Розділ 3

Глава 3

Ми вийшли з будівлі й заглибились у тихий район. Вулиці майже спорожніли, і кожен крок ехом відбивався від фасадів старих будинків. Я ловила себе на думці, що йду поруч із незнайомцем у напівтемряві, і якби це був маніяк — мій вечір міг би стати останнім. Та замість підозрілих провулків він вивів мене до ресторану.

Вивіска світилась золотом: «Когі-ккот». Відоме місце, де подавали лише найкраще м’ясо й не приймали замовлення на одного. Джин заздалегідь забронював столик. Виходить, записка в дверях була не випадковістю.

Ми сіли в затишному куточку на м’яких диванах. Офіціант приніс самгьопсаль, рис та панчан. Я взялась за м’ясо — на гарячій плиті воно шипіло, розповсюджуючи аромат смачної вечері. Це виглядало як маленьке диво — власне барбекю, але просто тут, у центрі стола.

— То… ти давно працюєш у містера Хана? — нарешті наважилась порушити мовчанку.

— Вже кілька років, — відповів Джин тихо, ковзнувши на мене поглядом. — Відклав навчання. Допомагаю мамі.

Він говорив сухо, але в словах відчувався сум. Його пальці трохи тремтіли, коли він перекладав мені шматок м’яса в тарілку.

Я вже хотіла почати розповідати смішну історію про перший похід в ресторан +10 гостроти, як раптом…
Світло мигнуло. І враз у ресторані стало темно.

Кілька секунд — суцільна пітьма, дзижчання ламп і збентежений шепіт відвідувачів. У цій тиші я відчула, як Джин різко напружився. Його рука ледь торкнулась моєї — холодна, мов лід.

— Що таке? — прошепотіла я.

— Він… — Джин проковтнув слова. — Він стоїть поруч.

— Хто?

Я не встигла отримати відповідь — світло повернулося. Звичайний ресторанний гамір повернувся. Наче нічого й не було. Джин зблід, погляд метнувся до порожнього столу біля вікна.

— Там сидів хлопець, — сказав майже беззвучно. — Високий. Дивився весь вечір на нас. А щойно… я бачив його просто біля нашого столу.

Я озирнулася — нікого. Лише офіціант, що ніс нову тарілку салатів.
 

— Мені здалося, — поспішно додав він, наче сам намагався себе переконати. Але я бачила, як він нервово стискає серветку в руках.

Вечеря завершилась мовчки. І навіть коли ми вийшли під нічне небо, у мене залишився дивний осад — ніби хтось і справді стежив за нами.

Ми йшли вузькою вуличкою, де асфальт ще зберігав сліди денного дощу. Ліхтарі відкидали довгі тіні, і від цього місто здавалося трохи іншим — тихим, майже казковим. Над головою розкривалося темно-синє небо, всіяне холодними зірками. Дивно було бачити їх так чітко — зазвичай сяйво Сеула ховало все небесне.

— Скоро піде сніг, — тихо сказав Джин, не відводячи погляду від неба.

Я здивовано глянула на нього:
— Та ну, ще ж тільки листопад…

Він усміхнувся краєм вуст, ніби знав щось більше за мене.
— Побачиш. У нас вірять у магію першого снігу.

— Магію? — перепитала я.

— Так, — його голос став серйозним, теплим. — Кажуть, що якщо двоє зустрінуться саме в той момент, коли впаде перший сніг, — вони створені одне для одного. Це знак, що їхні шляхи переплетені долею, і якими б не були випробування, вони зможуть пройти їх разом.

Я всміхнулась, намагаючись приховати, як швидше забилося серце.
— Звучить дуже красиво… але й занадто романтично, щоб бути правдою.

— І все ж, — Джин глянув на мене прямо, так щиро й палко, що я відчула, ніби світ довкола на мить зник, — краще повірити в цю магію. Бо хто знає, можливо, вона вже поруч.

Я відвела очі, щоб приховати тремтіння в голосі. Усередині все ніби розтануло — від його погляду, від цієї легенди, від невловимого відчуття, що він говорить не абстрактно, а саме про нас.

У кав’ярні, що дивом ще працювала, ми замовили чай. Запах меду й перезрілих лимонів закрутив голову. Свічки на підвіконні тремтіли, відкидаючи химерні тіні на стіни. Джин ожив, розповідаючи про гестхаус, кумедних постояльців і безсонні ночі. Я ловила себе на тому, що посміхаюсь, хоч десь у глибині серця лишався дивний холодок.

Коли настав час прощатись, він провів мене до дому. На прощання нахилився трохи ближче, ніж треба, але стримався, лишень побажавши солодких снів. І це, мабуть, було навіть ніжніше за поцілунок.

Я увійшла в кімнату, дозволила собі довгий душ і вже майже заспокоїлась. Та коли підійшла до вікна, аби зашторити… завмерла.

Сніг падав великими, важкими пластівцями, осідав на його плечах і волоссі, танучи від тепла шкіри. Волосся злипалося від вологи й темними пасмами спадало на вилиці. Він стояв під ліхтарем, ніби створений для цього світла. Тінь від його тіла падала на мокрий асфальт, роблячи його ще вищим, ще небезпечнішим.

Він тримав цигарку між пальцями й повільно затягнувся. Дим ковзнув по його губах. Губи — занадто м’які, занадто живі для настільки холодного обличчя. Вони здавались створеними, аби торкатись, аби зводити з розуму одним рухом. Я проковтнула слину, відчувши, як у горлі пересохло.

Його пальці — довгі, впевнені — стискали цигарку так, що по зап’ястях чітко проступали вени. І я знала: якби ці руки доторкнулись до мене, я б більше ніколи не змогла забути цього відчуття. В них була і сила, і небезпека, і щось таке, від чого хотілось тремтіти.

Він підняв погляд. Його очі — неприродно темні, глибокі, як нічне море. Вони ніби ковзали по мені, роздягаючи душу, а не тіло. У цьому погляді було стільки нахабної впевненості, що я на мить забула, як дихати.

Кей усміхнувся. Ледь. Куток його губ піднявся, і це була не добра усмішка — радше виклик, наче він знав, що вже в мені оселився.

Він зробив останню затяжку, кинув цигарку вбік і провів пальцями крізь вологе волосся, відкинув його назад. Потім повільно рушив геть. Його хода була розслабленою, але кожен рух віддавався в мені напругою, як струмом.

Я стояла біля вікна, стискаючи край штори, і відчувала, що груди горять. Це не було коханням, це було щось інше — небезпечне, заборонене. Цей чоловік був бурею, і вона вже накрила мене з головою.

Та раптом усе ніби хитнулося. Перед очима засвітилися іскри, світло лампи за вікном роздвоїлося, й мені здалося, що я більше не в своїй кімнаті.