Розділ 5

Глава 5

Я надзвичайно не любила такі раптові візити друзів, бо вони збивали всі мої плани. Після них залишалося дивне відчуття, ніби тебе використали, хоча насправді ти просто не виспався.
Ви питаєте, як я взагалі стала викладачем із таким ставленням до людей? Сама не розумію. Але іноді вони мене просто вибішували.

Цього ранку я не чекала на Міру. Зібрала речі та поспішила — ми їхали до Пусана, і пропустити це було неможливо.

Як на зло, біля автобуса зібралося більше людей, ніж зазвичай: одразу чотири групи вирушали в дорогу. Я вдихнула на повні груди й підняла голову — небо, нарешті, подарувало сонце. Воно сяяло ніжно й тепло, наче обіцяло день без холоду. Хотілося вірити, що ми не замерзнемо біля моря, перетворившись на крижані скульптури.

Попереду чекало понад чотири години дороги. Люди швидко знайшли спільні теми: хтось затягнув пісню, інші жваво обговорювали телевізійні шоу. Час від часу розмови стихали, і дехто засинав. Я ж спати не могла. Морфей давно перестав бути моїм другом — радше переслідувачем. Я боялася знову побачити його.

Кей.

Знайомство відбулося лише в понеділок, а сьогодні середа, але навіть згадка про нього стискала шлунок.
У голові раптом виник образ Джина — і стало ще важче. Лише здалося, що життя нарешті налагоджується, як Всесвіт знову підкинув мені пастку.

— Уілсон! Чого така похмура? Не виспалася чи з кимось зависала вночі? — жартівливий голос відволік мене.
Я повернулась — і зустріла погляд Ён Пака, нашого директора. Невисокий, трохи кремезний чоловік років сорока п’яти, типовий корейський «аджосі». Він постійно вважав нас своїми дітьми, бо власних так і не мав.

— О, містер Пак, і ви з нами? — я мимоволі усміхнулась.

— Аякже. — Він підморгнув. — Та, схоже, комусь важкувато після ночі.

— Подруга прийшла, просила втопити горе в пиві та норебані, — зітхнула я.

— Ох, нелегко після такого. Але сьогодні роботи небагато, — сказав він і, поплескавши мене по плечу, пішов уперед.

Я спробувала задрімати, але думки знову й знову тягнулися до Кея. Його темний погляд, вуста, дим від цигарки… Невже я сама накликала на себе цю біду?

Ми прибули до Пусана після обіду, втомлені й голодні. Але варто було ступити на землю — і серце наповнилося легкістю.

— Ну що, друзі, вітаю в Пусані! — я не втрималась і, наче справжній екскурсовод, розвела руками. — Колись це місце мало назву Кочхільсангук, потім — Тонне… а сучасне «Пусан» пішло від маленького портового селища Пусанпхо.

Кілька учнів озирнулися на мене з подивом. Директор підняв брови й засміявся:
— Ого, міс Уілсон, та ви мені конкуренцію складаєте.

— Це моє таємне хобі, — я зробила серйозне обличчя й віддала йому жартівливу «честь».

— А де тут можна поїсти, сержант? — хтось із хлопців підкинув репліку, і вся компанія вибухнула сміхом.

Ми рушили до ринку Джагальчі. Це був окремий світ, де море вихлюпувалося на сушу: креветки, восьминоги, краби, риби в акваріумах — усе живе, все рухалося. Пахло сіллю, водоростями і свіжою кров’ю.

У кафе на другому поверсі ми замовили кальґуксу й токпоккі, а ще приготували страви з тих морепродуктів, які щойно купили. Гарячий бульйон повертав сили, але мене тягнуло до панорамних вікон, де розгорталося море. Хвилі танцювали під крики чайок, і в цьому було щось заспокійливе.

Я знала: завтра я візьму вихідний.

Після ринку я вирішила усамітнитися. Всі пішли гуляти далі, а я поїхала на пляж Хеундé. Дорога на метро зайняла трохи більше півгодини. І ось я вже стояла на піску.

Вітер грав із моїм волоссям, у руках парував паперовий стаканчик капучино. Людей майже не було. Кілька пар із собаками, один бігун і двоє студентів, що сміялися, кидаючи камінці у хвилі.

Я сіла на вологий пісок, спостерігаючи, як сіро-блакитні хвилі накочуються одна на одну. І раптом помітила тінь.
 

Я підняла голову. Переді мною стояв чоловік — високий, кремезний, із довгим темним волоссям, яке вітер розкидав по плечах. Смугла шкіра світилася в сонячному світлі, а очі дивилися прямо й уважно, без зверхності. У його погляді було щось тваринне, але водночас довірливе.

— Красиво, правда? — його голос був глибокий, трохи хриплуватий, але дивно спокійний.

— Дуже… — я відповіла тихо, сама не розуміючи, чому мені не страшно.

Він сів поруч на пісок, обхопивши коліна руками. Не наближався, не вторгався — просто сидів поруч, дивився на море. І від цього поруч було легше дихати.

— Ти тут уперше? — запитав він після паузи.
— Так. Я з Сеула.
— Сеул галасливий. А тут море говорить голосніше за людей.

Його слова здалися дивними, але водночас правдивими. Ми ще трохи мовчали, слухаючи хвилі. І я ловила себе на думці, що від нього йде не холод, не загроза, а якась дика, але тепла енергія.

Мій телефон задзвонив, розірвавши тишу. Повідомлення:
«Ліра, привіт! Як ти? Може, в кіно?»

Я вимкнула екран. Не хотіла повертатися у звичний світ.

— Друзі кличуть? — він кинув побіжний погляд.
— Швидше знайомі… — я знизала плечима.

Він усміхнувся краєм губ. І чомусь ця усмішка нагадала мені щось затишне, давно забуте.

Я відчула себе дивно легкою поруч із ним. Зазвичай незнайомці в чужих містах насторожують, але тут було інакше. У його мовчанні не було тиску, лише пропозиція розділити цей простір. І я сама підвелася з піску.

— Може, пройдемося? — слова вирвалися, перш ніж я встигла подумати.

Він лише кивнув.

Ми йшли берегом, не порушуючи хвилі тиші. Він не розпитував, я не пояснювала — і в цьому була дивна гармонія. Наче море саме познайомило нас, щоб ми трохи поділили його спокій удвох.

Коли я озирнулася, щоб попрощатися, слова застрягли в горлі. Ім’я — найпростіше, що можна було запитати. Але чомусь саме цього я не зробила. Можливо, щоб лишилася загадка. Можливо, щоб море мало привід повернути його мені знову.