Коли ти став моїм "Чому"

41

У будинку Матвія з самого ранку було незвично шумно.
На кухні пахло запеченим м'ясом, свіжими овочами й домашньою випічкою. Люда вже вдруге переставляла тарілки на столі, Михайло носив із кухні стільці, бурчачи, що їх у будинку чомусь завжди не вистачає, а Ліза намагалася одночасно допомагати всім.
Причина була проста.
Сьогодні Матвію виповнювалося п'ятдесят три.
—Тату, сядь нарешті, —сказала Ліза, коли побачила, що він знову взявся щось поправляти на столі.
—Я тільки серветки...
—Ми самі.
—Але...
—Тату.
Матвій підняв руки.
—Добре. Здаюся.
Михайло, який саме проходив повз із пляшками напоїв, усміхнувся.
—Правильно. У п'ятдесят три вже треба берегти себе.
Матвій скептично подивився на нього.
—Ти це зараз серйозно говориш?
—Абсолютно.
—Тобі самому скільки?
—Неважливо.
—Отож.
Люда, почувши це з кухні, засміялася.
—Хочете знати вік дядька Михайла?
—Людо, не смій!— одразу вигукнув Михайло.
Люда вийшла з кухні, витираючи руки рушником, і з невинною усмішкою подивилася на нього.
—А що?
—Нічого.
—Ти ж сам сказав, що Матвію в п'ятдесят три вже треба берегти себе.
—І що?
—От я й подумала, що всім буде цікаво, скільки років людині, яка дає такі мудрі поради.
Ліза оживилась від цієї розмови й одразу відклала серветки, які саме розкладала біля тарілок.
—Мені теж цікаво.
Михайло недовірливо подивився на неї.
—Ти теж проти мене?
—Я не проти. Я просто хочу знати правду.
—Яку ще правду?
Люда схрестила руки на грудях.
—Скільки Вам років.
—П'ятдесят.—гордо відповів Михайло.
Люда засміялася:
—Оце ти загнув!
—А що?
—П'ятдесят?!
—Так.
— Михайле,ти молодший за мене на рік лише. Ти вже отих "П'ятдесят" не пам'ятаєш.
Михайло на кілька секунд замовк, а потім невдоволено подивився на Люду.
—Не обов'язково всім знати точну цифру.
—Чому? — здивувалася Ліза. —Ви ж самі сказали.
—Я сказав приблизно.
—П'ятдесят — це приблизно? —перепитала Ліза.
—Для чоловіка мого віку — так.
Люда фиркнула.
—Не слухайте його. Йому п'ятдесят вісім.
—Людо!
—Що?
—Навіщо ти всім розповідаєш?
—А що тут такого?
—Я хотів залишатися молодим.
—Михайле, — Матвій не втримався від усмішки, —після п'ятдесяти восьми вже пізно щось приховувати.
—Ти мені не заздри, —буркнув Михайло.
—Чому я маю тобі заздрити?
—Бо я молодший душею.
Люда одразу пирснула зі сміху.
—Молодший душею? Ти вчора після обіду дві години спав.
—То не старість.
—А що?
—Мудрість.
—Мудрість, яка хропе на весь будинок?
Михайло обурено подивився на дружину.
—Я не хроплю.
—Звичайно.
—Я просто голосно дихаю.
Ліза засміялася.
—Дядьку Михайле, це найкраще виправдання, яке я сьогодні чула.
—А ти не смійся. Доживеш до мого віку — побачиш.
—До п'ятдесяти восьми?
—Саме так.
—Тоді мені ще потрібно тридцять чотири років.— підрахувала Ліза.
Михайло подивився на неї й серйозно кивнув.
—Саме так.
—А вам тоді буде дев'яносто два.
Михайло на кілька секунд замислився.
—Ну... тоді я точно вже не буду ховати свій вік.
Люда засміялася.
—Якщо доживеш.
—Доживу.
—З твоїм способом життя?
—А що не так із моїм способом життя?
—Ти спиш удень, їси на ніч і вчора випив стільки кави, що я думала, у тебе серце з грудей вискочить.
—Зате здорове.
—Звідки ти знаєш?
—Бо відчуваю.
—Оце медицина, — пробурмотів Матвій.
—А моєму татові буде вісімдесят сім.— гордо сказала Ліза. Михайло подивився на неї.
—Кому?
—Моєму татові.
—Я зрозумів, що твоєму. Я питаю, чому саме вісімдесят сім?
Ліза здивовано подивилася на нього.
— Бо якщо мені зараз двадцять чотири, то через тридцять чотири йому буде вісімдесят сім.
Михайло кілька секунд дивився на Лізу, а потім повільно перевів погляд на Матвія.
—Стоп.
—Що? — не зрозуміла Ліза.
—Матвіє, ти став батьком у двадцять дев'ять?!
Матвій, який до цього спокійно спостерігав за суперечкою, раптом підняв брови.
—А що тебе так здивувало?
Михайло повернувся до нього.
—Двадцять дев'ять років!
—І що?
—Ти в двадцять дев'ять уже мав дитину?!
—Як бачиш.
—Я думав, ти старшим батьком став.
Матвій засміявся.
—А скільки ти думав мені було?
Михайло на кілька секунд замислився.
—Не знаю... тридцять п'ять? Тридцять шість?
—Дякую, звичайно.
Люда пирснула зі сміху.
—Не ображайся. Ти просто виглядаєш старшим.
—Людо!
—А що? Я ж не сказала, що це погано.
Ліза вже сміялася.
—Тату, виходить, коли я народилася, тобі було двадцять дев'ять?
—Так.
—А коли народилася Саша?
Матвій на мить замислився.
—Тридцять три. Ну і що?
Михайло аж присвиснув.
—Тридцять три? То Саша на чотири роки молодша за Лізу?
—Так, —спокійно відповів Матвій.
—А я чомусь думав, що між ними менша різниця.
—Чотири роки — це не так уже й багато.
—Для дітей — багато, — втрутилася Люда. —Коли одному чотири, а іншому вісім, це ціле життя.
—А коли двадцять чотири й двадцять? —запитала Ліза.
—Тоді це вже взагалі не має значення, — відповіла Люда.
Михайло, який саме наливав собі напій, кивнув.
—Правильно. Після двадцяти років чотири роки — це дрібниця.
—А після п'ятдесяти? — поцікавилася Ліза.
Михайло глянув на Матвія.
—Після п'ятдесяти треба взагалі перестати рахувати.
—Особливо тобі, —одразу додала Люда.
—Знову почалося...
Матвій засміявся й похитав головою.
—Ви можете хоча б сьогодні не сваритися?
—Ми не сваримося, —заперечила Люда. —Ми спілкуємося.
—Дуже специфічно, —пробурмотів Михайло.
Ліза засміялася. І Матвій теж усміхнувся але посмішка швидко згасла.
—Я хочу дожити до одужання Саші, віддати доньок заміж і можливо потримати на руках онука чи онучку, якщо блг дозволить. Двоє моїх красунь,це все що тримає мене на цьому світі.
Десь в коридорі від цих слів завмерла Саша, що якраз несла маленький подарунок для тата́. За сніданком вона забула про нього. А потім знову заснула на годину.
Саша кілька секунд стояла в коридорі, не наважуючись зайти до кімнати.
У руках вона тримала невелику коробку, загорнуту в простий подарунковий папір. Нічого дорогого. Вона довго думала, що подарувати батькові, але через слабкість і втому не мала сил кудись їхати чи довго ходити магазинами.
Тому вчора ввечері Ліза допомогла їй вибрати подарунок неподалік від дому.
Саша хотіла подарувати його ще за сніданком.
Але проспала.
Потім знову заснула.
І тепер, почувши слова батька, застигла.
«Я хочу дожити до одужання Саші...»
Її пальці сильніше стиснули коробку.
«...віддати доньок заміж...»
Саша опустила очі.
«...і, можливо, потримати на руках онука чи онучку, якщо Бог дозволить.»
У горлі з'явився клубок.
Вона повільно вдихнула, але повітря наче не вистачило.
Батько говорив про майбутнє так спокійно.
Наче воно вже було десь попереду.
Наче Саша обов'язково одужає.
Наче вона буде поруч.
Наче вони всі ще багато років сидітимуть за одним столом, сваритимуться через дурниці, сміятимуться, святкуватимуть дні народження.
А вона останнім часом дедалі частіше боялася, що цього майбутнього може не бути.
Саша швидко провела долонею по щоці.
Вона не хотіла, щоб хтось побачив її сльози.
Особливо сьогодні.
Сьогодні був день народження тата.
Вона не мала права псувати йому свято.
Саша зробила крок назад, але підлога тихо скрипнула.
Ліза одразу повернула голову.
—Сашо?
Усі замовкли.
Саша завмерла ще на секунду, а потім обережно зайшла до кімнати.
—Привіт, —тихо сказала вона.
Матвій подивився на доньку й одразу помітив її очі.
—Ти давно тут стоїш?
Саша ледь усміхнулася.
—Ні.
Ліза одразу зрозуміла, що вона чула останні слова батька.
Вона нічого не сказала.
Матвій теж кілька секунд дивився на Сашу, а потім його погляд опустився на коробку в її руках.
—А це що?
Саша підійшла ближче.
—Тобі.
—Мені?
—Так.
Матвій здивовано усміхнувся.
—А за що?
Саша тихо засміялася.
—За день народження, тату.
—Я думав, ти забула.
Саша посміхнулася:
—Можливо я трохи проспала, але про день народження татуся не забула.
Матвій узяв коробку обома руками.
—Дякую, доню.
Саша ще кілька секунд дивилася на нього, а потім тихо сказала:
—Вибач, що не привітала тебе зранку.
—Ти мені зараз привітанням зробила більше, ніж могла б зранку.
—Чому?
Матвій усміхнувся.
—Бо ти сама встала з ліжка й прийшла сюди.
Саша опустила очі.
—Це ж не подвиг.
—Для мене — подвиг.
Він обережно поставив коробку на стіл, а потім підійшов до доньки й обійняв її.
Саша спочатку трохи напружилася, але майже одразу притиснулася до батька.
—З днем народження, тату, — тихо прошепотіла вона. —Я хочу, щоб ти був щасливий.
Матвій на мить заплющив очі.
—А я хочу, щоб ти була здорова.
Саша нічого не відповіла.
Ліза, яка стояла поруч, відчула, як у неї знову защеміло в грудях.
Михайло тихо кашлянув, намагаючись розрядити атмосферу.
—Ну що, імениннику, відкривай уже подарунок. А то ми зараз усі розплачемося, а в мене на день народження друга зовсім інші плани.
—Знаю,які у тебе плани. Швидше нахрюкатися за столом.— сказала Люда скептично.
—Не нахрюкатися, а культурно відзначити день народження друга, — обурився Михайло.
Люда скептично підняла брову.
—Культурно?
—Так.
—Це коли ти після третьої чарки починаєш розповідати один і той самий анекдот по три рази?
—Він хороший. 
—Ми його вже чули.
—Але ж не всі тричі.
Ліза засміялася.
—Дядьку Михайле, може, сьогодні хоча б без анекдотів?
—Ні, — категорично відповів він. —Це мій внесок у свято.
Матвій похитав головою, але усміхнувся.
—Ви двоє можете хоча б сьогодні залишити мене в спокої?
—Ні, — одночасно відповіли Люда й Михайло.
Саша тихо засміялася.
Їй було приємно бачити, як усі жартують, сперечаються через дрібниці й поводяться так, ніби в їхньому житті зараз немає лікарень, аналізів і страшних розмов.
Матвій узяв подарунок і почав розгортати папір.
—Знаю, мабуть цей подарунок занадто маленький для п'ятдесят третього дня народження, — тихо сказала Саша.—І для найкращого тата, але...
Саша замовкла щоб не заплакати.
—Відкривай…
Матвій обережно розгорнув папір. Він робив це повільно, ніби боявся пошкодити навіть просту упаковку.
Коли папір упав на стіл, усередині виявилася невелика коробка.
Матвій відкрив її.
На кілька секунд він просто завмер.
У коробці лежав наручний годинник. Не дорогий, але дуже акуратний — із темним ремінцем і простим циферблатом.
—Сашо... —тихо сказав він.
—Тобі не подобається? —одразу занепокоїлася вона.
Матвій швидко похитав головою.
—Подобається.
Він узяв годинник у руки й уважно подивився на нього.
—Дуже.
Саша ледь усміхнулася.
—Я не знала, що тобі подарувати.
—Ти могла взагалі нічого не дарувати.
—Я хотіла.
Матвій підняв на неї очі.
—Чому саме годинник?
Саша на кілька секунд замовкла.
—Не знаю... Мені просто захотілося, щоб у тебе був час.
Михайло, який до цього жартував, перестав усміхатися.
Люда теж тихо подивилася на Сашу.
Матвій провів пальцем по ремінцю.
—У мене його ще багато.
—Тоді нехай буде ще більше, —тихо сказала Саша.
Матвій усміхнувся, але очі в нього стали вологими.
—Доню...
—Не плач, тату.
—Я не плачу.
—Плачеш.
—Просто очі щось...
—Ага, — тихо засміялася Ліза. —Саме очі.
Матвій подивився на неї.
—Не заважай батькові зберігати гідність.
—Ти її вже втратив, коли почав плакати через годинник.
—Я не плачу.
Михайло кивнув на нього.
—Плачеш.
—І ти туди ж?
—А що? Я просто констатую факт.
Люда усміхнулася.
—Надягни його.
Матвій подивився на годинник, а потім на Сашу.
—Ти сама хочеш, щоб я його носив?
Саша кивнула.
—Дуже.
—Тоді носитиму.
—Нехай він нагадує тобі, що попереду ще дуже багато часу, — тихо сказала Саша.
Матвій завмер.
Він повільно підняв на доньку очі.
—Багато?
Саша кивнула.
—Дуже багато.
—Тоді домовилися, — усміхнувся Матвій. —Я його носитиму щодня.
Він застебнув годинник на зап'ясті й підняв руку, розглядаючи його.
—Гарний.
—Правда?
—Правда.
—Я боялася, що тобі не сподобається.
—Доню, якби ти подарувала мені звичайну ручку, я б і нею пишався.
Саша усміхнулася.
—Тоді добре.
Матвій раптом нахилився до неї й поцілував у чоло.
—Дякую.
—Будь ласка.
Він ще кілька секунд не відпускав її.
А потім тихо додав:
—І я запам'ятаю твої слова.
Саша здивовано подивилася на нього.
—Які?
—Про час.
Вона нічого не відповіла.
Лише усміхнулася.
Ближче до обіду всі знову зібралися на кухні. На столі вже стояли гарячі страви, салати, нарізки, домашня випічка й торт, який Люда зранку ховала від Михайла, щоб він не почав «пробувати, чи точно смачний».
Саша сиділа поруч із батьком. Вона виглядала втомленою, але сьогодні намагалася триматися краще. Навіть одягнула світлу кофту, яку Ліза допомогла їй вибрати.
Матвій кілька разів поглядав на годинник на зап'ясті.
Помітивши це, Саша усміхнулася.
—Подобається?
—Дуже.
—Тоді я не дарма його вибрала.
—Тепер я взагалі не маю права його знімати.
—Саме так.
Михайло підняв келих.
—Ну що, імениннику, давай уже тост.
Матвій озирнувся на всіх.
—Давайте спочатку дочекаємося Віталіка та Рити.
—Вони ж сказали, що будуть близько першої, — нагадала Ліза.
—Ось і дочекаємося.
—Ти сьогодні головний, — усміхнулася Люда. —Тобі можна командувати.
—Нарешті хтось це визнав.
—Не звикай, — одразу додала вона.
Усі засміялися.
Саша теж усміхнулася, але потім її погляд ковзнув по столу.
Вона раптом тихо сказала:
—Тату...
—Що?
—Мені трохи соромно.
Матвій здивовано подивився на неї.
—За що?
Саша опустила очі.
—За твій день народження.
—Що з ним не так?
Саша кілька секунд мовчала, перебираючи пальцями край серветки.
—Просто... мій день народження був у кафе.
Матвій нахмурився.
—І?
—А в тебе все вдома. Скромно. Без ресторану, без великого святкування...
—Сашо.
—Ні, тату, — вона тихо перебила його. —Ти заслужив нормальне свято набагато більше, ніж я.
За столом на кілька секунд стало тихо.
Матвій подивився на доньку так, ніби вона сказала щось зовсім незрозуміле.
—Ти серйозно зараз?
Саша кивнула.
—Так. Невже ти не заслужив? Навіть тітка Зіна з Ігором не прийдуть.
—Люба, тітка Зіна вчо́ра мені десять разів дзвонила і вибачалася. Сьогодні будній день, вона ж не може просто так зачинити́ крамницю і піти, і Ігор на навчанні.
—Я знаю, — тихо сказала Саша. —Просто... мені все одно здається, що ти заслуговуєш на більше.
Матвій усміхнувся й похитав головою.
—Доню, мені більше нічого не потрібно.
—Але...
—У мене сьогодні є ти.
Саша підняла на нього очі.
—Є Ліза. Є Люда й Михайло. Зараз прийдуть Віталік і Рита. На столі стільки їжі, що ми це все до завтра не з'їмо.
—Михайло з'їсть, —тихо сказала Люда.
—Я все чув, —обурився той.
За столом знову пролунав сміх.
Матвій усміхнувся й продовжив:
—І головне — ви всі тут. Для мене це і є нормальне свято.
Саша опустила очі.
—А я хотіла, щоб тобі було так само добре, як мені тоді.
—Мені добре, —запевнив Матвій.
—Правда?
—Правда.
Він простягнув руку й накрив її долоню своєю.
—І не треба порівнювати наші дні народження. Твій був твоїм. Мій — моїм. Я не хочу ресторану тільки тому, що колись у тебе він був.
Саша ледь усміхнулася.
—Ти точно не засмучений?
—Сашо, я отримав від доньки годинник.
Він підняв руку, демонструючи подарунок.
—І тепер у мене є офіційний доказ, що я ще маю багато часу попереду.
—Маєш, —тихо сказала вона.
Матвій подивився їй просто в очі.
—І ти теж.
Саша нічого не відповіла.
Вона лише стиснула його пальці.
—Тепер можна випити за здоров'я іменника?— спитав Михайло.
Люда стукнула його у бік.
—Дочекайся гостей!
Михайло вже відкрив рота, щоб щось відповісти, але в цей момент із коридору почувся звук дверного дзвінка.
—Нарешті, —полегшено видихнула Ліза.
Вона підвелася зі стільця й швидко пішла до дверей.
—Це, мабуть, Віталік і Рита, — сказала Люда.
—А хто ще? — буркнув Михайло. —Кур'єр із моїм подарунком?
—Ти нічого не замовляв.
—Може, ще замовлю.
Матвій засміявся.
За кілька секунд із коридору почувся голос Лізи:
—Заходьте!
—Іменник вдома?—весело запитав Віталік, заходячи до будинку.
—А де ж йому ще бути? —відгукнувся Матвій із кухні.
За Віталіком до кімнати зайшла Рита. В руках вона тримала невеликий подарунковий пакет і коробку цукерок.
—З днем народження! —усміхнулася вона.
—Дякую, —Матвій підвівся їй назустріч.
Віталік міцно потиснув йому руку.
—П'ятдесят три — це ще не вік.
—Михайло теж так казав, поки Люда не розповіла всім, скільки йому насправді років, — усміхнувся Матвій.
—Не чіпай мене, — одразу озвався Михайло.
—А я й не чіпаю.
Рита засміялася.
—Бачу, ми прийшли вчасно.
—Ще б пак, — сказала Люда. —Ми тут уже пів дня сперечаємося про вік.
—І про те, хто скільки їсть, — додала Ліза.
Михайло ображено підняв брови.
—Я взагалі сьогодні ще нічого не їв.
Люда подивилася на нього.
—Ти зранку з'їв три бутерброди.
—Це не рахується.
—Чому?
—Я їх готував.
Усі засміялися.
Рита поставила подарунок на стіл і підійшла до Саші.
—Привіт.
—Привіт, — тихо відповіла Саша.
Рита обійняла її, але зовсім ненадовго, помітивши, що Саша ще слабка.
—Як ти?
—Нормально.
Рита уважно подивилася на неї, але нічого більше не запитувала.
Усі нарешті розсілися за столом.
Матвій підняв келих.
—Ну що... тепер уже можна.
—Нарешті, —прошепотів Михайло.
Люда знову штовхнула його ліктем.
Матвій усміхнувся.
—Дякую, що ви сьогодні всі тут. Я не буду говорити довго. Просто хочу побажати кожному з вас здоров'я. Бо коли воно є — все інше можна вирішити.
Саша опустила очі.
Матвій на секунду затримав на ній погляд.
—І щоб ми всі ще багато років збиралися ось так. За одним столом.
—За це, —тихо сказала Саша.
Усі підняли келихи.
Пролунав тихий дзвін скла.
Перші хвилини за столом знову були легкими. Віталік розповідав якусь кумедну історію з роботи, Михайло кілька разів перебивав його, а Люда сперечалася з ним через кожну дрібницю.
Саша слухала їх і навіть кілька разів усміхнулася.
Вона майже забула про все інше.
Майже.
Поки Віталік раптом не поставив келих на стіл.
—До речі, Сашо...
Вона підняла на нього очі.
—Що?
Віталік на мить зам'явся.
—Я хотів тебе дещо попросити.
—Мене?
—Так.
Саша насторожилася.
—Щось сталося?
—Ні... тобто нічого страшного.
Він глянув на Матвія, потім знову на Сашу.
—Мій бос хоче з тобою зустрітися.
Саша завмерла.
Усмішка зникла з її обличчя.
—Навіщо?
Віталік трохи нахилився вперед.
—Через готель.
Саша мовчала.
Вона відчула, як пальці самі собою стиснули край серветки.
—Я ж там більше не працюю. Мій термін роботи скінчився.
Віталік повільно похитав головою.
—Ось саме тут і проблема.
Саша насупилася.
—Яка проблема?
—Ти пішла занадто раптово.
—Я попереджала, що не зможу працювати.
—Попереджала, — погодився Віталік. —Але фактично ти просто перестала виходити на роботу. І твій період роботи досі не можуть нормально закрити по документах.
Саша зблідла.
—Я не розумію...
—Бос теж не до кінця розуміє, що сталося. Він знає, що ти хворіла, знає про лікарню. Але з його боку залишилися питання щодо оформлення.
Саша мовчала.
Вона відчула, як у грудях починає неприємно стискати.
—Я думала, що все вже вирішено.
—Я теж так думав, — тихо сказав Віталік. —Але сьогодні вранці бос сам мені сказав, щоб я передав тобі: він хоче щоб ти відпрацювала умовно ще одну зміну, після якої можна буде все закрити. Офіційно.
—Як це умовно?
—Я придумаю щоб ти нічого не прибирала. Ти можеш просто забирати брудну білизну з номерів і класти на місце чисту,от і все.
Саша задумалась і перед очима з'явився Олег. Мурашки по побігли по шкірі.
Вона опустила погляд на свої руки.
—Я не можу... Він знає що я прийду?
Віталік не одразу відповів.
—Не знаю, — нарешті сказав він. —Я не питав.
Саша різко підняла на нього очі.
—Коли..?
—Коли зможеш.
—Я можу прийти...у... суботу..?
—У суботу? —перепитав Віталік.
Саша кивнула, але впевненості в її погляді не було.
—Так. Якщо босу підходить... я прийду в суботу.
Віталік кілька секунд дивився на неї.
—Підходить. Я йому скажу.
Саша повільно видихнула, ніби тільки зараз дозволила собі трохи розслабитися.
—А о котрій?
—О третій. Якщо зможеш.
Саша кивнула.
—Зможу.
Матвій, який до цього мовчки слухав їхню розмову, нахмурився.
—Сашо, ти впевнена?
Вона повернулася до батька.
—Так.
—Тобі не обов'язково нікуди йти, якщо ти погано почуваєшся.
—Я знаю.
—Тоді навіщо погоджуєшся?
Саша на мить замовкла.
Вона сама не могла до кінця пояснити.
Можливо, їй просто хотілося нарешті поставити крапку в тій частині свого життя.
Закрити роботу.
Забрати свої речі.
Підписати документи.
І більше ніколи не повертатися до готелю.
Але була ще одна причина.
Олег.
Їй було необхідно побачити його. Востаннє...
Саша не одразу зрозуміла, що саме змусило її погодитися.
Вона дивилася на Віталіка, але думками вже була далеко звідси.
У тому готелі.
У довгих коридорах, де кожен звук віддавався луною. У номерах, які вона колись прибирала. У маленькій кімнаті для персоналу, де кілька разів ховалася від сліз. У кабінеті, де вперше побачила Олега.
І в ньому самому.
Вона заплющила очі лише на мить.
—Сашо?
Вона здригнулася й відкрила очі.
—Так?
—Ти точно нормально? —тихо запитала Рита.
Саша кивнула.
—Так. Просто втомилася.
Матвій уважно дивився на доньку.
Він уже знав цей її погляд.
Так вона дивилася, коли боялася, але не хотіла цього визнавати.
—Ти можеш передумати, —сказав він.
—Не передумаю.
—Навіть якщо там буде важко?
Саша опустила погляд.
—Мені треба це закінчити, тату.
Матвій ще кілька секунд дивився на доньку, а потім повільно кивнув.
—Добре...
У його голосі не було схвалення. Лише тривога, яку він намагався не показувати.
Саша підняла келих, але пити не стала. Просто тримала його в руці, дивлячись на прозору рідину.
Віталік відчув, що сказав достатньо.
—Тоді я передам босу, що ти будеш у суботу о третій.
—Добре.
—І ще, Сашо...
Вона подивилася на нього.
—Не хвилюйся. Це не означає, що тебе хочуть повернути на роботу. Він просто хоче закрити все офіційно.
—Я зрозуміла.
Віталік кивнув.
—Я постараюся бути там.
—Дякую.
Рита легко торкнулася Сашиної руки.
—Все буде нормально.
Саша ледь усміхнулася.
—Сподіваюся.
Люда, яка до цього мовчала, перевела погляд на Матвія. Вона бачила, як той нервово перебирає пальцями край скатертини.
—Матвію, не накручуй себе завчасно.
—Я не накручую.
—Накручуєш.
—Я просто думаю.
—Оце в тебе найнебезпечніше заняття, — пожартував Михайло. —Особливо після третьої чарки.
—А ти вже починаєш?
—Я підтримую атмосферу.
—Тоді підтримуй її мовчки, —засміявся Матвій.
За столом знову пролунало кілька смішків.
Але Саша вже не сміялася.
Вона дивилася на годинник на руці батька.
Темний ремінець. Простий циферблат.
Стрілка повільно рухалася вперед.
Час ішов.
І до суботи залишалося всього кілька днів.
Саша знала, що раніше чи пізніше все одно мала повернутися до того місця.
Вона просто не очікувала, що це станеться саме зараз.
Саме тоді, коли вона нарешті почала звикати до думки, що Олега в її житті більше немає.
Вона повільно вдихнула.
А потім змусила себе усміхнутися.
—Тату, — тихо сказала вона.
—Що?
—Давай сьогодні не будемо про роботу.
Матвій одразу кивнув.
—Не будемо.
—Сьогодні твій день.
—Саме так.
Михайло підняв келих.
—О! Нарешті ми повернулися до головного.
—До чого? — запитала Рита.
—До їжі.
Люда закотила очі.
—Я так і знала.
Михайло вже потягнувся до тарілки.
—Іменинник дозволив.
Матвій засміявся.
—Їж уже.
—Оце я розумію — справжній подарунок на день народження.
Саша теж тихо засміялася.
Але десь глибоко всередині вона вже рахувала дні.
Четвер.
П'ятниця.
А потім — субота.
І готель.
І Олег.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше