Розділ 9

Глава 9

Я сиділа навпроти Олівії й дивилася на неї так, ніби від її відповіді залежало моє життя.

— Я більше не можу це терпіти, — сказала я, і голос мій зірвався. — Учора… на мене напали. Прямо посеред вулиці. Старий — чи радше щось, що виглядало як старий — хотів мене вбити. А Кей… Кей врятував мене.

Олівія сіпнулася, поставила склянку на стіл.

— Врятував?

— Так. — Я говорила швидко, ковтаючи слова, боячись, що інакше зламаюся. — Кей… він бився з тим чудовиськом, а його самого вкусили за плече. Там була кров. Багато крові. А потім… його очі. — Я закусила губу. — Вони світилися червоним. Червоним, розумієш?!

Я чекала, що Олівія розсміється або почне переконувати мене, що це був шок. Але вона мовчала. Її обличчя стало серйозним, майже трагічним.

— І ти хочеш пояснень, так?

— Я хочу знати, що відбувається. Хто він. І чому здається, що весь цей світ крутиться навколо нього.

Дівчина вдихнула, ніби збираючись із думками, й заговорила тихіше, ніж зазвичай:

— Колись, — почала вона, — світ був поділений на дві половини. День і Ніч.
Ніч була юнаком — темним, гордим, із серцем, що билося, як буря. День була дівчиною — легкою, мов промінь, що розтинає пітьму. Їхні світи ніколи не мали перетинатися. Кожен світанок проганяв його геть, кожна ніч стирала її світло.

Але одного разу вони зустрілися на межі — в мить, коли ніч ще тримала небо, а день уже торкався землі. І закохалися.

Кажуть, відтоді світанки стали довшими, сутінки ніжнішими. Вони крали хвилини, аби бути разом, та що сильнішим було їхнє кохання, то слабшим ставав світ. День тьмянів, ніч темнішала, стихії божеволіли, рівновага танула, як лід на сонці.

І тоді дівчина вирішила пожертвувати собою. Вона піднялася на найвищу гору, де небо торкається землі, і власними руками замкнула браму, що єднала їхні світи. Закрила назавжди.
Ключем стала її кров, ціною — серце. Вона розірвала їхній зв’язок, розділила себе і його назавжди.

День знову залило світло, ніч — поглинула глибока тиша. Рівновага повернулася.

Та юнак не зміг забути. Його серце розкололося навпіл, і з того часу він не знав спокою.
Кажуть, з кожним новим світанком його туга стає глибшою.

Старі мовили: коли ніч здається безкінечною — це він тримає сонце, не пускає його на небо.
Коли падають зорі — то це його сльози за нею.
Коли місяць червоніє — його серце палає від болю.

Та якщо вони зустрінуться знову, брама між світами розчиниться, день і ніч зіллються воєдино.
Світ не зможе втримати рівновагу — і тоді або народиться нова епоха, або все зануриться в темряву назавжди.

— І як це стосується мене? Його? — спитала я, намагаючись зберегти спокій, але голос зрадницьки здригнувся.

— Ще занадто рано, — Олівія криво всміхнулася, схопила келих і вихилила пиво одним ковтком. — Це просто історія, — додала вона, майже вибачаючись. — Але кожен, хто її чув, знає: якщо ти зустрінеш когось, у чиїх очах побачиш багряний захід сонця, тримайся подалі. Інакше історія буде повторюватися знов і знов.

— Просто? — я сперлася ліктями на стіл. — То чому ти бліднеш, коли говориш про неї?

— Бо ти питаєш, хоча не готова зрозуміти, — відрубала вона.

— Лів, після того, що сталося вчора, я готова на все, — я відчула, як усередині піднімається хвиля злості й страху. — Я бачила, як мене мало не вбили. Я бачила, як Кей... — я затнулася, на мить заплющила очі, знову відчуваючи запах гару й металевий присмак крові в повітрі. — Як він його знищив.

Олівія нарешті підняла погляд, у її очах промайнуло щось схоже на співчуття.

— І все одно ти сидиш тут, жива, з пивом у руках, — тихо сказала вона. — Це значить, що він хотів, аби ти вижила.

— Ти говориш так, ніби знаєш його краще за мене, — я майже крикнула ці слова.

— Я знаю тільки те, що темрява ніколи не приходить просто так, — її голос став ще тихішим. — І якщо вона вже доторкнулася до тебе, то просто так не відпустить.

Ми ще довго сиділи мовчки. Лише гуркіт смаженої курки й дзвін келихів із сусіднього столика заповнювали простір між нами.

Коли другий келих спорожнів, Олівія безжурно всміхнулася, ніби розмова й не була такою важкою.

— Годі про це все думати, — сказала вона, піднялася й хитко пішла до виходу. — Пішли вже, доки я не замовила ще одну...

Ми вийшли на вулицю, і прохолодне нічне повітря трохи протверезило мене, але не Олів — вона йшла, чіпляючись за мою руку, і сміялася без причини.

— Слухай, я ж казала — я взагалі пити не вмію, — промовила, мало не перечепившись об бордюр.

— Так, я вже бачу, — буркнула я й махнула таксі.

Водій глянув на нас скоса, але промовчав. Я  запхала Олівію на заднє сидіння, сама сіла попереду й приклала транспортну карту до терміналу.

— Район Йойдо, будь ласка, — сказала я й сперлася головою на вікно.

Ми їхали майже годину. Сеул уночі здавався іншим містом: чорні проспекти, поодинокі вогні, червоні сигнали світлофорів, які миготіли, мов око хижака.

І ось шлагбаум, охоронець із сонним обличчям і його слова, які остаточно вибили ґрунт з-під ніг:

— У нас таких мешканців немає.

— Як немає? — я ткнула йому телефон із адресою.

— Не можу вам допомогти, міс, — знизав плечима. — Може, помилка?

Я стояла, стиснувши кулаки. Олівія спала мертвим сном на задньому сидінні.

— Їдемо назад, — втомлено сказала я водієві.

Дорога до гуртожитку видалася ще довшою. Біля входу вже чекав Джин. Він схрестив руки на грудях і насупився, побачивши, в якому стані моя супутниця.

— Та вона ж ледве дихає, — пробурмотів він, допомагаючи мені витягнути знайому із машини. — Ви нормальні? Пити серед тижня так, щоб ноги не тримали?

— Вона сама захотіла, — огризнулася я, та жестом показала  йому  взяти її на руки.

Ми піднялися сходами. Джин обережно поклав її в сусідній кімнаті, скинув взуття й накрив ковдрою.

— Чесно, — він глянув на мене, — я не думав, що ти така гуляка.