Розділ 12

Дорога далі йшла крізь стару промзону. Склади з вибитими вікнами, іржаві крани й темні ангари стояли, мов застиглі сторожі. Фари виривали з темряви уламки металу й чорні плями тіней, які скидалися на людські фігури. Я мимоволі перевірила кобуру на стегні — звичка, що рятувала життя більше разів, ніж я хотіла б.

Зміна цього вечора була навпрочуд тихою. Жодних викликів, жодного сигналу тривоги. Грін перед виїздом лише сказав: «Східна частина — чисто. Але будь обережна! До зустрічі.».

Тиша — рідкість у наш час, і вона завжди тривожила мене більше, ніж крик про допомогу.

Я стиснула кермо. Jeep глухо гудів, його звук розтікався порожніми вулицями й розчинявся в нічній порожнечі. Попіл висів у повітрі, наче тонкий туман, осідав на лобове скло й капот. 

Наш світ нині майже не відрізнявся від того, що був до Стіни — принаймні зовні. Але кожен із нас знав: це лише ілюзія. Клапті щонайменше п’яти країн зшили в одну територію, утримувану чарами. На карті вона мала розмір невеликого материка, але досі жоден розвідник не пройшов її до кінця.

Мені пощастило більше, ніж іншим: я служила в гвардії й мала високий ранг — старша офіцерка загону «Смерк». Мені підкорялися дванадцять людей, і навіть у нашому світі це щось значило. Цей ранг давав мені право на те, чого були позбавлені майже всі інші: на власний Jeep і паливо. Машина була розкішшю, дозволеною лише військовим та гвардійцям для патрулів і завдань. Прості люди ходили пішки, долаючи кілометри крізь попіл і темряву, тоді як я могла сісти за кермо й вирватися в ніч будь-якої миті.

Та навіть це не рятувало від косих поглядів. Чоловіки все одно не вважали, що жінка може підніматися вище. Їх дратувало навіть те, що я маю право відвідувати Раду. «Небезпечно для дівчат», — казали вони. Зате ганятися ночами за божевільними Пітьмоглядами — це, бач, «нормально».

Я скривилася. Сьогодні мені навіть ганятися не було за ким. Дані про пересування Пітьмоглядів виявилися хибними. Тож тепер я їхала до бібліотеки не на чергування з Гріном, а щоб почитати.

Бібліотека Давніх стояла в самому серці промзони, як пам’ятник минулому. Величезний костьол здіймався в темряву, його вітражі були чорні, як очі істоти, яка давно не бачила сонця.

Я припаркувалася біля сходів, заглушила мотор і вийшла на вулицю. Було чути, як попіл тихо шурхотить по даху машини. З боку Озера Душ долинув глухий плескіт. Я вдихнула холодне повітря й піднялася сходами.

Двері бібліотеки відчинилися зі скрипом, наче попереджали мене не заходити. Усередині пахло старим пергаментом і вогкістю.

Майк, як завжди, сидів за своїм столом, схрестивши руки.
— Лі, — його голос був низький, трохи хриплий, — ніч спокійна?

— Підозріло спокійна, — я поставила сумку на стіл. — Ідеальна ніч, щоб розкопати трохи минулого.

— Я нічого не можу тобі сказати, ти ж знаєш.

— Знаю-знаю: ти не береш участі в цих справах. Status quo.

— Розумниця, — чоловік років сорока п’яти схвально кивнув і подав мені мій браслет читача. — Не знаю, чого ти ще не бачила в нас, але ти не зупинишся!

— Кеп, — засміялася я й пішла до величезної зали з книгами.

Він хитро прищурився, і в його погляді на мить блиснули звірині зіниці. Майк був вовком — буквально. Вовкулакою, який вирішив не приєднуватися до своєї зграї і залишився на службі в бібліотеці.

Мої кроки глухо відлунювали в стінах й віддавалися неприємним болем у скронях, наче тиск ось-ось розірве голову.

Зала скидалася на храм забутих богів. Ліпнина вкривала стіни від підлоги до самої стелі: сцени битв, постаті крилатих істот, дивні символи, які, здавалось, ворушилися в темряві. Пил ліг на них тонким шаром, але навіть крізь нього було видно майстерність стародавніх рук. Мозаїка на підлозі простягалася на десятки метрів, наче карта світу, якого вже не існує. Стелажі здіймалися настільки високо, що верхні полиці губилися в тіні, а десь угорі чулося шелестіння, мабуть там оселилися кажани.

Здавалося, варто ступити трохи гучніше — й цей кам’яний ліс завалиться, поховає мене під собою.

Я шукала правду у будь-яких книгах — чи то фантастика, чи наукові трактати старих професорів. Сама не знала, що саме шукаю, але була впевнена: якщо відповіді існують, вони мають бути тут.

Дійшовши до відділу щоденників, я провела долонею по шкіряних корінцях. Пил злітав у повітря й лоскотав ніс, але один щоденник був чистим, наче його щойно повернули на місце. Я обережно витягла його з полиці. На обкладинці ледь виднілося ім’я: «А-Рін». Сторінки ще пахли чужими руками, і в повітрі відчувався ледь помітний аромат чоловічих парфумів.

Перша думка — піти до Майка й дізнатися, хто був тут до мене. Але біля рецепції було порожньо: лише табличка «Перерва» хиталася від протягу.

— Та що за… — прошипіла я й повернулася в залу.

Сіла за величезний дубовий стіл. Сторінки зошита були пожовклі, деякі вирвані.
Я вдихнула запах старого чорнила й почала читати.

«Брат сказав, що щоденник допоможе мені впорядкувати думки. Що це важливо для мого психічного стану.
Але я не розумію — для чого.
Я не хвора. Я лікарка. Я знаю, що таке симптоми й кризи, я знаю, що відбувається з моїм тілом і розумом.

Та я все одно пишу. Бо він дивиться на мене так, ніби не довіряє більше мені...

Минув рік від аварії, а я й досі прокидаюся від звуку гальм і запаху диму. Поліція сказала: збіг. Випадковість.
Але я не вірю.
Свідки плутаються, їхні покази змінюються щоразу, як я їх читаю. Звіти сухі й порожні, наче хтось навмисно вирізав звідти істину.

Іноді мені здається, що брат щось приховує. Що він знає більше, ніж каже.
Може, я справді щось забула?
Або — що гірше — мені допомогли забути?»

Я перегорнула сторінку. Почерк далі ставав тремтливим.

«Учора я знову чула голоси. Вони кличуть мене з темряви й кажуть: не залишай його одного.
Коли прокинулася — на підлозі чорний пил. Наче він сиплеться зі стелі. Але стеля чиста…