Розділ 10

ПОЧАТОК

— Оце ти, звісно, п’єш! — я з удаваним докором засміялася й потяглася за чашкою.
— Вибач, мені так соромно. Треба було тобі адресу домашню повідомити… я не думала, що мене там так «вимкне».
— Та не переймайся, з ким не буває, — я ковтнула гарячої кави, відчуваючи, як її гіркуватий смак трохи розсіює сонливість.
— Можливо, пиво було неякісне… Мені дійсно дуже-дуже шкода.
— Хто його знає. Але з адресою ти, звісно, перегнула. Я ж учора без причини каталася на Йойдо і назад.
— На Йойдо? — її очі округлилися від подиву.
— Ага. У тебе ж у телефоні це єдина адреса. Я й подумала… А контакти під паролем, то я навіть батькам не могла подзвонити.
— Ааа… ясно, — вона помітно зблідла. — Там живе мій хлопець. Я записала адресу, бо він нещодавно переїхав.
— Він що, знаменитість? — жартома підморгнула я.
— Ні, — розсміялася вона, — просто батьки йому квартиру подарували.
— Напевно, це чудово — мати своє житло… — я мимоволі озирнула кімнату й важко зітхнула.
— А ти звідки родом?
— Та там мене ніхто не чекає. Люблять, мабуть, по-своєму, але повертатися нікуди. — В горлі защеміло. — Я завжди почувалася… ніби чужою. Зайвою. Не там, не з тими людьми.
— Пробач, я не хотіла зачіпати… Я просто завжди ставлю зайві питання.
— Все нормально, — я натягнуто посміхнулася й глянула на годинник. — Мені треба збиратися. Сьогодні нас із тобою попросили підмінити тих, хто не вийшов на зміну.
 

Осінні сутінки впали раптово, немов хтось накрив місто чорною ковдрою. Темрява прийшла раніше, ніж мала б — ще о п’ятій вечора.
Я стояла біля вікна свого кабінету, дивлячись, як місяць здіймається в небо занадто швидко й занадто яскраво. Його світло різало очі, немов прожектор. Було в цьому щось погане, тривожне.

Я гортала стрічку Facebook, чекаючи учнів, але ніхто не прийшов. Тиша робилася дедалі густішою, липкою. Ніби місто затамувало подих.
Олівія заходила до кабінету і теж дивилася на небо, де місячний диск роздувався до абсурдних розмірів.
З вулиці доносився шум машин, але навіть він здавався приглушеним. Усе навколо виглядало так, ніби світ завмер.

Ми пили чай, сміялися, говорили про дрібниці, але я відчувала: це не звичайний вечір. Це — переддень прощання.

І раптом я згадала про фото.
Тоді, в перший день знайомства з Кеєм, я підібрала щось, що він жбурнув у смітник.
Серце калатало.
Я відклала підручник і почала гарячково ритися в сумці. Пальці тремтіли. І нарешті — знайшла.

На фото була я. Але не теперішня — старша, виснажена. Очі дивилися так, ніби бачили кінець світу. Кей обіймав мене, посміхався тепло й ніжно — так, як я його ніколи не бачила. А поряд стояла Олівія у військовій формі, з суворим обличчям і тугим хвостом. Біля неї — Сун-Ву.
Позаду нас — руїни. Чорні, згорілі, з обвугленим залізом і уламками скла. Світ, який уже згорів одного разу.

Я відчула, як холоне кров.
Коли це було? І чому я цього не пам’ятаю?

Я хотіла покликати Лів, але тоді небо спалахнуло. Сліпучий синій спалах розітнув темряву.
І пішов «сніг».
Білий, чистий — на мить мені здалося, що це диво. Але він перетворювався на попіл. Сірі хлоп’я вкривали тротуари, дахи, людей. Повітря запахло гаром.

Я вибігла на дах. Олівія мчала за мною. Знизу лунали крики, сирени вдалині завивали, машини гальмували. Люди метушилися, ховалися в приміщення, затуляли обличчя.
— Почалося… — прошепотіла Лів, і сльози покотилися по щоках. Вона вчепилася в мій рукав, але я вирвалася.

— Хто живе в квартирі в районі Йойдо?! — мій крик розірвав ніч. Вітер розніс його між дахами, немов відлуння моєї люті.
— Про що ти?! Це не важливо! — голос Олівії ламався, вона відступила, наче хотіла зупинити саму реальність.
— КАЖИ! — я схопила її за комір і різко смикнула на себе. Наші обличчя опинилися зовсім близько, і я бачила, як у її очах блиснули сльози.
— Сун-Ву! Там живе Сун-Ву! — її голос зірвався на ридання, вона впала на коліна, а я відпустила руки, ніби обпеклася.

Мене наче обдало холодною хвилею. Клубок у горлі став нестерпним, перед очима спалахнули іскри.
— Ви… справді… вирішили повернутися? — слова зірвалися шепотом, який швидко перейшов у божевільний сміх. — Замість того щоб жити — ви вибрали це?!

Мене пронизала думка, гостра, як лезо:
— Кей… — я стиснула фото так, що воно зім’ялося в долоні. — Він усе знав. Усе робив, щоб я згадала. Щоб я дійшла до цієї миті.

Сирени вили, ріжучи ніч на шматки. Попіл лягав на волосся, на плечі, на землю — тихо, невідворотно, ніби світ накривало саваном. Повітря стало важким і гірким, кожен вдих обпалював горло.

Я розвернулася й пішла до будівлі. Кроки були повільні, свідомі. Холод пробирався всередину, але він був майже бажаним — як тверезість після довгого сп’яніння.

— Чуєш… — тихо сказала я в повітря. — Усе вже вирішено. Скільки б ти не повертав усе на початок, я свій вибір зробила давно!

Я зупинилася, вдихнула на повні груди, змушуючи себе не закричати. Гнів палав під шкірою, але я тримала його, мов лезо в долоні. Завтра я вже цього не згадаю — ні страху, ні болю, ні цієї миті.
Але знала напевно: історія більше не повернеться на початок. Вона піде далі — з самого кінця.
 

Кажуть, немає диму без вогню.
Але де його шукати,
якщо горять самі небеса?..