Коли ти став моїм "Чому"

40,2

—У неї хтось є?— вже мабуть у десяте запитав Матвій. Ліза дивилася на батька, гублячись, що йому відповісти.
—Тату, я не знаю.
—Як це — не знаєш? Ти ж її сестра.
—І що? Це не означає, що вона розповідає мені абсолютно все.
Матвій нахмурився.
—Вона тобі нічого не казала?
—Ні.
—Навіть натяку?
Ліза на кілька секунд замислилася.
—Може, й був якийсь натяк. Але я не звернула уваги.
—Який?
—Її тягне у готель. Там вона відчуває себе нормальною людиною і жінкою...
Матвій кілька секунд мовчав.
—У готель?
—Так.
—Який саме?
Ліза здивовано подивилася на нього.
—Тату, ти ж знаєш який. Де вона працювала кілька тижнів. Де працює Віталік.
—В сенсі? Вона лише вимушено працювала, хіба ні? Що ще її зв'язує з тим готелом? Не розумію!
—Не знаю, тату, — Ліза трохи розгублено знизала плечима. —Я просто помітила, що коли вона говорить про той готель, то в неї змінюється голос. Коли в п'ятницю її виписували з лікарні, вона спитала чи може повернутися працювати. Я сказала що Віталік передав що її термін закінчився. Вона засмутилася,а потім випадково згадала про "його “. Він мабуть подобається їй, але...
—Але?.. — Матвій одразу підхопив її слова.
Ліза зітхнула.
—Вона каже що нічого не вийде,бо…
—Бо?.. —Матвій одразу підхопив її слова.
Ліза довго мовчала.
Матвій не витримав.
—Лізо?
—Бо вона не сказала йому,що хвора, —нарешті тихо сказала вона.
Матвій кілька секунд мовчав.
—Не сказала?
—Ні.
—Чому?
Ліза опустила очі.
—Не знаю. Мабуть, боялася.
—Чого саме?
—Що він подивиться на неї інакше.
Матвій нахмурився.
—Як інакше?
—Не як на жінку, яка йому подобається. А як на хвору.
Ці слова змусили Матвія замовкнути.
Він подивився в бік дверей кімнати, за якими спала Саша.
—Вона так думає?
—Так.
—І ти звідки це знаєш?
—Вона сама сказала.
Матвій повільно сів на край дивана.
—Коли?
—Коли ми говорили про роботу в готелі.
—І що саме вона сказала?
Ліза на мить замислилася.
—Що не хоче, щоб він її шкодував.
—Отже, вона його любить?
—Тату,я цього не казала. Я лише сказала що мабуть він їй подобається.
—А яка різниця? —тихо запитав Матвій.
Ліза здивовано подивилася на нього.
—Між чим?
—Між «подобається» і «любить».
Ліза на кілька секунд замовкла.
—Велика.
—Для мене зараз — не дуже.
—Тату...
—Що? — Матвій потер долонею обличчя. —Я просто хочу зрозуміти. Лікар сказав, що їй потрібна причина боротися. А тепер я дізнаюся, що в неї, можливо, є людина, про яку вона навіть нам нічого не розповідає. Можливо цей загадковий "Він" стане для неї тією самою причиною, про яку говорив лікар, — договорив Матвій.
Ліза одразу похитала головою.
—Не можна так думати.
—Чому?
—Тому що Саша сама повинна цього захотіти. Не можна прив'язувати її життя до іншої людини.
Матвій замовк.
—Але якщо він їй справді подобається?
—Тоді це її почуття. Це вона має зрозуміти що відчуває до нього. Не ми!
Ліза на кілька секунд замовкла, дивлячись на батька.
—І ще дещо.
Матвій одразу підняв голову.
—Що?
—Не шукай його.
—Чому?
—Бо якщо Саша дізнається, що ми почали розпитувати про нього за її спиною, вона замкнеться ще більше.
—Я не збираюся нічого робити, — тихо відповів Матвій.
Ліза скептично подивилася на нього.
—Тату.
—Що?
—Я знаю цей погляд.
—Який ще погляд?
—Той, коли ти вже щось вирішив. Це її життя і її рішення.
—Добре. То нам треба хоч дати їй можливість потрапити в готель на кілька годин.
Ліза одразу насупилася.
—Тату...
—Що?
—Ти ж тільки що сказав, що не збираєшся нічого робити.
—Я й не збираюся нічого робити за її спиною.
—А це тоді що?
Матвій на кілька секунд замислився.
—Можливо, просто дозволити їй самій поїхати.
—По якій причині?
—Віталік щось придумає.— сказала батько.—знайде привід.
Ліза кілька секунд дивилася на нього.
—Тату, ти зараз серйозно?
—Абсолютно.
—Ти хочеш, щоб Віталік спеціально придумав для неї якусь роботу?
—Не обов'язково роботу.
—А що тоді?
Матвій знизав плечима.
—Може, попросить її зайти. Поговорити. Забрати якісь речі. Не знаю.
—Тату...
—Що?
—Ти намагаєшся звести їх?
Матвій нахмурився.
—Я намагаюся дати Саші можливість самій вирішити, чи хоче вона його бачити.
Ліза схрестила руки на грудях.
—Це звучить майже однаково.
—Ні. Є різниця.
—Яка?
—Я не буду говорити їй, що вона повинна його побачити. Не буду розповідати йому про її хворобу. Не буду змушувати її зізнаватися в почуттях.
Ліза трохи пом'якшилася.
—А що ти зробиш?
—Нічого.
—Ти щойно сказав, що Віталік щось придумає.
—Це не я придумаю.
Ліза не втрималася від усмішки.
—Дуже зручно.
—Я просто хочу, щоб вона хоча б на кілька годин відчула себе нормальною.
—Вона сама сказала, що в готелі почувається нормальною?
—Ти сказала.
—Так.
—Отже, можливо, їй там добре.
Ліза опустила погляд.
—Можливо.
—А якщо там справді є хтось, хто їй подобається...
—Тату.
—Я нічого не роблю, Лізо.
—Просто думаючи про це, ти вже хочеш усе організувати.
Матвій тихо засміявся.
—Може, трохи.
Ліза похитала головою.
—Ти безнадійний.
—Я батько.
—Саме це я й сказала.
Матвій знову подивився на двері Сашиної кімнати.
—Вона скоро почне хіміотерапію.
Ліза перестала усміхатися.
—Знаю.
—Після цього їй може бути дуже важко.
—Знаю.
—Я хочу, щоб до того в неї залишилося щось хороше.
Ліза мовчала.
—Не як причина жити, — додав Матвій. —Лікар правильно сказав. Не можна змушувати її жити заради когось. Але якщо є людина, поруч із якою вона хоча б на кілька хвилин забуває, що хвора...
Він не договорив.
Ліза тихо закінчила:
—Тоді, можливо, їй варто дати шанс на ці кілька хвилин.
Матвій кивнув.
—Саме це я й маю на увазі.
У цей момент із гостьової кімнати почувся легкий шум.
У коридор вийшов напівголий Михайло. Лише домашні плавки були на ньому.
Ліза, побачивши його, одразу відвернулася.
—Господи, дядьку Михайле!
Михайло здивовано подивився на неї.
—А що?
—Ви хоча б футболку надягніть!
—Я тільки прокинувся.
Матвій скептично глянув на нього.
—І вирішив усіх налякати?
—Нікого я не лякаю. Можна подумати ти у своєму домі ніколи не ходиш голим? — сказав чоловік Матвію.
Матвій скептично підняв брову.
—По-перше, це мій дім. По-друге, я тут не один.
Михайло озирнувся на Лізу.
—Ой, точно.
Ліза все ще стояла спиною до нього.
—Я нічого не бачила.
—От і добре, — Михайло позіхнув. —Значить, можна вважати, що мене тут не було.
—Натягніть хоча б футболку, —пробурмотіла Ліза.
—Зараз надягну. Доречі яка година?
—Вечірня. Майже шоста.
Михайло ще раз позіхнув і потер долонею обличчя.
—Я так довго спав?
—Ага три години точно. Люда теж ще спить?
—Спить. Аж дупа вгору...
Ліза нарешті повернула голову й скептично подивилася на нього.
—Дядьку Михайле!
—А що? Я просто кажу.
Матвій тихо засміявся.
—Не міг сказати якось культурніше?
—А навіщо? Ти ж знаєш Люду. Якщо вона заснула, її вже нічим не розбудиш. Добре,піду одягну футболку і візьму каструлю і ложку.
—Навіщо Вам каструля і ложка? —здивувалася Ліза.
Михайло вже хотів піти, але зупинився й повернувся до неї.
—Щоб як небудь розбудити мою...бабу.
Ліза кілька секунд дивилася на нього, не розуміючи, чи він жартує.
—Каструлею?
—Ага.
—І ложкою?
—Ага.
Матвій похитав головою.
—Михайле, ти що, з глузду з'їхав?
—Ні. Я просто знаю свою дружину. Якщо її не розбудити зараз, вона проспить до ранку.
Ліза тихо засміялася.
—Може, нехай спить?
—Нехай, — погодився Михайло. —Але тоді вечеряти вона теж не буде.
—І що?
—А те, що я знаю, якою вона буде завтра зранку. Голодною, злою і скаже, що це я не розбудив.
Матвій усміхнувся.
—Знайома ситуація.
—От бачиш.
Михайло засміявся і пішов назад. Михайло вже майже зник за дверима гостьової кімнати, коли Матвій раптом його покликав:
—Михайле.
Чоловік висунув голову з-за дверей.
—Що?
—Футболку таки надягни.
—Та надягну я, надягну.
—І штани.
Ліза тихо пирснула зі сміху.
Михайло подивився на Матвія з обуренням.
—Я, між іншим, у себе вдома можу ходити як хочу.
—Але ти не вдома.
—Точно, — зітхнув Михайло. —Забув.
Він зник за дверима.
Ліза похитала головою.
—У нас сьогодні якийсь дивний день.
—Це ще м'яко сказано, —відповів Матвій.
Він знову подивився на двері Сашиної кімнати.
За ними було тихо.
Ліза піднялася і сказала тихо:
—Я мабуть піду до Саші, —тихо сказала Ліза.
Матвій одразу підняв на неї погляд.
—Вона ще спить?
—Незнаю.— відповіла вона і пішла.
Ліза тихо підійшла до дверей Сашиної кімнати й обережно прочинила їх.
У кімнаті було напівтемно. Крізь прочинені штори пробивалося м'яке вечірнє світло.
Саша лежала на ліжку, повернувшись на бік.
Ліза кілька секунд просто дивилася на неї.
—Сашо?.. — тихо покликала вона.
Жодної відповіді.
Ліза підійшла ближче.
Саша спала. Однак її губи судомно стиснулися, а між бровами з'явилася зморшка. Ліза одразу зрозуміла, що Саші щось сниться.
Вона обережно сіла на край ліжка.
—Сашо...
Саша ледь поворухнулася.
—Ні...
Ліза нахилилася ближче.
—Що «ні»?
Саша щось пробурмотіла, але слова були нерозбірливими.
Ліза занепокоєно подивилася на неї.
—Сашо, прокинься.
Саша раптом різко вдихнула й стиснула пальцями ковдру. По щоці повільно скотилася сльоза.
—Сашо... —Ліза одразу нахилилася ближче.
Саша знову щось прошепотіла.
—Не забирай мене...
Ліза завмерла.
Вона кілька секунд просто дивилася на сестру, не знаючи, що робити. Саша продовжувала спати, але її обличчя було напружене, а сльози одна за одною скочувалися по щоках.
—Сашо... — ще тихіше покликала Ліза.
Саша ледь похитала головою.
—Не треба...
—Хто тебе забирає? — Ліза обережно торкнулася її плеча. —Сашо, прокинься.
Саша різко вдихнула.
—Я не хочу...мамо...
Ліза завмерла.
Вона знала, що мама давно не була поруч із Сашею, але почути це зараз, крізь сон, було боляче.
—Сашо... —прошепотіла вона.
Саша знову стиснула ковдру пальцями.
—Не забирай мене... будь ласка...
Ліза відчула, як у неї стислося.
—Не хочу з тобою... іти...
Ліза відчула, як у неї перехопило подих.
Вона не одразу зрозуміла, що саме почула. Лише дивилася на сестру, яка лежала перед нею, заплющивши очі, і тихо плакала уві сні.
—Сашо... — прошепотіла Ліза.
Вона обережно провела долонею по її волоссю.
—Я тут.
Саша ледь ворухнула головою.
—Не хочу...
—Ти нікуди не підеш, — тихо сказала Ліза. —Чуєш? Нікуди.
Саша раптом сильніше стиснула ковдру.
—Мені страшно...
Ліза відчула, як у грудях стало важко.
—Я знаю.
—Я не хочу знову...
Слова урвалися.
Ліза нахилилася ближче.
—Знову що, Сашо?
Саша нічого не відповіла.
Її дихання стало нерівним. Вона ніби намагалася втекти від чогось навіть уві сні.
—Не треба... — прошепотіла вона. —Я більше не можу...
Ліза заплющила очі на кілька секунд.
Вона знала, через що пройшла Саша. Знала про лікарні, аналізи, крапельниці, біль, страх і ті ночі, коли сама лише думка про завтрашній день здавалася нестерпною.
Але бачити це зараз було зовсім інакше.
Саша навіть уві сні не могла від цього втекти.
—Сашо, прокинься, — лагідно сказала Ліза. —Ти вдома.
Саша різко здригнулася.
Її очі відкрилися.
Кілька секунд вона дивилася перед собою, не розуміючи, де знаходиться.
Потім її погляд зупинився на Лізі.
—Лізо?..
—Так.
Саша важко вдихнула.
—Що сталося?
—Тобі наснився поганий сон.
Саша мовчки витерла долонею щоку.
Лише тоді вона помітила сльози.
—Я плакала?
—Трохи.
Саша відвернулася до стіни.
—Я навіть не пам'ятаю, що мені снилося.
Ліза не стала одразу відповідати.
Вона знала, що Саша збреше, якщо запитати прямо.
—Ти кликала маму.
Саша завмерла.
Її плечі ледь помітно напружилися.
—Я?
—Так.
Кілька секунд було тихо.
—Я щось говорила?
—Говорила.
Саша опустила очі.
—Що?
Ліза вагалася.
—Ти казала, що не хочеш із нею йти.
Саша нічого не відповіла.
Тільки сильніше стиснула край ковдри.
—Дивно, —нарешті прошепотіла вона.
—Чому?
—Не знаю.
Ліза дивилася на сестру, намагаючись зрозуміти, чи варто продовжувати.
—Сашо...
—Що?
—Ти її боїшся?
Саша повільно повернула голову.
—Кого?
—Маму.
На обличчі Саші промайнула коротка, болісна усмішка.
—Я не знаю, Лізо.
—Як це — не знаєш?
—Я майже її не пам'ятаю.
Ліза опустила погляд.
—Але уві сні ти її побачила.
—Мабуть.
—І вона хотіла тебе кудись забрати.
Саша мовчала.
—Не кудись, а... — Саша на кілька секунд замовкла, ніби намагалася згадати сон. —До себе...бо дуже сумує...
—Куди до себе?
—Ну...там,де вона знаходиться...
Ліза кілька секунд не говорила.
Вона дивилася на сестру, але тепер у її погляді було щось інше — не просто тривога. Їй стало по-справжньому моторошно.
—А де вона знаходиться? — обережно запитала вона.
Саша знизала плечима.
—Не знаю.
—Ти її бачила?
—Уві сні.
—Якою?
Саша замислилася.
—Вона була така, як я її пам'ятаю.
—Ти ж казала, що майже не пам'ятаєш її.
—Я знаю.
Саша потерла долонею скроню.
—Але уві сні я чомусь її пам'ятала. Ніби вона стояла переді мною багато років тому... тільки я вже була доросла.
Ліза мовчки слухала.
—Вона щось говорила?
Саша на кілька секунд заплющила очі.
—Казала, що мені більше не треба боятися.
Ліза відчула, як у неї похололи пальці.
І що ще?
—Що там мені буде добре. Поруч зі нею. І тепло буде.
Саша заплакала ще сильніше.
Ліза відразу пересунулася ближче й обійняла її за плечі.
—Гей... тихо. Це був лише сон.
—Але він був такий справжній... — крізь сльози прошепотіла Саша.
—Я знаю.
—Ні, Лізо... ти не розумієш.
Саша заплющила очі й притиснулася чолом до сестриного плеча.
—Вона дивилася на мене так, ніби чекала. Ніби я повинна була піти з нею.
Ліза провела рукою по її спині.
—Але ти не пішла.
Саша похитала головою.
—Не пішла.
—От бачиш.
—Вона образилася.
Ліза на мить завмерла.
—Мама?
Саша кивнула.
—Вона сказала, що я боюся. Лізо, мама хоче щоб я..?—Саша не договорила.
Ліза відчула, як усередині все похололо.
—Щоб ти що?
Саша підняла на неї заплакані очі.
—Щоб я пішла з нею? Щоб моє життя..?— Саша не договорила.
Ліза одразу зрозуміла, що саме сестра боїться сказати вголос.
—Ні, Сашо, — твердо сказала вона. —Не думай так.
—Але вона приходила до мене...
—Уві сні.
—Я знаю.
—Це був сон, Сашо. Просто страшний сон.
Саша похитала головою.
—Він був не схожий на сон.
—Чому?
—Бо я відчувала її. Її руки... голос... навіть запах.
Ліза сильніше обійняла сестру.
—Ти давно про неї думала?
Саша на кілька секунд замовкла.
—Останнім часом... часто.
—Через хворобу?
—Мабуть.
Вона витерла сльози, але вони знову виступили на очах.
—Коли лікарі говорять про лікування, про хіміотерапію... я весь час думаю, що може бути далі.
Ліза мовчала.
—Іноді мені здається, що я втомилася, — продовжила Саша. —А потім мені стає страшно від того, що я взагалі могла так подумати.
—Ти маєш право втомлюватися.
—А якщо я більше не зможу?
—Зможеш.
—Звідки ти знаєш?
Ліза подивилася їй прямо в очі.
—Бо я буду поруч.
Саша ледь усміхнулася крізь сльози.
—Ти завжди так кажеш.
—Бо це правда.
Кілька секунд вони просто сиділи мовчки.
За вікном уже майже стемніло. Десь у дворі проїхала машина, і світло її фар на мить ковзнуло по стелі кімнати.
Саша знову опустила голову.
—Лізо...
—Що?
—Якщо я колись скажу, що більше не хочу лікуватися...
Ліза одразу напружилася.
—Не кажи такого.
—Просто вислухай.
—Добре.
—Не змушуй мене. Не кричи. Не говори, що я егоїстка.
Ліза відчула, як защеміло в грудях.
—Я не буду.
—Просто побудь поруч.
—Я буду.
Саша кивнула.
—А якщо я злякаюся?
—Тоді будемо боятися разом.
—А якщо мені буде боляче?
—Я теж не зможу забрати твій біль. Але залишуся.
Саша знову заплакала.
—Чому ти така добра до мене?
Ліза тихо усміхнулася.
—Бо ти моя сестра, дурненька.
Саша ледь засміялася крізь сльози.
—Дурненька?
—Ага.
—Я хвора, а ти мене ще й ображаєш.
—Хвора — не означає свята.
Саша вперше за весь час усміхнулася по-справжньому.
—Ходимо, моя ти не "свята".
Ліза підвелася з ліжка й простягнула Саші руку.
Саша кілька секунд дивилася на неї, а потім усміхнулася.
—Куди?
—На кухню.
—Навіщо?
—Їсти.
Саша одразу скривилася.
—Я не хочу.
—А мене це не цікавить.
—Лізо...
—Навіть не починай. Ти сьогодні майже нічого не їла.
—Я не голодна.
—Це не аргумент.
Саша важко зітхнула й повільно сіла на ліжку. Вона ще кілька секунд сиділа нерухомо, ніби збиралася з силами, а потім опустила ноги на підлогу.
Ліза одразу простягнула їй руку.
—Обережно.
—Я сама.
—Я знаю.
Саша все ж узяла її за руку.
Вона підвелася, але одразу трохи похитнулася.
Ліза міцніше стиснула її пальці.
—Бачиш?
—Що?
—Що тобі потрібна допомога.
—Просто голова трохи закрутилася.
—Саме тому.
Саша нічого не відповіла.
Вони повільно вийшли з кімнати.
У коридорі вже було темніше. З кухні долинав якийсь шум, а потім почувся голос Михайла.
—Людо! Я тебе востаннє попереджаю!
—Не кричи! — долинув сонний голос із гостьової кімнати.
—Я вже каструлю взяв!
Ліза зупинилася.
Саша здивовано подивилася на неї.
—Що вони там роблять?
—Не знаю, — Ліза ледь стримала усмішку. —Але, здається, дядько Михайло справді вирішив будити Люду каструлею.
Саша здивовано підняла брови.
—Каструлею?
—І ложкою.
Саша кілька секунд дивилася на сестру, а потім тихо засміялася.
—Він серйозно?
—На жаль.
—Бідна тітка Люда.
Ліза теж усміхнулася.
—Не знаю, хто з них сьогодні більше постраждає — Люда від каструлі чи Михайло від Люди.
—Думаю, другий варіант, —тихо сказала Саша.
Вони повільно рушили далі коридором.
Коли підійшли до кухні, звідти раптом почувся гучний металевий дзенькіт.
—Михайле! — обурено закричала Люда. —Ти що, зовсім?!
—А я що казав?! — гордо відповів він. —Не хотіла прокидатися нормально — тепер маєш музичний супровід!
Ще один дзенькіт.
Саша прикрила рот долонею, щоб не розсміятися голосніше.
—Він справді це зробив...
—Я ж казала.
Михайло гордо вийшов з кімнати і попрямував до кухні.
В руках він тримав каструлю й дерев'яну ложку.
Побачивши Сашу та Лізу, він на мить зупинився.
—Чого ви так дивитеся?
Ліза підняла брови.
—Ви справді розбудили її каструлею?
—А що мені залишалося робити?
—Можна було просто покликати.
—Я кликав.
—І?
—Не допомогло.
Михайло поставив каструлю на стіл і задоволено кивнув сам собі.
—А це спрацювало.
Із гостьової кімнати знову почувся голос Люди:
—Михайле!
—Що, кохана?
—Йди сюди, коханий...
Михайло завмер.
Ліза одразу прикрила рот долонею, щоб не розсміятися.
Саша теж усміхнулася, хоча після сну в її очах ще залишалася втома.
Михайло повільно повернув голову в бік гостьової кімнати.
—Ти чого таким голосом мене кличеш?
—Іди сюди, —повторила Люда вже трохи голосніше і лагідніше.
Михайло підозріло примружився.
—А ти точно не хочеш мене вбити?
Із кімнати почувся тихий сміх Люди.
—Можливо.
—Я так і знав.
Ліза вже не стримувалася й тихо засміялася. Саша теж усміхнулася, спостерігаючи за ними.
—Іди вже, — сказала Люда. —Поговорити хочу.
—Про що?
—Михайле...
У її голосі знову з'явилося те саме лагідне звучання.
Михайло поставив руки на боки.
—Ну все. Це підозріло.
—Іди сюди.
—А каструлю залишити?
—Залиш.
—А ложку?
—Теж.
Михайло перевів погляд на Сашу й Лізу.
—Бачите? Вона вже планує щось страшне.
—Дядьку Михайле, —тихо сказала Саша, —може, краще йдіть, поки вона вас не передумала кликати.
—О! Розумна дівчина.
Він обережно поставив дерев'яну ложку на стіл і рушив до гостьової кімнати.
—Але якщо я звідти не вийду, — кинув він через плече, —скажіть Матвію, що я його любив.
—Сам скажеш, — засміялася Ліза.
Михайло зник за дверима.
За кілька секунд звідти долинув його голос:
—Людо, а чого ти так дивишся?
—Сядь.
—Навіщо?
—Просто сядь.
—Я вже починаю боятися.
—Правильно.
Ліза похитала головою.
—Вони ніколи не зміняться.
Саша усміхнулася.
—Зате з ними не нудно.
—Це точно.
За хвилину у гостьовій кімнаті раптово пролунав дзвінкий ляпас.
Ліза завмерла.
Саша теж перестала усміхатися.
Вони одночасно подивилися в бік дверей.
—Ой... —тихо сказала Ліза.
—Що там? —насторожено запитала Саша.
Із кімнати одразу почувся голос Михайла:
—За що?!
—За каструлю! —обурено відповіла Люда.
На кухні запала тиша.
Ліза повільно прикрила рот долонею, намагаючись не засміятися.
Саша подивилася на неї.
—Вона його вдарила?
—Схоже на те.
Із гостьової кімнати знову почувся голос Михайла:
—Я ж тебе нормально розбудити хотів!
—Нормально?! — обурилася Люда. —Ти мені цією каструлею ледь душу не витрусив!
—Зате прокинулася.
—Михайле!
—Що?
—Ти нестерпний.
—Зате ефективний.
Ліза вже не витримала й тихо засміялася.
Саша теж усміхнулася.
—Він сам напросився.
—Сто відсотків.
Через кілька секунд Михайло вийшов із кімнати, тримаючись долонею за щоку.
На його обличчі було написано таке обурення, ніби його щойно несправедливо засудили.
Він побачив Лізу та Сашу й одразу зупинився.
—Не смійтеся.
Ліза подивилася на його щоку.
—Я навіть нічого не сказала.
—Але думаєш.
—Трохи.
Саша прикрила рот рукою.
—Вам боляче?
Михайло одразу пом'якшав.
—Трохи.
З кімнати почувся голос Люди:
—Нехай болить! Придурок старий.
—Я молодший за тебе доречі.—буркнув Михайло під ніс.
—Що?!—одразу перепитала Люда з гостьової кімнати.
Михайло завмер.
Ліза з Сашею знову переглянулися.
—Нічого! —швидко відповів Михайло.
—Я чула!
—То тобі здалося.
—Михайле!
—Що?
—Зайди сюди.
Михайло потер щоку й тихо пробурмотів:
—І навіщо я взагалі прокидався...
—Я все чую!
—Та знаю я!
Ліза тихо засміялася.
Саша теж усміхнулася, але раптом прикрила рот долонею.
Ліза одразу помітила.
—Тобі погано?
Саша похитала головою.
—Ні... просто смішно.
—Точно?
—Так.
Вона зробила ще один вдих, але усмішка швидко зникла з її обличчя.
Ліза насторожилася.
—Сашо?
Дівчина схопилася за живіт.
—Сашо? —Ліза одразу підійшла ближче.
Саша нічого не відповіла.
Її пальці сильніше стиснули тканину футболки на животі. Обличчя зблідло.
—Сашо, що болить?
—Живіт... — ледве прошепотіла вона.
Ліза одразу поклала руку їй на спину.
—Сильно?
Саша заплющила очі й кілька секунд просто стояла, намагаючись рівно дихати.
—Ні... вже відпускає.
—Точно?
—Так.
Але Ліза їй не повірила.
—Сядь.
—Лізо...
—Сядь, Сашо.
Саша повільно опустилася на стілець біля кухонного столу.
Михайло, який усе ще стояв у коридорі й тер щоку, одразу перестав жартувати.
—Що сталося?
—Живіт схопило, — відповіла Ліза.
Михайло насупився.
—Сильно?
—Ні, — тихо сказала Саша. —Уже майже пройшло.
—Може, лікаря викликати? —запитав він.
—Не треба, — Саша одразу похитала головою. —Я просто різко встала.
Ліза подивилася на неї.
—Ти ще й майже нічого не їла.
—Я знаю.
—Тоді тим більше.
Михайло кивнув.
—Їсти треба.
—Ви всі сьогодні змовилися? —слабко усміхнулася Саша.
—Так, — серйозно відповів Михайло. —І я головний у цій змові.
Ліза посміхнулася.
—Ви? Після того, як ледь не вбили Люду каструлею?
—Це була лікувальна процедура.
Із гостьової кімнати одразу долинув голос:
—Ще раз назви це лікувальною процедурою — і я тебе вилікую остаточно!
Михайло закотив очі.
—Бачите? Я тут жертва.
Саша тихо засміялася, але цього разу Ліза не відводила від неї погляду.
—Сашо, тобі точно краще?
—Так.
—Нудоти немає?
Саша на мить задумалася.
—Трохи.
Ліза одразу стала серйознішою.
—Тоді треба щось з'їсти. Хоч кілька ложок.
—Я не хочу.
—Сашо.
—Лізо...
—Навіть не сперечайся.
Саша важко зітхнула.
—Добре. Тільки трохи.
—Оце вже інша розмова.
Ліза відкрила холодильник і почала діставати їжу.
Саша сиділа за столом, поклавши руки на живіт. Біль справді відступив, але неприємне відчуття залишилося.
Вона повільно опустила погляд.
На кілька секунд перед очима знову промайнув сон.
Мама.
Її обличчя.
Руки.
І той дивний голос, який досі ніби лунав десь у голові.
«Там тобі буде добре...»
Саша здригнулася.
—Сашо?
Вона підняла очі.
—Що?
—Я тебе питаю, чи ти точно добре себе почуваєш.
—Так.
Ліза поставила перед нею тарілку.
—Тоді їж.
Саша подивилася на їжу, а потім на сестру.
—Ти будеш зі мною?
—Звичайно.
Ліза сіла навпроти.
Саша взяла ложку.
Першу ложку вона з'їла майже механічно.
Другу — вже повільніше.
А потім раптом тихо сказал,а:
—Лізо...
—М?
—Якщо я тобі дещо скажу, ти не розповіси татові?
Ліза одразу насторожилася.
—Залежить від того, що саме.
Саша опустила очі.
—Про нього.
Ліза завмерла.
Вона кілька секунд дивилася на сестру, а потім дуже обережно запитала:
—Про того самого «нього»?
Саша кивнула.
—Так.
Ліза не стала ставити зайвих запитань.
—Я слухаю.
Саша повільно покрутила ложку в пальцях.
—Я хочу його побачити.
Ліза нічого не відповіла.
Лише тихо вдихнула.
Бо саме цього Матвій боявся й водночас на це сподівався.
Але тепер це рішення належало не йому.
І не їй.
А Саші.
—Можливо побачити не вийде але я хочу спробувати... востаннє.
Ліза повільно поклала ложку на стіл.
—Чому востаннє?
Саша опустила очі.
—Не знаю.
Вона кілька секунд мовчала, перебираючи пальцями край серветки.
—Просто... скоро почнеться хіміотерапія. І я не знаю, якою буду після неї. Можливо я вже не буду собою. Це мій єдиний шанс.
Ліза кілька секунд дивилася на сестру, не знаючи, що їй відповісти.
—Сашо, не говори так.
—Як?
—Ніби після хіміотерапії тебе не стане.
Саша сумно усміхнулася.
—Я не це мала на увазі.
—А звучить саме так.
—Я просто не знаю, чого чекати.
Ліза простягнула руку через стіл і накрила її пальці своєю долонею.
—Ти будеш втомленою. Можливо, тобі буде нудити, випадатиме волосся, ти почуватимешся погано. Але ти все одно залишишся Сашею.
Саша опустила погляд на їхні руки.
—А якщо я не витримаю?
—Витримаєш.
—Ти не можеш цього знати.
—Не можу, — чесно відповіла Ліза. —Але можу бути поруч, поки ти це проходитимеш.
Саша мовчала.
—А його я хочу побачити зараз, —нарешті сказала вона. —Поки ще можу.
По щоці Саші повільно скотилася сльоза.
—Я навіть не знаю, чи він пам'ятає мене, — тихо сказала вона. —Може, для нього я просто дівчина, яка кілька тижнів працювала в його готелі.
Ліза стиснула її пальці.
—Ти так думаєш?
—А як інакше? Я зникла. Потім лікарня. Лікування... Я нічого йому не пояснила.
—Може, він сам не знає, чому ти зникла.
Саша підняла на сестру очі.
—Саме тому я й хочу його побачити.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше