Розділ 8

Глава 8

Я спостерігала за людьми й ловила себе на думці, що всередині погасло світло. Наче хтось вимкнув його за несплату. Байдужість розтікалася холодом. Здавалося, що в мені оселилася інша людина — повна протилежність.

Мій знайомий психолог назвав би це апатією від виснаження.
Дивно, як швидко можна зламатися — всього за тиждень. І скільки потім потрібно їсти й спати, щоб повернути функціональність?

Я слухала сторінку за сторінкою аудіокниги, поки неочікувано хтось не покликав мене.
Я здригнулася і обернулась — Джин. Він стояв поруч, а за мить сів навпроти.

— Чому не виходила на зв’язок? Я хвилювався! — його пальці стискалися в кулак, і я раптом усвідомила, що з учора зовсім не перевіряла повідомлення.

— Чого ти чекав? Що я надішлю тобі звіт поштою? — вирвалося в мене раніше, ніж я встигла подумати.

— Хоча б написала, що жива. Хто знає, може Кей знову підкараулив, — у його голосі прозвучала майже злість.

— Не смішно, — пирхнула я. — Я не маленька дівчинка, можу за себе постояти. До того ж, ти теж міг подзвонити. А то поки я не написала, навіть не згадав.

Він винувато опустив погляд, наче підлога раптом стала цікавішою.
— Пробач. Було багато роботи. Жителів заспокоїти… Там суцільний хаос, — його голос звучав тихіше, без звичної впевненості.

— О-окей, що було, те було, — зітхнула я. — То якого біса ти робиш тут? — я сама себе більше не впізнавала.

— Знав, що знайду тебе, — відвів він погляд убік, ніби намагаючись приховати щось.

— А чому так раптово вирішив побачитись? — мені конче потрібно було докопатись до правди. Я не могла більше носити маску спокою.

— Не знаю… Мені здалося, що без мене з тобою щось трапиться.

— О, ти як мій брат, — я всміхнулася, хоча всередині прокинулося дивне передчуття. Згадала, що взагалі не контактувала цього тижня зі своєю сім’єю.

— Значить, у тебе хороший брат!

— Не лести собі, — я засміялася й підсунула йому тарілку зі смаколиками.

Ми ще близько години спілкувалися, навіть не зрозуміло про що. Але настрій помітно покращився і в мене, і в нього.
Потім вирішили, що треба сходити кудись, де ми ще не були. Тому хлопець повів мене на виступ танцювальної групи, точніше танцювального театру.

Якби я могла словами описати свій захват, ви б зрозуміли, що це був найкращий виступ у моєму житті. Високі накачані хлопці і шикарні дівчата замість слів використовували лише рухи і свої тіла.
Це справді було незабутньо! Музика проникала до самих кісток і тримала в напрузі весь зал. Ти переживав і радів і хотів побачити щасливий кінець разом з усіма.

— Це було просто фантастично! — я не була в змозі стримати емоцій. — Який яскравий відбиток вони по собі залишили!

— Я знав, що тобі сподобається. Вони рідко виступають, нам пощастило, що сьогодні у них програма саме в Сеулі.

— Тут ти правий! Вони такі чарівні! Як можна взагалі показати емоції танцем?

— Ах-ха-ха, ну, як бачиш — можна. Дивно, що вони досі не відомі як айдоли!

— І то правда… — я підвисла, задумавшись.

— Що ж, пішли, я проведу тебе. Бо у мене ще робота.

— Добренько, мій капітан!

Ми дійшли досить швидко, бо на вулиці не було натовпу. Нас супроводжував запах опалого листя, і я ловила кожен ковток цього аромату, насолоджуючись ним. Він щоразу нагадував про якусь особливу зустріч у моєму житті. Проте цього разу запах викликав інші асоціації — чашка гарячого чаю, солодкий аромат десь поруч, мерехтливі вогні гірлянд і теплий пухнастий плед. Я не пам’ятала, звідки ці образи, але здавалося на мить, що вони пов’язані з дорогою мені людиною.

Я зайшла в офіс сама. Джин попрощався й пішов допомагати директору.
На ресепшені сиділа Олівія, бліда й розпатлана, з телефоном у руці. Вона виглядала так, ніби не спала всю ніч.

— Привіт, Олівія. Що нового?

— Люди вже прийшли, — вона зітхнула, відклала телефон і потерла очі. — А ще директор сказав, що сьогодні видасть аванс.

— О, це хороша новина. Можна буде хоч трохи шопінгу зробити.

— Можна я з тобою? — несподівано попросила вона.

Я здивовано підняла брову.

— Можна. Але за однієї умови — ти захищатимеш мене від твого друга, — я сперлася на стійку й зробила вигляд, що жартую. Хоча всередині було зовсім не до сміху.

— Не думаю, що він ще з’явиться, — пробурмотіла вона, опустивши погляд.

— Серйозно? — я склала руки на грудях. — Я його бачила чотири рази, Лів. Чотири!

— Та ну… Якого хріна?

— Схоже, цей маніяк не може без мене, — я спробувала засміятися, але голос прозвучав глухо.

— Ось дурень, — тихо сказала вона й різко зайнялася клавіатурою, ніби намагалась уникнути подальших розмов.

Я пройшла в клас і помітила незнайому ученицю. Вона виглядала так, ніби зійшла зі сторінки старого журналу — довга спідниця глибокого каштанового відтінку спадала до підлоги, біла блузка з дрібними рюшами виглядала занадто урочисто для занять. На шиї блиснув тонкий ланцюжок, а руде волосся розсипалося по плечах наче полум’я.

— Добрий день, ви новенька? — я намагалася говорити спокійно, але коли подивилася їй в очі, мене пройняв холод. Там не було звичної цікавості учня. Лише порожнеча.

— Можна й так сказати, — її усмішка була дивною, натягнутою, від якої по шкірі пробігли мурахи.

— Може, тоді познайомимося, поки не всі прийшли?

— Познайомимося? — вона засміялася коротко, різко. — А я вас уже знаю надзвичайно добре.

— Ми тут мову вчимо, а не в загадки граємо, — втрутився один із хлопців. Навіть кивнув погляд на двері, даючи зрозуміти, що якщо цей цирк триватиме, він не проти вивести її силою.

— Та що ви всі такі нервові? — вона вдарила пальцями по столу, і цей звук пролунав так гучно, що клас завмер. Потім вона повільно зітхнула й пройшла між партами, вибравши місце біля вікна. — Гаразд, сидітиму тихо.

Мене не полишало відчуття, що це не випадковий учень, а гість, який з’явився тут із власною метою.