Розділ 2

Глава 2 

Чотири години інтенсивного навчання та дві перерви на чай пройшли так швидко, що я майже забула про ранкові дивності. Саме за це я й любила цю роботу: час у ній зникав, а голова ставала легшою. Зібравши речі й не маючи жодного бажання знову говорити з новою асистенткою, я подалась до найближчого family market.

Щойно я переступила поріг, знайомий продавець Юн витяг з-під прилавка пакет з оніґірі з тунцем. Я обожнювала ці рисові трикутники так само, як півміста, тож рідко встигала купити більше одного. Ми з Юном домовилися: щодня він ховатиме для мене хоча б три до вечора. Він погодився охоче — з мого першого дня тут намагався загравати всіма можливими способами. Шкода, але мої двадцять сім і його вісімнадцять — зовсім різні світи.

До пакета я доклала звичний гострий рамен, ті дивні пиріжки, що «ростуть» у мікрохвильовці, та кілька банок кави. До речі, тут її можна взяти і холодною, і гарячою: окремі шафи — одна охолоджує, інша підігріває. Такого я ніде не бачила.

Вийшовши з магазину, я помітила, що на вулиці вже цілком стемніло. Бари й кафе ломилися від людей, норебани ковтали п’яні компанії, звідусіль лунали пісні й сміх. Але сьогодні мені не хотілося бути частиною цього світу.

Я пройшла повз невелику забігайлівку, де завжди пахло смаженим м’ясом і димом від вугілля. Господар, як завжди, додавав до замовлення банку фанти й цілу гору рису. Здавалося, це його особистий спосіб проявити гостинність.

Далі — ресторан зі свининою та акваріуми біля входу. У мутній воді ворушились дивні істоти. Найбільше мене відштовхував кебуль — слизьке створіння, надто схоже на щось непристойне, про що краще не говорити вголос. Від цієї картини мене  аж пройняв холод.

Гестхаус був недалеко. Дешева будівля, щось середнє між гуртожитком і хостелом — ідеально для тих, хто не може викласти депозит у мільйони вон. Світло в під’їзді спалахнуло, коли я набрала на дверях знайомі п’ять цифр. Усі, здається, вже були вдома. 

У коридорі — старий холодильник, забитий кімчі від морозилки до овочевих ящиків; кислий запах в’ївся в стіни так, що навіть повітря здавалося гострим. Добре, що я не купую нічого, що може швидко зіпсуватися. Готувати теж не планувала: у кафе й магазинах є все — і недорого. Та й «кухня» тут радше для галочки: умивальник, одна крихітна кругла плитка й полиця над головою з приправами, які ніхто не прибирав роками.

Я вже дістала ключі, коли помітила: з дверей моєї кімнати стирчав папірець. Зняла його й увійшла.

Кімната невелика, але затишна: праворуч — односпальне ліжко під сірим волохатим пледом, завалене м’якими іграшками; навпроти, біля вікна, — письмовий стіл та полиці до стелі з альбомами улюблених гуртів; посередині — тумба з телевізором і стійка для одягу. Я сіла на ліжко й розгорнула записку:

«Привіт, господар сказав, що ти не можеш підключитися до мережі і не знаєш, де пральня. Я готовий тобі допомогти. Набери, коли буде бажання ;) Джин.»

Нижче — номер.

Непоганий початок нового життя. Джин мені одразу сподобався. Тут він був усім: адміністратором, прибиральником, охоронцем, іноді кухарем і тим, хто виносить сміття. Дзвонити чи ні? Я не планувала жодних стосунків — ні дружніх, ні романтичних. Але пральня мені була конче потрібна: прати втазу у 2025-му — то вже ні.

Я відкрила KakaoTalk і написала. Відповідь прийшла майже миттєво:
«Ліра! Приємно, що ти написала. Я з радістю завтра все розповім.»

Щоки спалахнули — дивно, як одне коротке «привіт» вибиває з ритму. Я переодяглася, увімкнула дораму на телевізорі, залила лапшу подвійної гостроти окропом і дозволила собі десять хвилин тиші.

Повіки важчали непомітно. Я лягла — і заснула.

…Двері вибили ногою. Увалилися троє. Вони втягнули закривавленого хлопця зі зв’язаними руками і заклеєним ротом.

— Що ви робите?! — я кинулася до нього.

Темноволосий парубок блиснув білозубою усмішкою — у темряві виразно виднілись ікла.

 — Ще раз побачу його на нашій території — не житиме, — прошипіло створіння і зникло за дверима.

— О боже! — закричала Амбер. — Миша, що вони з тобою зробили! Навіщо ти туди пішов?! Ти ж знаєш, після того випадку стосунки між трьома зіпсувались… — Вона глянула на мене крізь сльози. — Тепер ти бачиш, що твій Кей робить?! Йому начхати на тебе, як і на всіх інших!

Її голос тріщав, а я крізь біль виразно відчувала ще щось — ненависть. Кей…

Я розплющила очі. 03:00. Тиша давила, ніби ніч теж затамувала подих.

Ранок зустрів мене набряком під очима й тупим болем у голові — наче я всю ніч пила соджу й співала в караоке, а не дивилася серіал про детектива-примару. У кімнаті знову холодно: підігрів підлоги працював через раз, а величезне вікно на всю стіну закривалося «так собі». Адміністратор пропонував іншу кімнату, але я відмовилася — цей краєвид вартий усього. 

Опустила ноги на підлогу — тепло є, працює. З перших днів найгіршим ранковим ритуалом став душ: гарячої води на п’ятнадцять мешканців постійно бракує, а опалення у ванній — як легенда. А я точно не з тих, хто встає за три години заради «ідеального ранку»: сон і смачна їжа — мій чесний пріоритет. Альтернатива цьому житлу ж була ще гірша: кімната на горищі в приватному будинку з одним туалетом на п’ятьох і «душем» у вигляді лійки над унітазом та без інтернету. Ні.

Я накинула халат і вийшла. У коридорі сусід порпався на своїй полиці в переповненому кімчі-холодильнику — щоб знайти щось одне, доводилося виймати все. Ми привіталися коротким кивком — тут так заведено.

Пощастило: хтось уже приймав душ до мене, і волога пара ще трималась у повітрі. Я витерла дзеркало і ледь впізнала себе. Карі очі потьмяніли, у правому, здавалося, проступив зеленкуватий відтінок. Розкуйовджене чорно-фіолетове волосся спадало нижче лопаток, а чубчик, який я необачно рівняла сама, нарешті відріс і прикидався зачіскою. Темні кола під очима — чесний підпис безсонної ночі.