Розділ 6

Взявши телефон, я набрала номер Джина. Серце калатало так, що пальці ковзали по екрану, долоні спітніли, але бажання почути його голос було сильнішим за страх.

— Привіт! — у слухавці пролунав його сміх. — Я вже думав, ти зовсім не хочеш зі мною бачитися.
— Та що ти! — я теж усміхнулася. — Учора ми з групою їздили в Пусан, і я була страшенно втомлена. То-о-о… як щодо вечері?
— Без питань! — його голос одразу став живішим. — Ти зараз де?
— Удома.
— Це десь година їзди від мене… Але я можу приїхати до тебе.
На мить я замислилася, та швидко відкинула сумніви.
— Ні, давай я до тебе. Хочу побачити нове місце.

Я неквапливо зібралася, нафарбувалася й дістала плаття, яке давно чекало свого виходу в світ. Хотілося виглядати більш жіночно. До того ж, у мене були нові прикраси, які треба було вигуляти. Коли я вийшла на вулицю, то одразу відчула на собі десятки поглядів. Не через красу — просто тому, що я іноземка. Тут ми завжди привертаємо увагу.

Дорогою я зайшла в магазин. Забираючи покупки з каси, знову подзвонила Джину.

— Я виїжджаю. Скинеш адресу?

— Краще так: виходь з метро, я зустріну тебе там. Не хочу шукати тебе бозна-де.

Його голос звучав тепліше, ніж я очікувала. Наче він чекав на мене більше, ніж хотів показати.

Корейське метро я любила. Воно завжди було чистим, із підігрівом сидінь, безкоштовними газетами й рекламою, що заповнювала кожен сантиметр простору. Їдучи вагонами, я відчувала, що занурююся глибше у серце Сеула.

Але коли я вийшла на потрібній станції, мене накрило відчуття тривоги. Вихід із метро вів під міст, де машини не їхали, а пролітали на шаленій швидкості.

Вульгок. Район зі своєю історією. Колись тут був Міарі — сумнозвісний квартал, що жив у гріху. Але тепер від нього майже нічого не залишилось. Всюди новобудови, офіси, магазини. Та дух минулого ще блукав у вузьких провулках, ніби тіні чекали слушної нагоди знову ожити.

Я вдихнула на повні груди, намагаючись вгамувати серце. Сеул безпечний, у Сеулі нічого не трапиться… — повторювала подумки.

— Буу! — різкий хлопок по плечу змусив мене скрикнути.

— Господи! — я обернулась. — Ти нормальний?

— Вибач, — Джин сміявся, ледь не згинаючись навпіл. — Тут темно, страшно… ну я й вирішив трохи розрядити атмосферу.

— Дякую, я вже вмерла від твого гумору, — буркнула я, намагаючись приховати тремтіння.

Він виглядав надзвичайно буденно: сорочка, окуляри, класичні брюки. Саме ця нормальність була його щитом. Наче поруч зі мною стояв хтось, хто не міг уявити ні бійки, ні небезпеки.

— Ходімо їсти, — сказав він, і ми зупинилися в крамничці, де нам подали гору вафель з фруктами, вершками та морозивом. Солодке липло до пальців, і я вперше за вечір справді розслабилась.

— Сподобався Пусан? — запитав він між ложками.

— Так. Але хочу повернутися туди влітку й полежати на пляжі.

— Неймовірна жінка, — Джин посміхнувся.

— Чому це?

— Наші дівчата не засмагають. У нас вважається, чим біліша шкіра, тим краще. А ти кажеш — пляж, сонце…

Ми ще трохи посміялися, а потім він запропонував щось солоне. І ми зайшли в крихітне кафе з червоними картатими скатертинами та глиняними фігурками на полицях. Усередині пахло домашньою кухнею.

Після вечері він обережно кинув:
— Можемо зняти номер, десь біля роботи.

У Кореї це не звучало дивно. Тут мало хто кличе когось додому. Тонкі стіни, сусіди, відсутність простору. Номери в мотелях для друзів і пар — звична практика. 

Я погодилася. І ми вирушили на станцію Сінчон. А там по навігатору в бік готелів.

Саме тоді я помітила: у темному провулку стояв чоловік. Він спирався на стіну, тримаючи в руці цигарку. Вогник спалахнув, а потім згас під його ногою. І він рушив у наш бік.

Я відчула, як рука Джина легенько торкнулася моєї спини, спрямовуючи до входу.

— Нам сюди, — сказав він.

Але щойно ми наблизилися до автостоянки, тиша розірвалася. З темряви, мов тінь, виринув хлопець у капюшоні. Сильна рука відштовхнула мене вбік, і я впала на холодний бетон. Джина схопили за комір.

— Ти що робиш?! — він намагався вгамувати нападника, тримаючи його за зап’ястки.
У відповідь пролунав хрипкий, майже гарчальний голос:

— Ти зовсім страху не маєш? Куди ти її ведеш?

Я завмерла. Це звучало знайомо.

— Відпусти! — Джин підняв голос, але наступної миті отримав удар у обличчя. Глухий звук рознісся в нічній тиші. Кров потекла з його носа, я скрикнула.

Нападник зняв капюшон.

— Кей?.. — мої губи самі прошепотіли ім’я.

— О, запам’ятала… Чи, може, сніг допоміг не забути? — його очі блищали темрявою.

— Я не знаю, хто ти! Відчепися! — крик вирвався і став істерикою.

— Хотів би й я не знати тебе… — його голос зірвався, і він розвернувся, зникнувши у темряві.

Мої руки тряслися. Я підбігла до Джина, що стискав носа.
— Його всі знають, крім мене? — прошепотіла.

— Він… я жив поруч з ними. Ідіот. А ти, що, бачилась з ним? — видихнув Джин.

— Не те щоб.... — мені стало ніяково, бо я не розуміла, як пояснити — що Кей навіть знав де я живу. 

У номері було тихо. Я принесла рушник із холодною водою та обробила рану Джина. Він сидів на краю ліжка, не дивлячись на мене, а я відчувала, що вперше бачу його таким — злим і закритим.

Ми замовили їжу, ввімкнули фільм. Але сцени миготіли порожньо. Ніхто не сміявся. Ми обоє застрягли у власних думках.

— Як думаєш, чому він так одержимий тобою? — раптом запитав Джин. — Якщо ти його справді не знаєш.

— Хто зна… Кожного разу він говорить дивні речі. Наче все вже вирішено, а я нічого не розумію.

— Тож це вже дісно не перша зустріч? — хлопець розчаровано зітхнув.

— Вони всі випадкові... Як я думала... 

Я згадала машину з дівчиною.

— У понеділок я бачила його з кимось… Це була сестра?