Розділ 1

Глава 1

В той день я думала, що побачила його вперше.

Високий, стрункий чоловік років двадцяти восьми вийшов із церкви. Чорна сорочка була розстібнута майже до пояса, відкриваючи татуювання фенікса, вплетене в лінії рун, які відливали тьмяним вогнем, мовби живі.

Він ішов швидко, відчужено, наче крізь інший світ. Погляд був спрямований у порожнечу, і в кожному його русі відчувалася чужість. Коли він різким рухом прибрав волосся з чола й попрямував у мій бік, мені здалося, що він не людина, а тінь у людській подобі.

Чоловік пройшов так близько, що я відчула холодний подих його силуету. Серце здригнулося. Це було не схоже на страх — швидше на інтимне відчуття чогось забороненого, наче я зрадила когось, кого навіть не знала.

Коли він відчинив дверцята чорного таксі для дівчини, що чекала, я встигла розгледіти його обличчя. Різьблені риси, темні очі, що здавалися бездонними, чорні пасма, які спадали на блідо-рожеві вуста. Маленька срібна сережка у носі додавала образу гострої дикості, від якої важко було відвести погляд. Та все ж, у його очах жевріло щось інше — тривожне й зле.

Я все ще ловила його холодний погляд, коли раптом мене різко штовхнула пухка жінка з дитячим візком. Гаряча кава бризнула на руку, я скрикнула від болю. Хотіла вже обуритися, та помітила хлопчика у візку. Малюк, схлипуючи, тицяв пальцем у бік чорноволосого незнайомця.

— Монстер, — прохрипів він.

Мене прошив холод. Чи не почулося? Жінка різко смикнула візок і почала лаяти дитину, ніби той вигукнув щось заборонене.

Я знову підняла очі — незнайомець сідав у машину. Лише тонка рука з довгими пальцями вислизнула з-за дверей. У ній він тримав зім’ятий фотознімок. Вітер вихопив його, закрутив і поклав просто до моїх ніг. Не думаючи, я підняла фото й сховала у сумку, навіть не розумію навіщо.

Hyundai Equus зник за рогом, і тільки тоді місто ніби вдихнуло. Я теж.

Сьогодні небо здавалося важким, як накладене згори кам’яною плитою. Хмари тиснули так низько, що кожен крок лунав у голові. Навіть гомін Сеула приглушився, неначе хтось вимкнув звук.

Офіс був неподалік — лише п’ятнадцять хвилин пішки від мого гестхауса. Але ритуал — кава з пончиком — завжди подовжував шлях. І все ж цього разу я майже бігла, намагаючись позбутися важкості в грудях.

У приймальні мене зустріла худенька дівчина з коротким рудим волоссям і чорними нігтями. Вона виглядала на сімнадцять, не більше.

— Привіт… мм… — я розгублено замовкла.
— Олівія, — підказала вона й усміхнулася. — Мама з Медісона, тато — місцевий.
Вона поправила окуляри, що сповзли на ніс, і додала тихіше:
— Я тимчасово заміняю Сун-Ву. Кажуть, він поїхав до Пусана і… досі не виходить на зв’язок.

— Дивно, — пробурмотіла я. Сун-Ву завжди попереджав, навіть якщо затримувався на годину.

Відчуття тривоги, яке я принесла з собою з вулиці, лише посилилося. Але я пішла в кабінет, вирішивши не накручувати себе.

Було вже за десяту, я розкладала матеріали, коли почула кроки й голос у коридорі. Занадто знайомий голос. Серце впало кудись у п’яти.

Я визирнула — і застигла. Там стояв він. Чоловік із церкви. Він говорив із Олівією тихо, але з таким натиском, що дівчина тремтіла, наче листок.

Потім він різко відчинив двері до мого кабінету.

— Ти! — його очі вп’ялися в мене. — Ти розумієш, що накоїла?!

Я злякалась, не розуміючи ні слова.

— Кей! — Олівія кинулась до нього. — Заспокойся! Вона ж…

Але він уже заплющив очі, ніби стримував себе. Коли знову глянув на мене, у його голосі звучав не гнів, а відчай:

— Не приймай рішень за інших. Я не можу рятувати тебе вічність.

Він пішов, залишивши мене в тремтячій тиші й з відчуттям, ніби повітря стало важчим.

— Хто це? — я прошепотіла до Олівії.

— Кей, — відповіла вона неохоче. — У нього… своя історія. Краще тримайся від нього подалі. Він дивний.

Вона швидко відвела погляд і почала щось друкувати, явно закриваючи тему.

Забути? Я все ще відчувала його погляд на собі, навіть коли він зник за дверима. І в голові лунав дитячий шепіт:

— Монстер.