Розділ 7

Я бігла вузькими вулицями, ковзаючись на мокрому асфальті. Дощ перетворив місто на хаотичний потік: вода змивала з тротуарів сміття, папір і гілки. Машини стояли кинуті посеред доріг, кілька з розбитими лобовими, ніби буря гналася за водіями й не дала часу сховатися. Люди пробігали поруч — хтось із парасолею, яку виривав вітер, хтось просто накривши голову курткою, але всі поспішали, не озираючись. Уламки банерів висіли клаптями, їх кидало в різні боки. Місто потонуло в хаосі.

Я нарешті добігла до дверей офісу, смикнула ручку й буквально ввалилася всередину, ще відчуваючи на шкірі холодний дощ.

Офіс того дня нагадував укриття. Вікна деренчали від ударів вітру, світло миготіло, а в повітрі висів запах мокрого одягу й дешевого дезодоранту, змішаний із тривогою. Люди сиділи й стояли купками — одні без кінця писали рідним, інші нишпорили по шафках у пошуках бодай крихти кави, хтось нервово жартував, але навіть усмішки виглядали натягнутими. Кожен намагався зайняти себе, аби не дивитися у вікна, де шмат зірваної вивіски бився об стіну, відмірюючи час.

— Вчителько Уілсон, — озвалася Олівія, виглядаючи так, ніби не спала добу. — Думаю, сьогодні урок доведеться скасувати. Тут усі на межі… А одна дівчина постійно повторює щось дивне.

— Що саме? — я відклала ручку.

— Каже, що «це настало».

— Настало? Зомбі-апокаліпсис? — я намагалася пожартувати, але навіть мені було не смішно.

У кімнаті стало тихо, ніби всі чекали підтвердження кінця. Я глянула на телефон. Порожній екран. Жодного повідомлення від Джина. Серце стиснулося — і я сама написала:

«Привіт! Ми зараз всі в офісі. Тут хаос: вітер побив вікна, перевернув горщики. Як ти? Все ок?»

Відповіді не було. Замість цього майже одночасно у всіх телефонах пролунав пронизливий сигнал тривоги. Люди схопили гаджети. На екранах з’явився текст:

«Всім повертатися додому. Лікарям і пожежникам — на зміну без виключення».

Хтось упустив папку, аркуші злетіли вихором. Хтось гарячково шукав ключі. Хтось намагався додзвонитися матері, але мережа глючила. І ця метушня чомусь лякала більше, ніж сама буря за вікном.

Коли останній відвідувач пішов, офіс перетворився на мертву кімнату: перекинуті стільці, порожні стаканчики, розсипані папери. І в цій тиші я чула лише стукіт власного серця.

— Ліра, — обережно сказала Олівія, — пробач йому. 

— Кому «йому»?

— Ну… Кею.

Я гірко засміялась.

— Лів, досить. Погода не пов’язана з місцевим психом.

Я вийшла, не чекаючи відповіді.

Місто зустріло мене туманом. Він стелився низько, ковтаючи ліхтарі, стирав кольори. Повітря пахло вогкістю й димом, ніби десь палили листя. Перехожі йшли швидко, голоси звучали гучніше, ніж зазвичай, наче всі намагалися розігнати страх.

Я звернула у вузький провулок і натрапила на компанію — кілька юнаків та дівчат із пляшками в руках. Вони реготали надто голосно. Веселощі здавалися неприродними серед цього мороку, наче хтось вмикав музику на цвинтарі. 

Я різко відвернулася, зробила крок убік — і врізалася в старого, що рився у смітнику. Його спина була неприродно зігнута, ніби кістки ламалися під власною вагою. Сиве волосся звисало пасмами, злипле й брудне, а шкіра на руках нагадувала висохшу кору, почорнілу від часу. Від нього тягнуло сирістю й чимось гнилим, мовби він прийшов не з вулиці, а з могили.

Я хотіла швидше пройти його, але випадково зачепила ліктем

Раптово крижана рука стиснула моє зап’ястя. Голова старого повільно піднялася — і я побачила очі. Чорні, без зіниць, густі, мов смола, у якій ворушилися тіні. Серце стиснулося від жаху: я подумала, що це кінець.

— Відчуваєш?.. — прохрипів він. Голос лунав одразу кількома, ніби крізь нього говорили інші. — Це вже почалося…

Лезо ножа блиснуло біля самої шиї, холодне й безжальне. Я застигла. Серце калатало так гучно, що заглушало все довкола. Горло стиснулося від паніки, крик застряг усередині, згорнувся грудкою болю.

Компанія стояла осторонь, ніхто не рухався. Лише вже знайомий чоловік ступив уперед. Його погляд спалахнув.

Мене різко відштовхнули вбік. Я гепнулася на мокрий асфальт, плече й руку пронизав різкий біль, шкіра здерлася, і в очах потемніло від удару. Зойк вирвався сам, але я все одно не відвела погляду від того, що відбувалося.

Кей втиснув старого в стіну, і той завив. Звук був нелюдський — протяжний, хрипкий, ніби крізь його горло разом кричали десятки голосів. Його рот розтягнувся ширше, ніж може в людини, і в темряві блиснули зуби — загострені, мов ножі.

Монстр різко смикнувся й уп’явся іклами у плече Кея. Пролунав глухий тріск тканини, ікла прорвали шкіру. Кров бризнула, гарячими краплями вдарила об асфальт. Я застигла.

Але Кей не скрикнув. Він навіть не здригнувся. Лише його очі… змінилися.
Темна глибина враз спалахнула зловісним сяйвом. Спершу ледь помітним, як відблиск полум’я, а потім — яскравим, червоним. Вони світилися у тумані, мов жарини, повні гніву й невимовного голоду.

Я не могла відірватися. Здавалося, що мене всмоктує всередину цього погляду, що він міг би розчинити мене просто тут, без жодного дотику. Це були очі, які більше не належали людині. Очі хижака. Очі вампіра.

Кей стиснув горло чудовиська, і його пальці виглядали нелюдськи сильними: жили проступили під шкірою, немов канати, а суглоби хрустнули. Старий вирячився, почав смикатися, захрипів. З його грудей вирвався чорний дим, густий, із запахом гару й тління. Він бився, вив, кістки тріщали, а тоді тіло скрутилося, перекосилося й розсипалося у чорну порохняву, яка розчинилася в повітрі.

Я лежала на асфальті, дивлячись на Кея, не вірячи власним очам. На його плечі темніла кров, ікла  блиснули у світлі тьмяного ліхтаря.

— Це… що це було?! — я зірвалась на крик. — Це ти його привів?!

Він важко дихав, але в голосі бринів не гнів, а переляк. Справжній. Такий, що зламав його холодність.