Розділ 11

«Одного дня темрява навколо мене з’єднається з темрявою всередині — і він постане…»

— Ліра?

Ім’я. Моє ім’я — єдине, що не змінилося з тієї миті, як усе почалося. Єдине, що залишилося від мого минулого. Від прекрасних моментів, які пам’ять уперто відмовляється відкривати. Відтоді, як я розплющила очі за Стіною, життя ніби розділилося на «до» і «після». А «до» я не можу згадати. Це так, ніби ти народився вже дорослим і мусиш учитися всьому заново, хоча руки все пам’ятають.

Кажуть, представники інших рас пам’ятають, як усе сталося. Але ми відрізнялися. Ми були лише людьми. Проте — сильними людьми. Можливо, це й на краще: певно, у минулому було щось таке, чого мені краще не згадувати. Ми живемо дружною зграєю, і, не дай боже, якщо хтось розворушить минуле — усе може розсипатися.

Звісно, були сміливці: ходили в Долину, шукали відповіді.
Долина лежить на самому краю світу, там, де закінчуються наші землі й починається Стіна. Щоб дістатися туди, треба пройти через володіння вовків-оборотнів — а вони не люблять чужинців. Навіть отримавши їхній дозвіл, далеко не кожен діставався місця живим.
Про саму Долину ходили легенди: що в її туманах ховаються істоти, яких не бачили ніде більше; що там чути голоси тих, хто давно загинув; що сама земля там може показати твоє минуле — або з’їсти тебе разом із ним. Кажуть, туди йдуть лише ті, хто готовий померти. Бо ніхто з тих, хто йшов, не повертався.

Я повернула голову до дівчини, що мене кликала.

— М?

Мелісса. Чудова дитина з кучерявим каштановим волоссям і світло-блакитними очима. Її рум’яне обличчя завмерло у виразі тривоги, до якого я вже звикла.

— Що ти постійно намагаєшся побачити в небі? Ти ж знаєш… — вона урвала фразу й, не витримавши паузи, відвела погляд убік.

Минуло вже два роки, відколи я не бачила світанку. Двадцять чотири місяці — наче моторошний сон, що повторюється щоразу, як я піднімаю очі до неба. Немає більше ранкової роси на зеленій траві, і горизонт не палає кривавими заходами. Мені цього бракує, хоч я й не пам’ятаю, з ким проводила ті миті, не пам’ятаю, де саме бачила ті закати. Кажуть, десь за Стіною люди живуть, як і раніше, не знаючи зла, але вони не знають, як нас витягти з цього пекла.

Я часто думаю: усе це схоже на чийсь жорстокий експеримент. Може, ми просто піддослідні. Ці припущення, пошуки сенсу — лише ширма для головного страху: що цей кошмар ніколи не закінчиться.

Я знаю: ніхто не винен. Ніхто не міг нас попередити. Орден Тиші зробив те, що вважав єдино правильним: замкнув кілька країн заклинанням, відрізавши їх від решти світу. Так було простіше, ніж накривати чарами всю планету.

Але тепер на землі існують дві реальності, які не мали б бути поруч: їх зшили разом, як клапті на старій ковдрі. Наш світ — це мозаїка з фрагментів різних країн, міст і пустель. Повну карту цієї території я знаю, але жоден дослідник не обійшов її всю: за кожним поворотом чекає своя небезпека, свій “господар” і його чудовиська.

— Я знаю, сонце, але віра… Якщо я перестану вірити, то й сама стану попелом. Що там нового на вулицях?

Мелісса трохи повеселішала.

— Поки тихо. За сьогодні від Інших лише два порушення. Але Грін сказав: скоріш за все, це затишшя, і вони щось планують.

Я зітхнула. Ми були найслабшою ланкою, замкненою в клітці з левами. Та договір чотирьох сторін не давав права нападати на нас. І життя було б казкою, якби не повстанці. Вони жадали крові кожної нації, окрім своєї. Через них що вечора патрулі прочісували території.

— Знати б іще, яка саме частина Пітьмоглядів…

— Думаєш, це нам може допомогти?

— Звісно, ні. Але тоді старійшини могли б звернутися до лідерів кланів і, можливо, запобігти неминучому.

Я взяла куртку й вийшла на вулицю. У дворі на мене чекав старенький Jeep Wrangler — темно-зелений, з подряпаними дверима й додатковими прожекторами на даху. Його мотор загарчав, і звук рознісся вузькою вуличкою, наче попереджаючи світ: я вирушаю в патруль.

Ми жили у східному районі, який усі називали Маленьким Цзінчжоу. Вузькі кам’яні вулички тягнулися поміж дерев’яних будинків із різьбленими віконницями та вигнутими дахами, містки перекидалися через канали, а над головою висіли тисячі червоних ліхтарів. У повітрі змішувалися запахи смажених каштанів, пряного чаю та пахощів. Тут було водночас затишно й тривожно.

У центрі району лежало Озеро Душ — чорна, нерухома гладь, у якій відбивалися ліхтарі, мов тисячі червоних очей. Колись тут стояв храм із урнами предків, але в ніч Великого Прориву він згорів дотла, і душі розчинилися у воді. Відтоді озеро стало місцем страху й шани водночас — сюди приходили не просто дивитися на його темну поверхню, а й просити про допомогу.

Саме тому раз на рік тут влаштовували Фестиваль Душ — ніч, коли, за повір’ям, мертві виходили з води, а живі могли торгуватися з ними: просити зцілення, удачу чи помсту. Дехто приносив жертви, а дехто віддавав найдорожче — самого себе. Тоді вода приймала їх, і вони більше не поверталися.

Я знов глянула у небо, мрію побачити бодай якісь зміни.

«Неминучість» — слово буденне, коли щодня живеш поруч із монстрами. Вони можуть усміхатися тобі на вулиці, торгувати на ринку, навіть жартувати в кав’ярні — але ти знаєш: у глибині вони бачать у тобі лише їжу. Це знання повзе по шкірі холодом, змушує спати уривками і завжди озиратися через плече.

Іноді я думаю: втеча — єдиний шанс вирватися з цього кола страху. Якщо хтось одного дня ризикне — я піду за ними, хай би куди вони вели.

Але спроб утекти було небагато. Можливо, тому, що в нашій пастці ще не знайшовся маг настільки сильний, щоб бодай на мить розірвати чари Стіни. Магія, якою нас замкнули, була суворою й безжальною.

І що найдивніше — я відчуваю, що колись жила у світі, де про магію навіть не говорили вголос. Мабуть, ми вірили в інші речі: у прогрес, у науку, у справедливість.