Розділ 4

Глава 4

— Міро?.. — сказати, що я була здивована, нічого не сказати.
— Привіт… — прошепотіла вона винувато, зчавивши плечі.
— Та заходь, чого стоїш, — я впустила її в кімнату й кивнула на ліжко.

— Мені було так погано… Єдина адреса, яку я пам’ятала — твоя.

Міра — моя подруга з дитинства. Наші шляхи дивом зійшлися в Кореї, хоча ми приїхали зовсім різними дорогами. Саме вона допомогла мені зробити перші кроки в Сеулі.

— Що трапилось? — я простягнула їй склянку води. — Чайника в кімнаті немає, тож на більше не розраховуй.
— У нього інша, уявляєш?.. — слова рвалися з її рота риданням. — Я так старалася бути найкращою… Чорт, я ненавиджу їх усіх! Вони тільки й роблять, що обманюють!

У світлі нічника я бачила потікшу туш, скуйовджене волосся й очі, червоні від сліз.

— Хто саме — «всі»?
— Мої псевдодрузі, — гірко всміхнулася вона.

Я вдихнула глибше.
— Якби вони були справжні, зараз ти сиділа б у віллі з панорамою на Ханган, а не пила воду в моєму гуртожитку.

Мої слова прозвучали різко, та я не шкодувала. Недосип завжди робив мене надто чесною.

— Ти права… — вона заплющила очі. — А ще я страшенно хочу їсти.

Я глянула на мертвий міні-холодильник і зітхнула.
— Є два варіанти: пиво з закусками в норебані або дивна їжа в цілодобовому кафе. Обирай.
— Мені все одно. Просто пішли.

Ми зайшли до цілодобового кафе, що гуло від сміху й голосів нічних відвідувачів. Повітря було з запахом бульйону, диму та дешевих парфумів. На нашому столі невдовзі з’явилися пляшки Hite, а поруч — глибокі миски з липким рисом, шматочками восьминога й якимись дивними морськими істотами, які я не наважувалася навіть роздивлятися уважніше.

— Скажи чесно… тобі тут справді подобається? — Міра підняла келих і вже після першого ковтка її голос став трохи розмитим.

Я втупилась у пляшку пива, в якій відбивались світильники зі стіниі, й тільки тоді відповіла:
— Подобається. Тут шумно, іноді тісно… але в цьому є своє життя.

— І тобі не самотньо? — її погляд ковзнув по мені так, ніби вона чекала, що я зламаюсь.

— Буває, — знизала плечима. — Але я жила цією мрією занадто довго. Тепер навіть самотність тут здається легшою, ніж удома.

Вона скривилася, відставила пляшку так, що скло дзенькнуло об стіл.
— А я більше не повернусь сюди. Ніколи.

Її слова зависли в повітрі, але я не встигла відповісти. Міра різко всміхнулася, наче відганяючи власні думки і неочікувано сказала:

— А знаєш що? Пішли співати.

Караоке зустріло нас підвальним запахом алкоголю й дешевих закусок. Міра оплатила кілька годин, я взяла соджу. Нам дісталась кімната під номером тринадцять. Ця цифра завжди переслідувала мене.

Щойно я відчинила двері, екран телевізора ожив сам. Милий дитячий голос нав’язливо співав про сто балів і додатковий час. У напівтемряві я намацувала вимикач, і тут… застигла.

На дивані сидів Кей. Чорний костюм облягав його тіло так, наче був другим шаром шкіри. Його очі блиснули, і я присягнулася: у цій посмішці промайнули ікла. Він підвівся, крокнув до мене. Його постать розчинила кімнату в тіні.

— Ні… — вирвалося у мене, перш ніж крик прорізав горло.

Пляшки випали з рук, скло розсипалось по моїх кедах. Раптово ввімкнулось світло. Кімната була порожня.

— Ти що твориш?! — Міра схопила мене за плече.

Я важко дихала, вуха дзвеніли.
— Я… пробач… мені здалося…

Господар закладу лише зітхнув, дав ключ від іншої кімнати і пробурмотів: «Так буває. Молодь не вміє тримати градус».

Я сиділа, не слухаючи ні його, ні Міру.

Ми співали до п’ятої. Голос сідав, серце заспокоювалось. Я навіть почала думати, що все це лише примара від перевтоми.

Коли ми вийшли, тонкий шар снігу вкривав тротуари. Я затягнулась ментоловою цигаркою. Десь у кінці вулиці світло ліхтарів обривалося, і далі була лише пітьма. 

— Скажи… що це було там? — нарешті запитала Міра.

 — Нічого. Просто здалося, ніби хтось був. Але то втома. Забудь.

Повернувшись у гуртожиток, я відчула, як земля вислизає з-під ніг. На дверях — знову записка. Та цього разу почерк інший, а папір ледь пахнув чоловічим парфумом.

«Ти справді думала, що біля тебе буде хтось, окрім мене?»

Міра зазирнула через плече й розсміялася:
— Ого! Я так і знала, ти щось приховуєш!

Я ж поблідла. Це не був романтичний лист. Це був доказ, що хтось грає зі мною. Сталкер? Привид? Кей?..

— Ляжмо спати, — прошепотіла я. Міра була надто виснажена, аби сперечатись.

Ми вмостились на вузькому ліжку. І заснули майже миттєво.