У п'ятницю зранку у Саші з'явилися сильні болі під ребрами.
Спочатку вона намагалася не звертати на них уваги. Лежала нерухомо, сподіваючись, що біль поступово відступить.
Але він не минав.
Саша обережно притиснула долоню до боку й заплющила очі. Через кілька секунд спробувала підвестися, проте різкий біль змусив її знову опуститися на ліжко.
—Господи...що це?— прошепотіла вона.
Саша кілька секунд лежала нерухомо, намагаючись зрозуміти, звідки саме йде біль.
Він був тупим, глибоким, але час від часу ставав різким, змушуючи її мимоволі стискатися.
Вона знову обережно торкнулася боку.
—Тільки не це...
У голові одразу промайнули лікарняні коридори, аналізи, уколи й слова лікарів, які вона так хотіла забути.
Саша повільно сіла на ліжку.
Цього разу біль був трохи слабшим.
Вона видихнула.
—Мабуть, просто щось не те з'їла...
Саша сама не дуже повірила власним словам.
Вона знала своє тіло занадто добре, щоб не помітити, наскільки незвичним був цей біль. Вона скрутилась на ліжку,тихо застогнавши. Кілька хвилин просто лежала, притискаючи руку до боку. У двері тихо постукали.
—Сашо? — почувся голос Лізи. —Ти вже прокинулася?
Саша швидко прибрала руку від боку й спробувала сісти рівніше.
—Так...
Але голос прозвучав надто тихо.
Двері прочинилися, і Ліза заглянула до кімнати.
—Ти чого так довго не виходиш? Усі вже...
Вона замовкла, побачивши сестру.
Саша сиділа на ліжку, бліда, з розпущеним волоссям і втомленим поглядом.
—Тобі погано?
—Ні.
Ліза одразу насупилася.
—Сашо.
—Правда. Просто під ребрами трохи болить.
—Трохи? —Ліза недовірливо перепитала.
Саша кивнула.
—Так. Нічого страшного.
Ліза підійшла ближче й сіла поруч.
—Покажи, де саме.
Саша на мить вагалася, а потім показала рукою на лівий бік під ребрами.
Ліза обережно подивилася на неї.
—Давно болить?
—Зранку.
—Наскільки сильно?
—Терпимо.
Ліза скептично глянула на сестру.
—Ти завжди кажеш «терпимо», коли тобі зовсім не терпимо.
Саша ледь усміхнулася.
—Я не хочу, щоб тато знову хвилювався.
—А якщо це щось серйозне?
Саша опустила очі.
—Чи є щось серйозніше за рак?
—Є, — тихо відповіла Ліза. —Коли людина знає, що їй погано, але робить вигляд, що все нормально.
Саша нічого не сказала.
Ліза кілька секунд дивилася на неї, а потім обережно поклала руку їй на плече.
—Сашо, я не хочу тебе лякати. Але якщо біль такий сильний, як ти кажеш, треба сказати татові.
—Не треба.
—Треба.
—Лізо...
—Ні. Цього разу я не буду мовчати.
Саша важко видихнула й відкинулася на подушку.
—Він одразу почне панікувати.
—Нехай краще панікує, ніж потім шкодує, що ми нічого не зробили.
Саша заплющила очі.
На кілька секунд у кімнаті запала тиша.
—Я завтра повинна бути в готелі, —тихо сказала вона.
Ліза здивовано подивилася на сестру.
—Ти зараз серйозно думаєш про готель?
—Так.
—Сашо, тобі боляче навіть сидіти.
—До завтра може пройти.
—А якщо не пройде?
Саша знову скривилась від болі,що змусило її заплющити очі й на кілька секунд затримати подих.
Ліза одразу нахилилася до неї.
—Ось бачиш.
—Що?
—Ти кажеш, що терпимо, а сама навіть говорити не можеш, коли болить.
Саша повільно видихнула й відкрила очі.
—Воно то сильніше, то слабше.
—І зараз сильніше?
Саша кілька секунд мовчала, а потім неохоче кивнула.
—Трохи.
Ліза занепокоєно подивилася на неї.
—Я все одно скажу татові.
—Лізо, не треба.
—Треба.
—Навіщо?
—Щоб він знав, що тобі погано, —твердо відповіла Ліза.
Саша похитала головою.
—Не хочу... залиш мене у спокою.— сказала вона небезпечно тихо.
—Сашо, так не можна...
—Лізо, я вже шкодую, що взагалі тобі сказала, —тихо договорила Саша.
Ліза завмерла.
Вона не образилася. Лише подивилася на сестру, яка лежала перед нею бліда й виснажена, намагаючись приховати біль навіть від найближчих.
—Як хочу я взагалі не прокидатися. Боже...
Ліза зблідла.
Вона кілька секунд просто дивилася на сестру, не знаючи, що відповісти.
—Сашо...
Саша заплющила очі й відвернулася до стіни.
—Я не хочу нічого, Лізо. Я просто хочу, щоб усе це закінчилося... Іди.
Ліза ще кілька секунд стояла біля ліжка, дивлячись на сестру.
Їй було страшно залишати Сашу саму після цих слів. Але ще страшніше було зробити вигляд, що вона їх не почула.
—Добре, — тихо сказала вона. —Я піду.
Саша нічого не відповіла.
Ліза вже взялася за дверну ручку, але зупинилася.
—Тільки я все одно буду поруч.
—Лізо...
—Я не буду тебе зараз чіпати. Просто знай, що я поруч.
Саша продовжувала дивитися у стіну.
—Добре...
Ліза вийшла й тихо зачинила двері.
Саша залишилася сама.
Вона кілька секунд лежала нерухомо, а потім знову притиснула руку до лівого боку.
Біль не відпускав.
Вона повільно вдихнула, намагаючись заспокоїтися.
—Все мине... — прошепотіла вона сама собі. —Просто треба трохи потерпіти.
Але цього разу навіть власним словам вона не повірила.
У коридорі Ліза зупинилася біля дверей.
Вона витерла долонею сльози, які самі виступили на очах, і кілька секунд просто стояла.
Потім почула кроки.
—Лізо? — Матвій визирнув із кухні. —Що сталося?
Ліза різко підняла голову.
—Нічого.
Матвій одразу насупився.
—Не кажи мені «нічого». Я ж бачу, що ти плакала.
Ліза опустила очі.
—Тату...
—Що з Сашею?
Ліза мовчала.
Матвій зробив крок до неї.
—Їй гірше?
Ліза важко видихнула.
—У неї зранку сильно болить під ребрами.
Обличчя Матвія одразу змінилося.
—Що?
—Вона сказала, що терпимо. Але їй дуже боляче.
—Чому ти мені одразу не сказала?
—Вона просила не говорити.
Матвій кілька секунд дивився на двері Сашиної кімнати.
—А зараз?
Ліза ледве стримала сльози.
—Тату... вона сказала, що хоче взагалі не прокидатися.
Матвій зблід.
На мить він ніби перестав чути все навколо.
—Що вона сказала?
—Вона дуже виснажена. Їй боляче. Вона просто хоче, щоб усе закінчилося.
Матвій повільно вдихнув.
—Я піду до неї.
—Тільки не лякай її.
—Не буду.
Він підійшов до дверей і кілька секунд просто стояв перед ними.
Потім тихо постукав.
—Сашо?
За дверима було тихо.
—Доню, це тато.
Саша заплющила очі.
Вона знала, що тепер приховати нічого не вийде.
—Заходь... —ледве чутно відповіла вона.
Матвій обережно відчинив двері й зайшов до кімнати.
Саша лежала на боці, повернувшись до нього спиною. Ковдра була натягнута майже до плечей.
Він тихо зачинив двері й кілька секунд просто дивився на доньку.
—Сашо...
Вона не поворухнулася.
—Я тут.
—Я знаю, тату.
Матвій підійшов ближче й сів на край ліжка.
—Ліза сказала, що в тебе болить.
Саша мовчала.
—Де саме?
Вона повільно повернулася до нього.
—Під ребрами.
—Зліва?
Саша кивнула.
Матвій занепокоєно подивився на її обличчя.
—Наскільки сильно?
—Не знаю.
—Сашо.
Вона зітхнула.
—Сильно. Але мине.
Матвій не відповів одразу. Він дивився на доньку, на її бліде обличчя і на руку, якою вона досі притискала бік.
—Ти впевнена?
Саша ледь помітно кивнула.
—Так.
—А якщо не мине?
Вона відвела погляд.
—Тоді... побачимо.
Матвій важко видихнув.
—Я не хочу тебе контролювати, Сашо. Але якщо біль посилиться — ми їдемо до лікаря. Домовилися?
Саша кілька секунд мовчала.
—Домовилися.
Він поправив ковдру на її плечі.
—І ніякого готелю завтра, якщо тобі буде погано.
Саша нічого не відповіла.
Матвій ще трохи посидів поруч, а потім вийшов. Потім він цілий день не знаходив собі місця.
Кілька разів Матвій проходив повз кімнату Саші, але не заходив. Ліза теж намагалася не турбувати сестру. У будинку панувала незвична тиша.
Надвечір Саша почувалася трохи краще.
Біль не зник повністю, але став слабшим. Саме це вона сприйняла як доказ того, що зможе завтра поїхати до готелю.
Вона лежала на ліжку й дивилася у стелю, коли до кімнати знову заглянула Ліза.
—Як ти?
—Краще.
—Точно?
—Так.
Ліза недовірливо подивилася на неї.
—Може поїси? Ти вранці майже нічого не їла,а про обід я взагалі мовчу.
Саша повернула голову до сестри.
—Не хочу.
—Сашо...
—Лізо, я справді краще почуваюся.
Ліза кілька секунд мовчала, а потім сіла на край ліжка.
—Ти ж не можеш без їжі ось так просто лежати, — тихо сказала Ліза.
—Можу.
—Ні, не можеш.
—Я не голодна...
Ліза зітхнула.
—Добре. Але хоча б чай вип'єш?
Саша ледь помітно кивнула.
—Чай можу.
—Тоді зараз принесу.
Ліза вже хотіла вийти, але біля дверей зупинилася.
—І завтра?
Саша зрозуміла, про що вона.
—Я поїду.
— Ти вже вирішила?
—Так.
—Навіть якщо зранку знову болітиме?
Саша на мить замислилася.
— Якщо буде так, як зараз, я поїду.
Ліза похитала головою, але сперечатися не стала.
—Добре. Тільки пообіцяй мені, що якщо стане гірше — ти не будеш мовчати.
—Обіцяю.
Ліза вийшла.
Саша залишилася сама. Вона повільно сіла на ліжку й потерла долонею бік. Біль ще був там, але вже майже не заважав. Вона поїде завтра до готелю. Бо інакше знову залишиться вдома, серед тиші, тривоги й поглядів рідних, які щосекунди нагадуватимуть їй про хворобу.
А їй так хотілося хоча б на один день відчути себе звичайною.
Саша повільно підвелася з ліжка й підійшла до шафи. Вона дістала одяг, який мала вдягнути завтра, і поклала його на стілець.
Потім знову притиснула долоню до боку.
Болю майже не було.
—Бачиш? — тихо сказала вона сама собі. —Я зможу.
Вона ще кілька секунд стояла посеред кімнати, а потім подивилася у вікно.
Надворі вже темніло.
Саша не знала, що наступний день змінить набагато більше, ніж просто її плани.
*******
Суботній ранок Саша провела вдома.
Вона прокинулася пізніше, ніж зазвичай, і перш ніж розплющити очі, кілька секунд прислухалася до себе.
Біль під ребрами майже зник.
Залишилося лише легке відчуття дискомфорту.
Саша полегшено видихнула.
—Ну от...
Вона сіла на ліжку й обережно потерла бік.
Сьогодні вона справді почувалася краще.
Близько другої години дня Саша почала збиратися.
Вона не хотіла їхати надовго. Просто попрацювати кілька годин, офіційно оформити завершення роботи і через три години повернутися додому. Надворі падав маленький сніжок. Саша одягнула блузку і спідницю, під низ спідниці теплі панчохи, а зверху накинула тепле пальто. Вона взяла сумку, ще раз глянула на себе в дзеркало й поправила волосся.
На мить її погляд зупинився на власному обличчі.
Учора вона була майже впевнена, що не зможе нікуди поїхати.
А сьогодні почувалася значно краще.
—Усього три години, — тихо нагадала вона собі. —Попрацюю і повернуся.
Саша вийшла з кімнати.
На кухні був Матвій. Він одразу підняв голову, почувши її кроки.
—Ти вже зібралася?
—Так.
Він подивився на неї, потім на куртку в її руках.
—Точно добре почуваєшся?
—Так, тату. Правда.
—А біль?
Саша на секунду замовкла.
—Майже пройшов.
Матвій не виглядав переконаним.
—Ти ж не будеш там геройствувати?
—Не буду.
—І якщо стане гірше, одразу повернешся.
—Добре.
Він підійшов до неї й обережно торкнувся її плеча.
—Я просто хвилююся.
Саша ледь усміхнулася.
—Я знаю.
Вона нахилилася й поцілувала батька в щоку.
—Я ненадовго.
—Тоді подзвони, коли приїдеш.
—Домовилися.
Саша взяла сумку й вийшла з дому.
Надворі сніг уже почав падати трохи сильніше. Маленькі пластівці осідали на її темному пальті, танучи на тканині.
Вона підняла комір і швидко попрямувала до машини.
Їй здавалося, що це буде звичайна субота.
Три години роботи.
Потім додому.
Вона ще не знала, наскільки сильно помилялася.
На автобусній зупинці було мало людно. Лише кілька людей стояли під навісом, ховаючись від снігу.
Саша подивилася на годинник.
До автобуса залишалося кілька хвилин.
Вона переступила з ноги на ногу й непомітно притиснула долоню до боку. Легкий дискомфорт ще залишався, але цього разу біль не повернувся.
—Все добре, —тихо сказала вона сама собі.
За кілька хвилин під'їхав автобус.
Саша зайшла всередину, сіла біля вікна й поклала сумку на коліна.
Поки автобус їхав до готелю, вона дивилася на вулиці, які поступово вкривалися снігом.
Сніг падав дедалі густіше.
Саша дістала телефон і написала Риті:
“Нехай Віталік не дратується,я вже в дорозі до готелю."
Ріта відповіла майже одразу.
„Він вже сумнівається чи це взагалі гарна ідея?“ — прочитала Саша й ледь усміхнулася.
Вона швидко набрала відповідь:
„Скажи йому, що я почуваюся нормально. Мені залишилося тільки офіційно завершити роботу.“
Рита відповіла не одразу.
Через кілька секунд на екрані з'явилося:
„Добре. Але якщо тобі стане погано — одразу їдь додому. Не сперечайся з Віталіком.“
Саша закотила очі.
„Ви всі змовилися?“
„Можливо 😄“
Саша тихо засміялася і́ написала:
„Чому всі бояться мене, ніби я зібралася не на роботу, а на війну? 😏“ — дописала вона.
Ріта відповіла майже одразу:
«Бо ти вчора ледь на ногах стояла, а сьогодні вирішила, що три години роботи тебе точно не вб'ють 😏»
Саша прочитала повідомлення й похитала головою.
«Дуже смішно.»
«Я серйозно. Бережи себе.»
Саша вже хотіла відповісти, але автобус різко загальмував, і телефон мало не вислизнув із її руки.
Вона поклала його до сумки й знову подивилася у вікно.
Сніг посилювався.
Дороги вже вкривалися білим шаром, а машини рухалися повільніше.
Саша насупилася.
—Тільки б не почалося...
Вона не хотіла навіть думати про те, що через кілька годин їй доведеться їхати назад.
До готелю залишалося зовсім недовго.
Коли автобус нарешті зупинився, Саша підвелася, поправила пальто й вийшла.
Холодне повітря одразу вдарило в обличчя.
Вона натягнула комір вище й швидко попрямувала до входу.
Двері готелю відчинилися, і Саша зайшла всередину.
Тепло огорнуло її майже миттєво.
За стійкою лініво хитався такий, вже знайомий адміністратор Максим.
Максим одразу підняв голову й, побачивши Сашу, здивовано усміхнувся.
—О,пані Сашо, яким вітром.— здивовано усміхнувся Максим.
Саша зняла рукавички й поклала їх у кишеню пальта.
— Сніжним, — усміхнулася вона. —Не сподівались вже мене побачити тут?
—Чесно кажучи, ні. Та, кого Ви заміняли вже декілька днів на роботі. Ваш термін закінчився. Вам передала́ гроші?
—Так, дякую. Віталік все віддав. Я рада,за ту жінку. Що у неї все добре.
Сьогодні Максим що завжди привітливо посміхався їй, зараз якось заздрісно дивився.
—Що?
—Просто цікаво чому Ви знову приперлися?
Саша на мить здивовано подивилася на Максима. Його тон їй не сподобався.
—Я прийшла не «припертися», — спокійно відповіла вона. —Мені потрібно офіційно завершити роботу. Віталік казав, що деякі документи ще залишилися.
Максим знизав плечима.
—Можливо.
—А де Віталік?
—У себе. Або десь бігає.
Саша кивнула.
—Тоді я сама його знайду.
Вона вже хотіла пройти далі, але Максим знову заговорив:
—Тільки недовго, добре?
Саша повернулася.
—Чому?
—Бо надворі погода погіршується. До вечора дороги можуть перекрити.
Вона мимоволі подивилася через скляні двері.
Сніг і справді падав густіше.
—Я буду вдома через кілька годин.
—Якщо зможете виїхати.
Саша нічого не відповіла.
Вона лише міцніше стиснула ручку сумки й рушила коридором.
За кілька метрів від рецепції вона зупинилася, непомітно притиснула долоню до лівого боку й зробила глибокий вдих.
Біль знову нагадав про себе.
Не сильний.
Але достатній, щоб змусити її на секунду заплющити очі.
—Тільки не зараз...
Вона забрала руку й пішла далі.
Саша ще не знала, що її план «три години й додому» вже починав руйнуватися. Саша йшла до кабінету Віталіка,намагаючись не звертати уваги на біль. З кожним кроком він то слабшав, то знову повертався тупим тиском під лівими ребрами.
Вона постукала у двері.
—Віталіку?
—Заходь!
Саша відчинила двері.
Віталік сидів за столом, переглядаючи якісь документи. Побачивши її, він одразу підняв голову.
—Саша?!
—Привіт.
Він відкинувся на спинку крісла й кілька секунд здивовано дивився на неї.
—Ти все-таки приїхала.
—А ти думав, я передумаю?
—Якщо чесно — так.
Саша усміхнулася.
—Мені залишилося тільки офіційно все завершити.
Віталік відклав документи.
—Ти впевнена, що тобі треба було сьогодні їхати?
—Всі сьогодні вирішили мене відправити додому.
—Бо ти вчора була не в найкращому стані.
Саша зітхнула.
—Ліза донесла?— Саша ледь усміхнулася.—Вона вміє.
Віталік похитав головою.
—Ні. Рита сказала.
—А-а...
Саша опустила сумку на стілець і підійшла до столу.
Віталік посунув до неї кілька аркушів.
—Ось. Тут треба тільки поставити підписи. І ще один документ для бухгалтерії.
Саша взяла ручку.
—І все?
—На жаль не все. Тобі потрібно буде змінити білизну у номерах. Їх двадцять дев'ять.
Саша підписала документи і посміхнулася:
—Добре, давай список.
Віталік подивився на неї поверх окулярів.
—Двадцять дев'ять номерів, Сашо. Ти точно вирішила, що це гарна ідея?
—Я приїхала працювати, а не сидіти в кабінеті. Якщо сказали що треба,то зроблю.
—Сашо, я знаю що я працівник і ли́ше підлеглий цього готелю. Але зараз я говорю як людина і друг твоєї сім'ї. Сашо, у тебе рак,ти слабка. Ти знаєш що навантаження тобі зараз ні до чого.
Саша на кілька секунд завмерла.
Слова Віталіка боляче зачепили її.
Вона повільно поклала ручку на стіл.
—Я знаю, —тихо відповіла вона.
—Тоді навіщо ти себе мучиш?
—Бо я не хочу, щоб усі дивилися на мене тільки як на хвору.
Віталік похитав головою.
—Ніхто не дивиться на тебе так.
—Дивляться, — Саша гірко усміхнулася. —Удома кожен мій крок контролюють. Що я їла. Як спала. Чи болить. Чи не втомилася. А я просто хочу хоча б кілька годин бути Сашею, яка працює. Навіть ти з Ритою іноді дивитеся на мене так,ніби мене скоро не стане. Думаєте що я не бачу цього? Я не дурна, Віталіку!
Віталік нічого не відповів одразу.
Саша важко вдихнула й відвела погляд. Вона сама не очікувала, що скаже це так різко.
—Вибач, — тихіше додала вона. —Я не хотіла кричати.
—Не вибачайся, — спокійно відповів Віталік. —Можливо, тобі справді треба було це сказати.
Саша підняла на нього очі.
—Я просто хочу хоч іноді забувати про рак.
—Розумію.
Віталік кілька секунд дивився на неї, а потім узяв список номерів і відклав убік.
—Двадцять дев'ять номерів ти сьогодні не робитимеш.
—Віталіку...
—Ні. Навіть не сперечайся.
—Але я приїхала працювати.
—Тоді попрацюєш. Але не так, щоб потім тебе звідси виносили.
—Колись мене все таки винесуть, але не зараз і не тут! Але це станеться точно не у цьому готелі.
Віталік кілька секунд мовчав, а потім важко зітхнув.
—Сашо, не говори так.
—А як мені говорити? — вона гірко усміхнулася. —Усі навколо бояться навіть згадувати, що буде далі.
—Бо ми боїмося тебе втратити.
Саша відвела погляд.
—А я боюся втратити себе.
Віталік нічого не відповів.
У коридорі почувся шум. Хтось пройшов повз двері, і за кілька секунд у кабінеті знову стало тихо.
—Добре, — нарешті сказав Віталік. —Я дам тобі роботу.
Саша підняла очі.
—Справді?
—Але не двадцять дев'ять номерів.
—Скільки?
—П'ять.
—Вісім.
—П'ять.
—Сім.
Віталік ледь усміхнувся.
—Шість. І після цього ти йдеш відпочивати.
—Домовились.
—І якщо тобі стане погано — припиняєш.
Саша кивнула.
—Добре.
Віталік подав їй список.
—Почни з третього поверху. Білизна вже підготовлена. Не поспішай.
—Не буду.
Саша взяла список і сумку.
Коли вона вже виходила, Віталік раптом додав:
—І ще одне.
—Що?
—Бос у готелі. Будь обережна. Якщо він дізнається що ти хвора,нам буде кришка. Обом!
Саша завмерла біля дверей.
—Чому? —тихо запитала вона.
Віталік знизив голос:
—Бо ти знаєш Олега. Він не любить, коли від нього щось приховують. А якщо дізнається, що ти хвора і при цьому тягаєш білизну по поверхах...
—То що?
—То спочатку змусить тебе сісти, потім викличе лікаря, а потім ще й мене з'їсть за те, що я дозволив тобі працювати.
Саша ледь усміхнулася.
—Не перебільшуй.
—Я його знаю.
—А я знаю тебе. Ти просто панікуєш.
—Сашо, я серйозно.
—Я йому байдужа!— різко сказала Саша,хоч серце цим словам не повірило.
Віталік кілька секунд мовчав.
—Ти справді так думаєш?
Саша відвела погляд.
—А чому я маю думати інакше?
—Не знаю, — тихо відповів Віталік. —Просто іноді мені здається, що Олег дивиться на тебе не зовсім так, як на інших працівників.
Саша нервово усміхнулася.
—Тобі здається.
—Можливо.
Вона взяла список і міцніше стиснула його в руці.
—У будь-якому разі я тут працювати прийшла, а не обговорювати Олега.
—Добре. Тільки пам'ятай, що я тебе попередив.
—Пам'ятатиму.
Саша вийшла з кабінету й тихо зачинила за собою двері.
Вона зробила кілька кроків коридором, а потім зупинилася біля вікна.
За склом сніг падав дедалі густіше.
—Він мені байдужий, —прошепотіла вона.
Але чомусь, щойно вимовила це вголос, згадала його погляд.
Той самий холодний, уважний погляд, від якого їй щоразу ставало незручно.
Саша похитала головою.
—Досить.
В кімнаті для покоївок вона знайшла візок із чистою білизною. Поруч уже лежали складені комплекти для номерів.
Саша взяла список і швидко переглянула його.
—Третій поверх... номери 307, 309, 312...
Вона взяла перший комплект і поклала його на візок.
Кілька секунд просто стояла, дивлячись на нього.
Потім тихо сказала сама собі:
—Шість номерів. І додому.
Вона штовхнула візок у коридор.
Перший номер дався легко. Саша швидко змінила білизну, перевірила кімнату й вийшла. Другий теж.
А от біля третього номера вона знову відчула біль.
Цього разу сильніше.
Саша сперлася рукою на ручку візка й заплющила очі.
—Чорт...
Вона повільно вдихнула.
Біль поступово відступив.
—Все добре.
Саша випросталася й продовжила роботу. П'ять номерів за півтори години.
П'ятий номер вона закінчила швидше, ніж очікувала.
Саша поправила край покривала, перевірила, чи все на місці, і вийшла в коридор. Вона подивилася на годинник.
Минуло майже півтори години.
—Ще один, — тихо сказала вона сама собі. —І все.
Вона штовхнула візок далі.
Але цього разу зробила лише кілька кроків, перш ніж зупинилася.
Біль під лівими ребрами повернувся.
Сильніше, ніж раніше.
Саша завмерла, вчепившись пальцями в ручку візка. На мить їй здалося, що підлога ледь похитнулася.
Вона заплющила очі.
—Дихай...
Повільний вдих.
Видих.
Біль трохи відступив.
Саша вже хотіла рушити далі, коли за спиною почувся чоловічий голос.
—Ви хворі прийшли на роботу?
Саша завмерла.
Вона впізнала цей голос ще до того, як обернулася.
Повільно відпустила ручку візка й повернулася.
Олег стояв за кілька метрів від неї.
У його погляді не було звичної байдужості. Він дивився на неї уважно, майже суворо. Потім перевів очі на її руку, якою вона досі непомітно притискала лівий бік.
Саша одразу прибрала її.
—Я не хвора, —тихо відповіла вона.
Олег ледь підняв брову.
—Справді?
—Справді.
—Тоді чому Ви зараз ледве стоїте і тяжко дихаэте?
—Я просто втомилася, —швидко відповіла Саша.
Олег не зрушив з місця.
—Втомилися після п'яти номерів?
—Так.
—І тому тримаєтеся за бік?
Саша опустила очі.
—Я сказала, що все нормально.
—А я не запитував, нормально чи ні. Я запитав, що з вами. Думаєте,я знову повірю у вигадки про мігрені?
—Бо вони насправді є.—відповіла Саша.
—Ви тримаєте мене за дурня?
—Ні, — тихо відповіла Саша. —Я просто не хочу це обговорювати.
Олег кілька секунд мовчав, не відводячи від неї погляду.
—Тоді поясніть мені інше. Чому Ви прийшли працювати, якщо Вам настільки погано?
—Бо я можу працювати.
—Ви зараз ледь стоїте.
—Але стою.
Олег усміхнувся:
—Слабенький аргумент у Вас, Сашо.
—Можливо, — тихо відповіла Саша. —Але іншого в мене немає.
Олег кілька секунд дивився на неї, а потім перевів погляд на візок із білизною.
—Скільки номерів ви вже зробили?
—П'ять.
—І скільки залишилося?
—Один.
—Один, через який ви зараз готові впасти?
—Я не впаду.
—Ви цього не можете знати.
Саша хотіла щось сказати але холод по спині змусив її здригнутися. Вона на мить заплющила очі й сильніше стиснула пальці на ручці візка.
Олег одразу це помітив.
—Вам холодно?
—Ні.
—Знову «ні»?
Саша відкрила очі й подивилася на нього.
—Просто протяг.
Олег озирнувся на коридор.
—Тут тепло.
Саша нічого не відповіла.
Вона зробила крок до візка, але Олег перегородив їй дорогу.
—Куди?
—Закінчити останній номер.
—Ні.
—Олеже... Юрійович... — погрозливо протягнула Саша, піднявши на нього очі.
Олег ледь усміхнувся.
—О, тепер я вже Олег Юрійович?
—А хто Ви для мене ще?
Олег кілька секунд дивився на неї, а потім ледь помітно усміхнувся.
—Для Вас — начальник.
—Саме так, — відповіла Саша. —Тому дозвольте мені виконати свою роботу.
—Не дозволю.
—Чому?
—Бо начальник зараз бачить, що його працівниці погано.
—А працівниця зараз бачить, що її начальник занадто багато командує.
Олег тихо засміявся.
—Ви завжди така вперта?
—Тільки коли мене змушують.
—Тоді, мабуть, я сам винен.
Саша хотіла відповісти, але раптом її обличчя змінилося. Біль знову різко схопив під лівими ребрами.
Вона втягнула повітря й на кілька секунд заплющила очі. У грудях неприємно стиснуло, а пальці мимоволі сильніше стиснули ручку візка.
Олег одразу перестав усміхатися.
—Сашо?
Вона не відповіла.
Лише стояла, заплющивши очі, й намагалася перечекати черговий напад болю.
—Подивіться на мене.
—Зараз мине...
—Сашо.
Вона повільно відкрила очі.
—Уже краще.
Олег уважно вдивлявся в її обличчя.
—Це не схоже на «краще».
—Я просто втомилася.
—Ви це вже казали.
—Бо це правда.
—Тоді чому у Вас руки тремтять?
Саша подивилася на власні пальці й швидко прибрала їх від ручки візка.
—Від холоду.
—Знову?
—Так.
Олег кілька секунд мовчав.
Потім обійшов її й сам узявся за візок.
—Все.
—Що «все»?
—Останній номер зробить хтось інший.
—Але я...
—Ви закінчили.
Саша обурено подивилася на нього.
—Я не просила Вас мене милувати. Я і так востаннє тут.
Олег зупинився й повернувся до неї.
—Я не милую Вас.
—А що тоді?
—Не дозволяю Вам працювати через силу.
Саша нервово усміхнулася.
—Це одне й те саме.
—Ні.
Він забрав у неї візок і повів її в номер, у якому вона щойно була.
—Що Ви робите?
—Забираю Вас звідси.
—Я сама можу піти.
—Я бачу.
Саша насупилася.
—Ви знущаєтеся?
—Ні. Просто намагаюся не дати Вам знову зігнутися навпіл посеред коридору.
Він завіз візок у номер і залишив біля дверей.
Саша зайшла слідом.
—Олеже, я справді можу працювати.
—Я вже почув.
—Тоді чому Ви мене не слухаєте?
—Бо іноді людина може говорити одне, а її тіло — зовсім інше.
Саша замовкла.
Олег зачинив двері й подивився на неї.
—Сядьте.
—Знову?
—Знову.
—Ви нестерпний.
—Мені це вже казали.
Саша неохоче сіла на край ліжка.
—Де Ваш одяг?
—Він на мені.
—Я питаю про нормальний одяг!
Саша кілька секунд дивилася на нього, не розуміючи, до чого він веде.
—Навіщо?
—Бо Ви не підете додому в робочій формі.
—У підсобці.
Олег розвернувся і пішов до дверей. Олег уже взявся за ручку дверей, коли почув за спиною:
—А куди Ви?
Він обернувся.
—У підсобку.
—Самі?
—Так.
—Навіщо?
Олег ледь усміхнувся.
—Знайти Вам одяг.
—Я сама можу.
—Сашо, — перебив він. —Ви сьогодні вже достатньо всього зробили самі.
Вона хотіла заперечити, але раптом відчула, як знову ниюче потягнуло під ребрами.
Саша прикрила очі.
Олег одразу помітив.
—Боляче?
—Трохи.
—Трохи?
Вона відкрила очі й подивилася на нього.
—Не починайте.
—Добре.
Олег вийшов із номера.
Саша залишилася сама.
Вона сперлася долонями на ліжко й повільно видихнула. Їй було ніяково від того, що Олег бачив її такою. Слабкою. Розгубленою. Не схожою на ту Сашу, яка ще кілька годин тому була впевнена, що легко відпрацює три години й повернеться додому.
Через кілька хвилин двері відчинилися.
Олег повернувся з пакетом.
—Ось.
Він поклав його на крісло.
Саша підвелася.
—Дякую.
—Я вийду а Ви будь ласка Переодягнітесь! Доречі,Ви мабуть сьогодні нікуди не поїдете.
Саша завмерла.
—Що?
Олег уже взявся за ручку дверей.
—Надворі снігопад. Дороги стають небезпечними. Я не збираюся відпускати Вас одну.
—Але я повинна додому.
—Побачимо.
—Олеже...
Він вийшов, а Саша переодяглася в свій одяг. Вона вмикнула нічник і швидко взяла телефон до рук. Номер батька миттєво з'явився на екрані.
Саша кілька секунд дивилася на нього, вагаючись.
Вона мала подзвонити батькові ще тоді, коли приїхала до готелю. Але тепер, коли за вікном сніг уже майже суцільною стіною бився об скло, стало зрозуміло, що повернутися додому найближчим часом буде непросто.
Вона натиснула кнопку виклику.
—Алло?— майже одразу почувся голос батька. —Сашо?
—Привіт, тату.
Матвій одразу насторожився.
—Ти вже закінчила?
Саша подивилася у вікно.
—Майже.
—Чому «майже»?
—Тут снігопад почався. Дороги замітає.
На іншому кінці запала коротка тиша.
—Ти де зараз?
—У готелі.
—Ти збираєшся їхати додому?
—Збираюся.
—Сашо...
—Тату, я нормально.
—А біль?
Саша машинально поклала долоню на лівий бік.
—Майже не болить.
Вона сказала це надто швидко.
Матвій, мабуть, почув.
—«Майже»?
—Так.
—Доню, якщо погода така, як ти кажеш, не ризикуй. Залишайся там, поки не стане безпечно.
Саша здивовано підняла брови.
—Ти не будеш сваритися?
—За що?
—За те, що я взагалі поїхала.
Матвій тихо зітхнув.
—Я можу посварити тебе потім. Головне, щоб ти зараз була в безпеці.
Саша ледь усміхнулася.
—Добре.
—І подзвони мені, коли вирішиш, що робитимеш.
—Домовилися.
—Сашо?
—Так?
—Якщо тобі знову стане погано, не мовчи.
Вона на секунду заплющила очі.
—Не буду.
—Обіцяєш?
—Обіцяю.
—Добре. Бережи себе.
—І ти.
Вона завершила дзвінок і поклала телефон на ліжко.
Кілька секунд Саша просто сиділа, дивлячись перед собою.
Вона не знала, що скаже батькові, якщо дізнається, що додому вона сьогодні, можливо, взагалі не потрапить.
За дверима почувся голос Олега.
—Сашо?
—Так?
—Можна?
Вона швидко підвелася.
—Заходьте.
Двері відчинилися.
Олег зайшов і одразу помітив, що вона вже переодяглася.
—Краще?
—Так.
У руках у Олега були дві чашки чаю. Олег поставив одну чашку на тумбочку біля ліжка, а другу залишив у руці.
—Гарячий. Обережно.
Саша подивилася на чашку.
—Дякую.
—Розмовляли з батьком?
—Так.
Олег кивнув.
—Що сказав?
—Щоб я не ризикувала їхати в таку погоду.
—Розумна людина.
Саша ледь усміхнулася.
—Він ще сказав, що може посварити мене потім.
—І правильно.
—Ви обоє змовилися проти мене?
—Схоже на те.
Саша взяла чашку обома руками й зробила маленький ковток.
Олег тим часом підійшов до вікна й відсунув край штори.
За склом сніг падав настільки густо, що ліхтарі біля готелю ледь було видно.
—Схоже, сьогодні ніхто нікуди не поїде, —сказав він.
Саша підійшла ближче.
—Навіть автобуси?
—Не знаю. Але я б не радив перевіряти.
Вона подивилася на годинник.
—Я обіцяла татові, що повернуся.
—Ви не могли знати, що погода зіпсується.
—Знаю.
Саша зітхнула.
—Просто не люблю залишатися десь не за планом.
—Тоді сьогодні доведеться порушити Ваші плани.
Вона повернулася до нього.
—А де я маю залишитися?
Олег кілька секунд мовчав.
—У готелі.
—Це я вже зрозуміла.
—Можете залишитися в цьому з номерів... Наприклад...
Олег на мить замовк, ніби обмірковував, як краще це сказати.
—До ранку.
Саша здивовано подивилася на нього.
—До ранку?
—Так.
—А Ви?
—У мене є свій номер.
Саша трохи розгубилася.
—Я не можу просто взяти й залишитися тут.
—Чому?
—Бо це готель.
—Саме так.
—І Ви його власник.
—Правильно.
—А я тут більше не працюю.
Олег ледь усміхнувся.
—Це навіть краще. Не буде конфлікту інтересів.
Саша тихо засміялася.
—Ви все продумали.
—Намагався.
Вона знову подивилася у вікно.
Сніг не припинявся. Навпаки, вітер посилювався, і пластівці билися об скло майже горизонтально.
Саша важко видихнула.
—Добре. Я залишуся.
Олег кивнув.
—Ось і чудово.
—Але тільки до ранку.
—Звісно.
—І я сама впораюся.
—З чим?
—З усім.
Олег подивився на неї з легкою усмішкою.
—Я вже зрозумів, що переконати Вас у протилежному неможливо.
Саша сіла на край ліжка. У голові знову щось сильно запаморочилося, і вона мимоволі прикрила очі.
Олег одразу перестав усміхатися.
—Знову?
—Просто трохи паморочиться.
Він підійшов ближче.
—Ляжте.
—Я вже сиджу.
—Сашо...
—Добре, —тихо буркнула вона.
Вона повільно лягла на ліжко й заплющила очі.
Олег залишився поруч.
—Так краще?
—Трохи.
Кілька секунд вони мовчали.
Саша відкрила очі й побачила, що Олег досі стоїть біля неї.
—Ви можете йти.
—Можу.
Але не пішов.
—Тоді чому стоїте?
—Не знаю.
Саша ледь усміхнулася.
—Дивний Ви.
—Ви теж.
Вона тихо засміялася.
Олег сів поруч на край ліжка.
—Що?
—Нічого.
—Ви знову так дивитеся.
—Як?
—Наче хочете щось сказати.
Олег на мить відвів погляд.
—Можливо, хочу.
—І що ж?
Він знову подивився на неї.
—Не знаю.
Саша замовкла.
Між ними зависла тиша. За вікном продовжував шуміти вітер, а світло нічника м'яко освітлювало кімнату.
Олег повільно простягнув руку й поправив пасмо її волосся, яке впало на обличчя.
Саша не відсахнулася.
Навпаки — затримала на ньому погляд.
—Олеже...
—Що?
—Не знаю.
Він ледь усміхнувся.
—Сьогодні ми обоє дуже переконливі.
Саша тихо засміялася.
Олег залишив руку біля її обличчя. Вони дивилися одне на одного кілька довгих секунд.
Потім Саша сама трохи піднялася.
Їхні обличчя опинилися зовсім близько.
Жоден із них не сказав більше нічого.
Їхні губи зустрілися в короткому, майже несміливому поцілунку.
Саша першою відсторонилася на кілька сантиметрів. Не тому що вона цього не хотіла,а то́му що просто на мить злякалася власни́х почуттів. Олег не став її утримувати.
Він лише уважно подивився їй в очі.
—Злякалися?
Саша мовчала кілька секунд.
—Трохи.
—Мене?
Вона похитала головою.
—Себе.
Олег ледь насупився.
—Чому?
Саша опустила погляд.
—Бо я не розумію, що зараз відбувається.
—Я теж.
Вона знову подивилася на нього.
—Ви ж мій начальник.
—Вже ні.
Саша здивовано кліпнула.
—Чому?
—Ви сьогодні офіційно закінчили роботу.
Вона ледь усміхнулася.
—Тобто тепер у Вас немає причин мене сварити?
—Причини знайдуться.
—Навіть зараз?
—Особливо зараз.
Саша тихо засміялася.
Олег теж усміхнувся, але вже за мить його погляд знову став серйозним.
—Якщо Ви не хочете, щоб я залишався, я піду.
Саша кілька секунд дивилася на нього.
Потім повільно похитала головою.
—Не йдіть.
Олег нічого не відповів.
Він лише нахилився до неї знову.
Цього разу поцілунок був довшим.
Саша поклала долоню йому на плече, ніби все ще не до кінця розуміла, чи правильно робить, але не відсторонилася.
За вікном завивав вітер.
А в кімнаті поступово зникало все, що ще кілька хвилин тому здавалося таким важливим.
Робота.
Сніг.
Дорога додому.
Її страхи.
І навіть те, що вранці вони знову можуть пошкодувати про цю близькість.
Цієї миті Саша просто дозволила собі не думати.
А Олег уперше перестав бути для неї лише начальником. Він став кимось більшим, ніж просто людиною, яка випадково опинилася поруч у сніжний вечір.
Саша сама не помітила, як її пальці сильніше стиснули тканину його сорочки.
Поцілунок став ще одним — теплішим, довшим, але все ще обережним. Олег не поспішав. Він ніби залишав їй можливість у будь-яку мить зупинитися.
Саша не зупинилася.
Вона відчула, як страх поступово поступається іншому почуттю — незрозумілому, але сильному. Їй хотілося залишитися поруч із ним хоча б цієї ночі й не думати про те, що буде завтра.
Олег відсторонився лише на мить.
—Сашо…
—Що?
—Ти точно цього хочеш?
Вона кілька секунд дивилася йому в очі.
—Так.
Він більше нічого не питав.
Саша сама потягнулася до нього, і цього разу між ними вже не залишилося колишньої невпевненості.
За вікном продовжував падати сніг, відрізаючи готель від усього світу. У кімнаті було тихо, лише зрідка чувся шум вітру.
Вони обоє розуміли, що ця ніч може змінити їхні стосунки.
Але зараз ніхто з них не хотів думати про наслідки.
Саша лише прошепотіла:
—Залишся.
—Залишуся.
За вікном продовжував падати сніг, відрізаючи готель від усього світу.
Цієї ночі вони дозволили собі забути про все.
Про роботу.
Про правила.
Про страхи.
Про те, ким вони мали бути одне для одного.
Цієї ночі були лише Олег і Саша.
І жоден із них ще не знав, що після цієї ночі повернутися до колишніх стосунків уже не вийде.