Коли тліють небеса (оновлена версія)

Пролог

Пролог

Міста ніколи не мовчать. Вдень вони бряжчать трамваями й гудками, вночі — шепочуть чужими голосами, що линуть із темних провулків. Київ, Сеул чи будь-яке інше місто — різниці нема. Кожне має власне серце, що б’ється у такт із нашими страхами.

Того вечора я вперше відчула, що місто б’ється не для мене, а проти. Ліхтарі мерехтіли надто швидко, кроки перехожих здавалися надто гучними, а повітря — густим, як дим після пожежі. І серед цієї задушливої метушні я побачила його.

Він не зробив нічого особливого. Просто стояв біля переходу, спершись на перила, і дивився так, наче чекав. Чекав саме мене.

У тому погляді не було ані цікавості, ані тепла. Лише холодна впевненість хижака, що вже вибрав здобич.

Я могла пройти повз. Мала б. Але щось у мені зупинилося. Серце. Дихання. Час.

Я не знала його імені, але відтоді снилися сни — обпалені вогнем і густі від тіней. Я прокидалася з відчуттям, що хтось торкається мого імені губами, а на шкірі залишається крижаний слід.

Місто змінилося разом зі мною. Воно ховало світло раніше, ніж сідало сонце. Воно почало ковтати людей. Хтось ішов на роботу й не повертався. Хтось ішов у метро — і зникав. Усі робили вигляд, що це випадковість. Але я знала: Сеул не випадково дивився на мене так, наче впізнає.

Він прийняв мене.

Або прирік.

Юкарі Ейрі

Подобається

#373 в Фантастика
#65 в Постапокаліпсис
#1683 в Фентезі
#447 в Міське фентезі

У тексті є: вампіри, апокаліпсис, перевертні та інші міфічні істоти

Відредаговано: 04.01.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись