїв. Я в лікарні.

— Нарешті, — Мелісса сиділа поруч, обійнявши коліна. Її очі блищали, щоки були червоні від плачу. — Я думала…

— Я жива, — прошепотіла я й намагалася всміхнутися.

Грін стояв біля дверей, притримуючи щоденник двома пальцями. Його усмішка навіть зараз нікуди не поділась.

— Ну що, офіцерко, — він кивнув на книгу. — Готова поговорити?

Я подивилася на обкладинку й відчула, як холод від тієї ночі знову пробіг по шкірі.

— Так, — відповіла я. — Бо якщо ми не зрозуміємо, що там написано… ці виродки не перестануть приходити.

Грін кивнув. За вікном ішов повільний «сніг» — попіл, який ніколи не танув. І здавалося, що він теж чекає, поки я розгорну першу сторінку.

Палата спорожніла. Мелісса пішла по теплу воду, і ми залишилися з Гріном удвох. Він сидів на стільці біля вікна, крутив щоденник у руках, наче це була граната з висмикнутою чекою.

— Отже, — я піднялася на лікті й скривилася від болю. — Кажи, що знаєш.

— Я? — він криво всміхнувся. — Це ти принесла цю штуку.

— Ти бачив, що сталося вночі. Вони ніколи не ходили зграями. І ніколи не нападали в промзоні.

— Ну, може, мода змінилася, — буркнув він, але очі його були серйозні.

Я простягла руку.

— Дай сюди.

Він повільно поклав щоденник на ковдру.

— Тільки не думай, що я потім тебе знову тягтиму з-під когось із цих психів.

— Ти сам казав, що любиш пригоди, — я всміхнулася.

— Пригоди — так, але не коли ти напівмертва на моїх руках, — його голос зірвався на гарчання, і я раптом згадала його очі вночі — як вони світилися вовчим вогнем, коли він відстрілювався від зграї.

Я відкрила першу сторінку. Чорнило трохи розпливлося від часу, але почерк був акуратний, майже дитячий.

«Сьогодні я прокинулася від болю — на руках глибокі подряпини. Вони виглядають так, ніби хтось тримав мене й дряпав, поки я спала. Брат каже, що це я сама, але нігті в мене коротко підстрижені.

Мені сняться двері, що відчиняються у чорну кімнату. Там хтось є — я чую дихання. Коли простягаю руку, вона вся в крові, але не моїй.

Сусіди кажуть, що вночі з нашого дому чути крики. Я не пам’ятаю, щоб кричала. І щоразу, коли дивлюся на двері, здається, що вони прочинені трохи більше, ніж були вдень.»

Я відклала зошит, відчуваючи, як холод пробирається під шкіру.

— Вона бачила їх до того, як зійшла з розуму, — прошепотіла я.

— Може, вона й не сходила, — відказав Грін, упершись ліктями в коліна. — Може, це вони змусили її бачити.

— Вони?

— Хто б не стояв за цими виродками, він знав, де ти будеш. — Грін різко підняв на мене погляд. — Це не випадковість, Лі. Ти знайшла щоденник — і хтось вирішив, що ти не маєш повернутися живою.

Я закусила губу.

— Значить, треба дочитати все.

— Значить, треба готуватися, — відказав він. — Якщо це справді ключ, вони не дадуть нам дійти до кінця.

Здається, я сама на себе накликала біду… 

— Тоді почнемо сьогодні, якщо це привело їх до мене, то я хочу знати — чому.