Коли ти став моїм "Чому"

40

Ранок уже давно вступив у свої права, коли автомобіль нарешті зупинився біля будинку.
Михайло вимкнув двигун.
Кілька секунд ніхто не поспішав виходити.
Після довгої дороги всі мовчки дивилися на під'їзд, за вікнами якого була квартира, де зараз перебувала Саша.
—Приїхали, —тихо сказав Михайло.
Матвій нічого не відповів.
Він лише подивився на рожеву стрічку, яку всю дорогу тримав у руці.
Люда взяла дві сумки.
—Ну що? —тихо запитала вона.
Матвій кивнув.
—Ходімо.
Вони вийшли з автомобіля й попрямували до під'їзду.
Дорогою Матвій кілька разів діставав телефон.
Жодного нового дзвінка від Лізи.
Він не знав, добре це чи погано.
Ліза обіцяла повідомити, якщо Саші стане гірше. Але після вчорашнього вечора Матвій уже не міг просто заспокоїти себе думкою, що тиша означає, що все добре.
Вони піднялися сходами.
Біля дверей квартири Матвій зупинився.
Поклав руку на дверну ручку, але одразу відсмикнув її.
—Дзвони, —сказав Михайло.
—Можливо я все таки сам ві́дчиню?— несміливо сказав Матвій.
Михайло подивився на нього, потім на двері.
—Якщо ключ у тебе є, відчиняй.
Матвій на секунду завмер.
Ключ справді лежав у кишені. Він міг просто вставити його в замок, повернути й зайти. Але чомусь саме зараз це здавалося неправильним.
Він не хотів налякати Сашу.
Не хотів, щоб вона раптом побачила його перед собою без попередження.
Після всього, що сталося вчора, йому хотілося, щоб ця зустріч була спокійною.
Щоб вона побачила його і зрозуміла: він приїхав.
Він тут.
І більше нікуди не зникне.
—Ні, —зрештою сказав Матвій. —Краще подзвонимо.
Він натиснув на дзвінок.
У квартирі пролунала мелодія.
Раз.
Другий.
Третій.
Ніхто не відчиняв.
Матвій уже збирався натиснути ще раз, коли за дверима почулися тихі кроки.
Замок клацнув.
Двері прочинилися.
На порозі стояла Саша.
Матвій завмер.
Вона була блідішою, ніж зазвичай, волосся трохи розтріпане після сну, на ній була домашня кофта й м'які штани. В одній руці вона трималася за дверну ручку, а другою машинально поправила волосся.
Але усміхнулася.
Так, ніби нічого страшного не сталося.
—Тату...
У Матвія перехопило подих.
—Доню...
Він навіть не помітив, як зробив крок уперед і обійняв її.
Обережно.
Наче боявся зробити боляче.
Саша спочатку здивовано завмерла, а потім сама обхопила його руками.
—Ти приїхав...
—Я ж обіцяв.
Вона тихо усміхнулася й притулилася щокою до його грудей.
—Я знала.
Матвій заплющив очі.
Він відчував її тепло, чув тихе дихання й лише тепер дозволив собі по-справжньому видихнути.
Вона була тут.
Жива.
Поруч.
—А я казала, що він приїде, —почувся голос Люди.
Саша відсторонилася й подивилася на неї.
—Людо...
—Привіт, сонечко.
Люда одразу обійняла Сашу.
—Як ти?
—Нормально.
—Точно?
—Точно.
Саша навіть усміхнулася ширше.
—Тільки трохи втомилася.
—Тоді не стій у дверях, —втрутився Михайло. —Ми зараз усі тут замерзнемо.
Саша тихо засміялася.
—Заходьте.
Вона відійшла вбік, пропускаючи їх до квартири.
Матвій зайшов останнім.
І тільки переступивши поріг, він одразу почав шукати поглядом Лізу.
—А де Ліза?
—Спить.
Матвій здивовано подивився на Сашу.
—Спить?
—Так. Вона майже всю ніч біля мене просиділа.
Матвій на мить опустив очі.
—Значить, усе-таки не спала...
—Тату, вона нормально. Просто втомилася.
—А ти?
Саша знизала плечима.
—Я теж нормально.
Матвій уважно подивився на неї.
Вона справді поводилася майже як завжди.
Навіть намагалася жартувати.
Але він бачив те, чого, можливо, не помічали інші.
Її рухи були трохи повільнішими.
Під очима залягли тіні.
А коли вона повернулася до кухні, на мить прикрила очі й сперлася рукою об стіну.
Матвій це помітив.
—Сашо?
Вона одразу обернулася.
—Що?
—Нічого.
Він не став її лякати.
—Просто питаю.
—Я добре.
—Добре, —тихо повторив він.
Люда вже розкладала принесені речі на кухні. Глянувши на Сашу вона охнула:
—Як ти виросла. Просто не можу тобою на милуватися.—сказала Люда, дивлячись на Сашу з такою ніжністю, ніби не бачила її цілу вічність.
Саша усміхнулася.
—Та невже я так сильно змінилася?
—Дуже.
Люда підійшла ближче й обережно взяла її за плечі.
—Ти стала зовсім дорослою.
—Людо, мені вже давно не п'ятнадцять.
—Для мене — п'ятнадцять.
—Тоді чому я почуваюся зараз так, ніби мені всі сто? — пожартувала Саша.
Люда засміялася, але її усмішка одразу стала стриманішою, коли вона уважніше придивилася до обличчя дівчини.
—Ти точно нормально себе почуваєш?
—Так. Ну все,покажи що привезла. Сподіваюсь не цілу машину солодощів?
—Майже, —усміхнулася Люда.
—Я так і знала.
Саша підійшла ближче до кухонного столу й заглянула в сумку.
—Ого...
Вона почала діставати пакунки один за одним.
—Печиво... шоколад... фрукти... чай...
—Я ж казала, що вам усе знадобиться.
—Людо, ми це місяць будемо їсти.
—Нічого. Будеш їсти й одужувати.
Саша засміялася.
—А торт де?
Люда показово похмурилась:
—Який торт?
Саша примружилася й подивилася на Люду з підозрою.
— Київський, — нагадала вона. —Мені Ліза сказала, що тато обіцяв торт.
Люда на секунду завмерла, а потім зробила вигляд, ніби зовсім нічого не розуміє.
—Не знаю я ні про який торт.
—Людо...
—Може, Михайло з'їв його дорогою.
—Я?! — одразу обурився Михайло, який саме зайшов на кухню. —Я взагалі був за кермом, коли ти його купила і запихнула у багаж.
—Ну тоді твій батько вночі його з'їв, коли я спала.
Матвій з переляку мало не випустив із рук пакет, який саме тримав.
—Що?! — перепитав він, різко повернувши голову до Люди.—Це наклеп. І взагалі я вночі солодкого не їм.
—Тоді, мабуть, він сам зник, —серйозно сказала Люда.
Саша засміялася.
—Як це сам?
—Не знаю. Може, почув, що їде до тебе, і вирішив не чекати.
—Дуже підозрілий торт, —похитала головою Саша.
Михайло засміявся й відчинив холодильник.
—Ось він. Цілий. Ніхто його не їв.
Саша одразу підійшла ближче.
—Ой...
На її обличчі вперше за весь ранок з'явилася по-справжньому дитяча радість.
—Людо,ти справді його привезла?
—Звичайно, — усміхнулася Люда. —Я ж сказала, що без нього не приїду.
—Ага, ця жінка мене б прибила, якби не купила його.— ображенно сказав Михайло.
—Не прибила б, — одразу заперечила Люда. —Просто всю дорогу нагадувала б тобі, що ти винен у зіпсованому приїзді.
—Тобто все одно прибила б.
—Можливо.
Саша засміялася.
Її сміх був тихим, трохи втомленим, але справжнім.
Матвій стояв трохи осторонь і просто дивився на неї.
Ще вчора він чув у слухавці її наляканий голос.
«Тату, я помру? Скоро?»
А тепер вона стояла перед ним на кухні й усміхалася через якийсь звичайний Київський торт.
І йому хотілося запам'ятати саме цю Сашу.
Не ту, яку зламали чужі слова.
А цю.
Живу.
Теплу.
Усміхнену.
—Тату? —раптом покликала вона.
Матвій здригнувся.
—Що?
—Чого ти на мене так дивишся?
—Милуюся.
Саша усміхнулася.
—Ти сьогодні якийсь дивний.
—Я просто скучив.
—Ми ж недавно розмовляли.
—Телефон — це не ти.
Саша на секунду замовкла.
Потім підійшла до нього й обійняла.
—Я теж скучила.
Матвій обережно поклав руки їй на спину.
—Тільки більше так мене не лякай.
—Не буду.
—Обіцяєш?
—Обіцяю.
Він хотів щось відповісти, але в цей момент помітив, як Саша ледь помітно змінила вираз обличчя.
Вона на секунду заплющила очі. По її тілу ледве помітно прокотився тремтливий подих.
Матвій одразу насторожився.
—Сашо?
Вона розплющила очі.
—Що?
—Тобі погано?
—Ні.— занадто швидко відповіла Саша.—Ой тату, ви мабуть голодні, давайте я щось приготую. Ви ж з дороги..
—Ні, — одразу заперечив Матвій. —Нічого ти не готуватимеш.
—Але ви ж з дороги...
—Сашо, — м'яко перебив він, —ми приїхали не для того, щоб ти нас обслуговувала.
—Я не обслуговую, — усміхнулася вона. —Просто хотіла щось зробити.
—А зробиш, — сказала Люда, ставлячи на стіл принесені продукти. —Сядеш і будеш дивитися, як ми самі все зробимо.
—Але...
—Без «але», — усміхнулася Люда. —Сьогодні ти наша головна гостя.
Саша хотіла ще щось сказати, але раптом позіхнула й прикрила рот долонею.
Матвій одразу це помітив.
—От бачиш?
—Що?
—Ти втомилася.
—Трохи не виспалася. А ви взагалі не спали.—нагадала Саша.
—Ми дорослі, нам можна, — пожартував Михайло, дістаючи з пакета пляшку води.
—А мені, виходить, не можна? — Саша склала руки на грудях.
—Тобі особливо не можна, —відповів Матвій.
—Тату...
—Сашо, — він усміхнувся, але голос залишився серйозним, — ти вчора почувалася погано. Ввечері тебе нудило. Тепер виглядаєш так, ніби ще трохи постоїш — і заснеш стоячи.
—Я не засну.
—Це ми ще перевіримо.
Саша закотила очі.
—Я скучила за вами, а ви приїхали мене сварити.
—Ніхто тебе не сварить, — одразу втрутилася Люда. —Ми тебе балуватимемо.
—О, це вже мені подобається.
—От і добре. Сідай.
Саша все-таки послухалася.
Вона сіла на стілець біля кухонного столу, сперлася ліктями на поверхню й поклала голову на долоню.
Матвій краєм ока стежив за нею.
—Чай будеш?
—Буду.
—З лимоном?
—І з цукром.
—Два?
—Три.
Михайло, який саме відкривав шафку, обернувся.
—Три ложки?
—Так.
—Ти ж раніше одну клала.
—А тепер три.
—Ну все, — засміявся Михайло. —Точно виросла.
Саша тихо засміялася.
—Нарешті хтось це визнав.
Люда поставила перед нею чашку.
—Тримай. Тільки гарячий.
—Дякую.
Саша обережно взяла чашку обома руками. Кілька секунд просто гріла долоні об теплу кераміку.
Матвій дивився на неї й намагався не показувати, наскільки уважно стежить за кожним її рухом.
Вона здавалася спокійною.
Навіть веселою.
Але щось у ній було не так.
Можливо, він просто став надто тривожним після вчорашнього.
Можливо, кожна її блідість тепер здавалася йому небезпекою.
—Тату, —раптом сказала Саша.
—Що?
—Не дивись на мене так.
—Як?
—Ніби я зараз розвалюся.
Матвій на секунду замовк.
—Я просто дивлюся.
—Знаю я твоє «просто дивлюся».
Вона усміхнулася.
—Я справді нормально.
Матвій кивнув.
—Добре.
Він не став сперечатися.
Не хотів тиснути на неї.
Саме в цей момент його погляд випадково ковзнув убік.
Біля кухонного смітника лежав пакет.
Звичайний чорний пакет, наполовину відкритий.
Матвій уже хотів відвернутися, але щось блиснуло всередині.
Він нахилився. І Саша це помітивши одразу напружилася.
—Тату, ти забув собі налити чаю...тату...
Матвій не відповів.
Він продовжував дивитися в смітник.
Між паперовими серветками, порожньою упаковкою від води та якимись побутовими дрібницями лежали кілька маленьких прозорих ампул.
На деяких ще залишилися клаптики білих етикеток.
Матвій нахилився трохи нижче.
Він не був лікарем, але за роки хвороби Саші вже навчився впізнавати медичні речі.
Ампули.
Шприци.
Упаковка від системи. Він взяв одну ампулу і почав читати назву.
Матвій повільно провів пальцем по етикетці, намагаючись розібрати дрібний напис.
—Це що? — тихо запитав він.
Саша поставила чашку на стіл.
—Нічого.
Занадто швидко.
Матвій підняв на неї очі.
—Сашо.
—Тату, це просто...
Вона замовкла.
Матвій знову подивився на ампулу.
Назва препарату була йому знайома. Не конкретно ця ампула, але він точно знав, що такі речі не з'являються в квартирі просто так.
Він повільно випростався.
—У вас вночі були медики?
У кухні стало тихо.
Люда перестала розкладати продукти.
Михайло, який саме діставав із холодильника торт, завмер із коробкою в руках.
Саша відвела погляд.
—Тату...
—Я запитав, — його голос залишався спокійним, але в ньому вже не було тієї легкої усмішки, яка була кілька хвилин тому. —У вас вночі були медики?
—Ну...
—Сашо.
Вона важко видихнула.
—Були.
Матвій завмер.
—Швидка?
Саша ледве здригнулася від його голосу.
—Так...
—Коли? — повторив Матвій уже тихіше, але від цього його голос прозвучав ще важче.
Саша опустила очі.
—Вночі.
—Я зрозумів, що вночі, — Матвій зробив крок ближче. —О котрій?
Саша на кілька секунд замовкла.
—Десь... близько третьої. Мене вирвало і температура знову піднялася.
Матвій повільно опустив ампулу на стіл.
—Знову піднялася? — перепитав він.
Саша кивнула.
—Тату, нічого страшного не сталося.
—Скільки була?
—Не дуже висока.
—Сашо.
Вона зітхнула.
—Тридцять дев'ять і сім. Ліза злякалася що я не доживу до ранку. Але…Господь мабуть вирішив що я маю ще пожити, — тихо сказала Саша і посміхнулася. Від цієї посмішки Люда відчула, як у неї стислося серце. Михайло просто вийшов з кухні.
Ніхто одразу не зрозумів, навіщо.
Він мовчки поставив коробку з тортом на стіл у вітальні й на кілька секунд зупинився, спершись долонею об спинку крісла.
Йому потрібно було відійти.
Бо ще хвилину тому Саша сміялася, жартувала про торт, просила чай із трьома ложками цукру, а тепер абсолютно спокійним голосом сказала, що вночі температура піднялася до тридцяти дев'яти і семи.
І ще ця її фраза.
«Господь, мабуть, вирішив, що я маю ще пожити».
Михайло заплющив очі.
—Господи... —тихо прошепотів він.
У кухні Матвій усе ще стояв навпроти Саші.
Він дивився на доньку так, ніби намагався зрозуміти, як вона взагалі може говорити про це настільки спокійно.
—Саша, — нарешті сказав він. —Чому ти мені не подзвонила?
—Бо ти їхав.
—Доню,я ж ввечері питав,як ти? Ти сказала що ти вирвала але тобі легше.
—Так і було, тільки вночі почала рости температура. —тихо відповіла Саша.
Матвій кілька секунд мовчав.
—І ти вирішила, що мені про це не потрібно знати?
—О другій годині ночі? Щоб всіх налякати? Дядько Михайло за кермом, тітка Люда,ти. Ви змучені дорогою і так.
Матвій повільно похитав головою.
—Сашо, справа не в тому, котра година.
—А в чому?
—У тому, що ти лежала з температурою тридцять дев'ять і сім після блювання, а я навіть не знав, що тобі настільки погано.
Саша опустила очі.
—Але ж Ліза була поруч.
—Я знаю.
—І медики приїхали.
—Я бачу.
Матвій знову глянув на порожні ампули в смітнику.
—А що вони сказали?
—Що треба спостерігати за температурою. Ще щось дали, щоб її збити. Сказали, що якщо знову підніметься або мені стане гірше — їхати до лікарні.
—І ти після цього заснула?
—Так.
—А Ліза?
—Не знаю. Напевно, заснула вже під ранок.
Матвій провів долонею по обличчю.
—Вона всю ніч біля тебе сиділа?
—Так.
—А ти ще й приховала це від мене.
Саша ледь усміхнулася.
—Я не приховала. Просто не встигла розповісти. І не так.— Саша глянула на Люду.— Тату,давай не при гостях. Що вони подумають? Що тобі вже немає спокою в власному домі? Я скоро помру,я тобі ще жити поміж людей...
Матвій голосно стукнув по сто́лу,аж чашка з чаєм ледь здригнулася. Його терпіння раптово урвалося.
—Не смій! — різко сказав він.
Саша здригнулася й підняла на нього очі.
У кухні запала така тиша, що було чути тихе гудіння холодильника.
Матвій одразу побачив переляк у її погляді й зрозумів, що підвищив голос. Він повільно вдихнув, провів долонею по обличчю і вже тихіше повторив:
—Не смій так говорити про себе.
—Тату...
—Ні, Сашо. Послухай мене.
Він підійшов ближче, але цього разу не торкнувся її. Просто став навпроти.
—Ти зараз говориш так, ніби твоє життя — це якась незручність для всіх навколо. Ніби ми маємо змиритися з тим, що тебе може не стати, і просто тихенько чекати.
Саша опустила очі.
—Я не це мала на увазі.
—Саме це ти сказала.
—Я просто пожартувала...
—Про смерть не жартують, коли твоя температура вночі майже сорок.
Саша мовчала.
Матвій перевів подих. Голос його затремтів, але він намагався триматися.
—Ти знаєш, що я відчував учора, коли почув від тебе: «Тату, я помру? Скоро?» Я ледве дочекався вечора, щоб сісти в машину й приїхати до тебе.
Саша опустила очі і беззвучно заплакала.
Матвій одразу помітив сльози.
Його обличчя змінилося.
Уся суворість, яка ще секунду тому була в його голосі, кудись зникла.
—Доню...
Саша швидко витерла щоки долонями.
—Вибач...
—За що ти вибачаєшся?
—Що у тебе така донька... Я ще не навчилася жити як людина що може не прокинутися... І не навчуся... Ніколи.
Люда заплющила очі. Їй тяжко було уявити собі,що Саша щодня прокидається з думкою, що може не дожити до наступного ранку.
Матвій кілька секунд просто дивився на доньку.
Потім повільно сів поруч із нею.
—Сашо...
Вона не піднімала очей.
—Я не хочу, щоб ти так про себе думала.
—Не можу. Не виходить. У голові якийсь блок.
—Який ще блок..?
Саша повільно підняла на нього заплакані очі.
—Не знаю... — прошепотіла вона. —Наче я сама розумію, що треба думати інакше. Що лікарі щось роблять. Що ви всі поруч. Що сьогодні я прокинулася, відкрила очі, встала з ліжка... Значить, усе ще живу.
Вона зробила коротку паузу.
—Але десь усередині все одно сидить думка, що це може бути востаннє.
Матвій мовчав.
—Я прокидаюся вранці й перша думка не «який сьогодні день», — продовжила Саша. —Я перевіряю, чи мені не болить. Чи нормально дихаю. Чи не нудить. Чи немає температури. А потім думаю: «Добре. Сьогодні я ще тут».
Вона криво усміхнулася.
—І це вже стало звичкою.
Матвій відчув, як у нього стислося серце.
—Сашо...
—Я знаю, що це ненормально, тату. Знаю. Але я не можу просто вимкнути це в голові.
Люда тихо підійшла ближче й сіла з іншого боку.
—Ти не зобов'язана вимикати це за один день, — сказала вона. —Після всього, що ти пережила, твій страх не зникне тільки тому, що ми скажемо тобі: «Не бійся».
Саша подивилася на неї.
—А як його прибрати?
—Не знаю, чи його потрібно прибирати, — відповіла Люда. —Можливо, треба навчитися жити так, щоб він не керував тобою.
Матвій кивнув.
—Саме так.
Саша витерла ще одну сльозу.
—А якщо він буде керувати мною?
—Тоді ми будемо поруч і нагадуватимемо тобі, що це лише страх, — сказав Матвій. —Не пророцтво.
Саша мовчала.
Матвій обережно взяв її за руку.
—І ще дещо.
Вона подивилася на нього.
—Ти більше не повинна проходити через це сама.
—Я не сама.
—Ні. Вчора ти була не сама. Ліза була поруч. Медики приїхали. Сьогодні ми тут. Але ти все одно намагаєшся все приховати, щоб нікому не заважати.
—Я не хочу бути тягарем.
Матвій різко похитав головою.
—Ти не тягар.
—Тату...
—Ні. Навіть не сперечайся зі мною цього разу.
Він стиснув її пальці.
—Доню, запам'ятай одну річ. Ти ніколи не станеш для мене тягарем через те, що тобі погано.
Саша знову заплакала.
—Навіть якщо це буде часто?
—Навіть якщо щодня.
—Навіть якщо вночі?
—Особливо вночі.
Вона опустила голову.
—Я боялася тобі телефонувати.
—Чому?
—Бо ти так чекав цієї поїздки. Я чула, як ти вчора говорив. Ти хотів швидше приїхати. А я подумала, що якщо скажу про температуру, ти почнеш їхати швидше, нервувати...
—Я й так нервував.
—Знаю.
—Але я краще буду нервувати, знаючи правду, ніж спати спокійно, не знаючи, що моя дитина лежить із температурою тридцять дев'ять і сім.
Саша ледь усміхнулася крізь сльози.
—Ти знову кажеш «моя дитина».
—А хіба не моя?
—Я вже доросла.
—Для всіх інших — можливо.
Він торкнувся її волосся.
—Для мене ти все одно та дівчинка, яка бігала за мною по подвір'ю і кричала, що я маю її захищати.
Саша тихо засміялася.
—Я такого не пам'ятаю.
—А я пам'ятаю.
—Ти багато чого пам'ятаєш.
—Бо я твій тато.
На кілька секунд у кухні стало тихо.
Потім Матвій глянув на годинник.
—А тепер скажи мені чесно.
—Що?
—У тебе зараз температура є?
Саша на мить замовкла.
Вона ніби хотіла одразу сказати «ні», але, зустрівшись із поглядом батька, передумала.
—Не знаю.
Матвій насупився.
—Як це — не знаєш?
—Я вранці міряла. Після того, як медики поїхали. Було тридцять сім і чотири.
—А зараз?
—Не міряла.
Матвій одразу підвівся.
—Де термометр?
—Тату...
—Де?
Саша зітхнула й показала рукою на шафку.
—У ванній. На верхній полиці.
Матвій уже хотів піти, але Люда випередила його.
—Я принесу.
Вона вийшла з кухні.
Саша подивилася їй услід, а потім тихо сказала:
—Ви всі зараз будете за мною бігати з термометрами?
У коридорі почувся чиєсь позіхання.
У дверях кухні з'явилася Ліза. Вона виглядала так, ніби прокинулася лише кілька секунд тому: волосся розтріпане, очі сонні, на ній була широка домашня футболка й теплі штани.
Вона зупинилася на порозі й кілька секунд просто дивилася на всіх.
—А що тут відбувається?
Саша одразу усміхнулася.
—Нічого.
Ліза примружилася.
—Якщо ти кажеш «нічого», значить, щось відбувається.
—Я просто...
—Сашо, — перебила її Ліза, —я знаю тебе достатньо давно.
Матвій тихо видихнув.
—Ми просто вирішили поміряти їй температуру.
Ліза одразу перестала виглядати сонною.
—Зараз?
—Так.
—А навіщо?
Саша винувато подивилася на неї.
—Тату помітив, що я вночі мала температуру.
Ліза перевела погляд на батька.
—Ти вже знаєш?
—Так.
—І про швидку теж?
Матвій кивнув.
—Уже все.
Ліза на секунду заплющила очі.
—Я хотіла сама йому розповісти.
—Я не серджуся, —тихо сказав Матвій.
—А виглядаєш так, ніби зараз проведеш мені допит.
—Я просто хочу знати, що з моєю донькою.
—Я знаю.
Ліза потерла обличчя долонями.
—Господи, я так хочу спати...
Саша тихо засміялася.
—От бачиш? Я ж казала, що всі не виспалися.
—А ти взагалі мовчи, — одразу відповіла Ліза. —Ти тут головна причина, чому я всю ніч не спала.
З вітальні вийшов Михайло.
—О, дядько!— обійняла Ліза.—З приїздом!
Михайло усміхнувся й обійняв Лізу у відповідь.
—Привіт, сонько.
—Сам ти сонько, — пробурмотіла Ліза, відсторонюючись. —Я взагалі-то всю ніч чергувала.
—Знаю, — Михайло поглянув на Сашу. —Нам уже розповіли.
Ліза одразу подивилася на сестру.
—Ти вже встигла все розповісти?
—Не я, —тихо сказала Саша. —Тато знайшов ампули.
Ліза перевела погляд на Матвія.
—А-а... Ну звісно.
З ванни вийшла Люда, тримаючи в руці електронний термометр.
—Знайшла, — сказала вона й простягнула його Матвію.
—Дякую.
Люда помітила Лізу, хоч не одразу впізнала.
Люда кілька секунд дивилася на неї, ніби намагалася зіставити сонне обличчя з дівчиною, яку пам'ятала раніше.
—Лізо? — нарешті невпевнено запитала вона.
Ліза усміхнулася.
—Так.
—Господи... —Люда поставила руку до грудей. —Я б тебе зараз не впізнала.
—Це тому, що я щойно прокинулася.
—Ні, справа не в цьому, — Люда підійшла ближче. —Ти так виросла.
Ліза тихо засміялася.
—Ви сьогодні всі змовилися? Спочатку Саша виросла, тепер я.
—А я що казала? —одразу втрутилася Саша. —Вони давно мене не бачили.
—Тебе я вже побачила, — Люда похитала головою. —І тепер розумію, чому Матвій так переживав.
Матвій саме вмикав термометр.
—Так, добре, — сказав він. —Усі розмови потім. Сашо, давай.
—Тату...
—Давай.
Саша важко зітхнула, але простягнула руку.
—Можна хоча б чай допити?
—Доп'єш після.
—Ви всі стали страшенно командувати.
—А ти стала страшенно вперта, —спокійно відповів Матвій.
—Я й раніше такою була.
—Точно.
Ліза сіла поруч із сестрою й позіхнула.
—Він правий.
Саша подивилася на неї.
—Ти на чиєму боці?
—На боці того, хто дасть мені поспати ще хоча б три години.
—Зрадниця.
—Зате жива, —пробурмотіла Ліза.
Саша на секунду завмерла, але Ліза одразу зрозуміла, що сказала, і винувато прикусила губу.
—Вибач.
Саша лише махнула рукою.
—Нічого.
Матвій тим часом поставив термометр Саші.
—Тримай.
Вона слухняно взяла його.
Кілька секунд усі мовчали.
Михайло сперся плечем об дверний отвір і дивився на Сашу. Люда стояла біля столу. Ліза, попри втому, уважно стежила за сестрою.
Саша оглянула всіх по черзі.
—Ви зараз виглядаєте так, ніби чекаєте вироку.
—Приблизно так і є, — відповів Михайло.
—Дядьку Михайле!
—А що? Після твоїх нічних тридцяти дев'яти і семи я тепер навіть чайник боюся без дозволу вмикати.
Саша не стримала усмішки.
—Ну от. А я ще думала, що ви приїхали мене балувати.
—Ми й балуватимемо, — сказала Люда. —Але спочатку перевіримо, чи немає температури.
Через кілька секунд термометр коротко пискнув.
Матвій одразу простягнув руку. Але Саша першою перехопила і глянула на екран. Непомітно скривившись вона спробувала швидко вимкнути його. Батько помітив цей рух.
—Сашо.
Вона завмерла.
—Що? —якомога невинніше запитала вона.
—Дай термометр.
—Тату, я вже подивилася. Нічого страшного. Жити можна. Людо, може поснідаємо?
Матвій повільно простягнув руку.
—Сашо. Термометр.
—Тату...
—Дай.
У його голосі не було злості. Лише та твердість, яка не залишала місця для жартів.
Саша ще кілька секунд тримала термометр у руці, дивлячись на батька. Потім важко зітхнула й поклала його йому на долоню.
Матвій опустив очі на екран.
Його обличчя одразу змінилося.
—Тридцять вісім і один.
Ліза різко випросталася на стільці.
—Що?
Саша скривилася.
—Ну... це ж не тридцять дев'ять і сім. Не трагедія.
Матвій повільно підняв на неї очі.
—Не трагедія? —перепитав він.
Саша невпевнено знизала плечима.
—Ну... вже менше, ніж уночі.
—Сашо, — тихо сказала Ліза, —у тебе зараз тридцять вісім і один.
—Я знаю.
—І ти вважаєш це нормальним?
—Я не кажу, що нормально. Я кажу, що могло бути гірше.
Матвій поставив термометр на стіл.
—Ти зараз не будеш вирішувати, наскільки тобі погано.
Саша насупилася.
—А хто буде?
—Я. Ліза. Лікар. Хоч хтось із нас, хто здатен дивитися на цифру тридцять вісім і один і не робити вигляд, що це дрібниця.
—Тату...
—Ні.
Він сказав це спокійно, але так твердо, що Саша одразу замовкла.
Люда підійшла до неї й поклала долоню на плече.
—Сонечко, ми не хочемо тебе лякати.
—Я не боюся.
Ліза тихо пирхнула.
—Брешеш.
Саша глянула на неї.
—Дякую за підтримку.
—Завжди будь ласка.
Попри напруження, Михайло ледь усміхнувся.
Але Матвію було не до жартів.
Він знову взяв телефон.
—Я зараз подзвоню лікарю.
Саша одразу випросталася.
—Тату, не треба.
—Треба.
— Він ще скаже їхати до лікарні.
—Якщо скаже — поїдемо.  Тим паче що ми з Михайлом хотіли сьогодні їхати до лікаря. За одно він тебе огляне.
—Навіщо вам потрібно до лікаря? —одразу насторожилася Саша.
Матвій на мить замовк, ніби не хотів говорити про це саме зараз.
—єНеважливо, —нарешті відповів він. —Спочатку подзвонимо твоєму лікарю.
—Тату, ти щось приховуєш?
—Нічого я не приховую.
—Тоді навіщо ви з Михайлом хочете до нього їхати?
Михайло, який досі стояв біля дверей, перевів погляд на Матвія.
—Мабуть, уже час сказати.
Матвій важко зітхнув. Ліза вже знала причину візиту, однак тихо опустила очі, не втручаючись у розмову.
Матвій кілька секунд мовчав, ніби підбирав слова.
—Ми хотіли поговорити з лікарем про твоє лікування, — нарешті сказав він.—Через тиждень ти можеш розпочати основне лікування. Ми знайшли гроші... Дядько Михайло мені допоміг знайти...
Ліза прикрила рот, щоб приховати тремтіння губ. Вона вже знала, що батько хоче сказати Саші, але почути це вголос виявилося набагато важче, ніж вона очікувала.
Саша повільно перевела погляд із батька на дядька Михайла.
—Знайшли гроші?.. —перепитала вона.
Матвій кивнув.
—Так.
—На лікування?
—На все необхідне, — тихо відповів він. —На препарати, обстеження... на те, що потрібно для початку лікування.
Саша кілька секунд просто дивилася на нього.
Наче не зовсім розуміла почуте.
—Але... — вона нервово усміхнулася. —Тату, звідки?
—Це зараз не головне.
—Для мене головне.
—Сашо...
—Ні, тату. —Вона похитала головою. —єЯ хочу знати.
Матвій глянув на Михайла.
Той лише ледь кивнув.
—Я допоміг, — сказав Михайло. —Ти не повинна про це переживати.
Саша насупилася.
—Ви що, позичили гроші?
—Не зовсім.
—Продали щось?
Михайло нічого не відповів.
Цього вистачило.
Саша різко випросталася на стільці.
—Що ви продали?
—Сашо, заспокойся, —тихо сказала Люда.
—Що ви продали? —повторила вона вже наполегливіше.
Матвій стиснув губи.
—Нічого такого, через що ти повинна зараз хвилюватися.
—Тату!
—Ми вирішили питання.
—Яке саме питання?!
У голосі Саші вже звучала тривога.
Матвій підійшов ближче й сів навпроти неї.
—Доню, послухай мене. Ми знайшли можливість оплатити твоє лікування. Можливо лише початковий етап, але це вже щось. А далі будемо вирішувати поступово.
Саша дивилася на батька, але ніби вже не чула останніх слів.
—Що ви продали? —повторила вона тихіше.
—Нічого. Один мій знайомий допоміг.— сказав Михайло.
Саша повільно перевела на нього погляд.
—Допоміг… як?
Михайло на мить замовк.
—Грошима.
—Просто так?
—Не зовсім. Він передав тобі,що ти мужна дівчина і такі люди не повинні залишатися без шансу, — тихо продовжив Михайло.
Саша кілька секунд дивилася на нього.
—А він знає мене?
—Ні.
—Тоді чому?..
Михайло знизав плечима.
—Бо почув твою історію. І вирішив допомогти.
—Просто почув?.. — Саша нервово усміхнулася. —Дядьку Михайле, так не буває.
—Буває.
—Ні.
—Буває, Сашо.
—Доню, просто у цього чоловіка теж колись хворіла рідна людина.- сказав батько.
Саша завмерла.
Її погляд повільно опустився на чашку, що досі стояла перед нею. Пальці мимоволі стиснулися навколо теплої кераміки.
—Хворіла? —тихо перепитала вона.
Михайло кивнув.
—Так.
—І... вона одужала?
На обличчі Михайла на мить промайнула тінь.
Він не відповів одразу.
Саша це помітила.
—Дядьку Михайле?
—Ні, —тихо сказав він. —Не одужала.
У кухні знову запала тиша.
Саша повільно підняла очі.
—Вона померла?
Батько спробував швидко втрутиться:
—Доню,не забивай голівку цим. Тобі зараз потрібно думати про себе, про лікування, а не про чужу історію.
Саша повільно похитала головою.
—Але я хочу знати.
—Навіщо? —тихо запитав Матвій.
—Бо через неї ви знайшли гроші для мене. Я не можу просто сидіти й робити вигляд, що це нічого не означає.
Михайло кілька секунд дивився на Сашу, а потім важко видихнув.
—Вона померла.
Саша завмерла.
Навіть дихати перестала на кілька секунд.
—Давно?
Михайло опустив погляд.
—Чотирнадцять років тому десь.
—Чотирнадцять років... —тихо повторила Саша, ніби намагалася усвідомити цю цифру.
Михайло кивнув.
—Приблизно. Це була донька цього чоловіка. Їй було тридцять років.
—Тридцять років… — повторила Саша ще тихіше.
Вона опустила погляд на свої руки.
—Вона теж хворіла на рак?
Михайло повільно кивнув.
—Так.
Саша ковтнула клубок у горлі.
—Який?
—Доню… ми не повинні зараз про це думати.—почав батько.—Це не твоя історія.
—Але вона стала частиною моєї, —тихо заперечила Саша.
Матвій замовк.
Він дивився на доньку й розумів, що зараз уже не зможе просто відвести розмову вбік. Саша не питала з цікавості. Вона намагалася зрозуміти людину, яка, не знаючи її особисто, вирішила дати їй шанс.
Михайло повільно сів за стіл.
—У неї був рак мозку, якщо ти це хочеш знати.
Саша завмерла.
Кілька секунд вона просто дивилася на Михайла, не знаючи, що сказати.
Рак мозку.
Ці слова чомусь прозвучали набагато важче, ніж усі попередні.
Вона повільно опустила очі.
—І вона… довго хворіла?
—Кілька років, — відповів Михайло після короткої паузи. —Спочатку лікарі говорили, що все можна контролювати. Потім була операція. Потім лікування. Її родина вірила, що вона витримає.
Він на мить замовк.
—Вона була дуже сильною.
Саша ледь усміхнулася крізь сльози.
—Як я?
Михайло подивився на неї.
—Дуже схожою.
Матвій насторожено глянув на нього.
—Досить. Моя донька не повинна порівнювати себе з людиною, якої вже немає.
Михайло повільно кивнув.
—Я й не порівнюю. Просто сказав, що вона теж була сильною.
Саша мовчала.
Її погляд залишався опущеним, але пальці вже не тримали чашку так міцно. Вона повільно провела великим пальцем по краю кераміки, ніби намагалася знайти в цьому простому русі якусь опору.
—А він… — тихо почала вона. —Той чоловік… він досі пам'ятає її?
Михайло подивився на Сашу.
—Думаю, що так.
—Напевно, щодня.
—Напевно.
Саша ковтнула.
—Тоді я розумію, чому він допоміг.
Матвій похитав головою.
—Доню, не треба брати це на себе.
—Тату,а ти будеш завжди пам'ятати мене? Якщо щось....
—Ні.
Саша завмерла.
На її обличчі на мить застиг вираз нерозуміння. Вона дивилася на батька, ніби не очікувала такої відповіді.
—Ні? —ледве чутно перепитала вона.
Матвій повільно похитав головою.
—Ні, доню. Я не буду тебе пам'ятати...я буду тебе любити і бути поруч щодня. Бо я не збираюся втрачати ні тебе,ні Лізу. Нікого.
Ліза що поруч сиділа чомусь почала тихо плакати. Вона опустила голову, намагаючись приховати сльози, але Саша одразу це помітила.
—Лізо...
—Нічого, — швидко сказала та, витираючи щоку рукою. —Просто...
Вона не договорила.
Саша простягнула до неї руку й накрила її пальці своєю долонею.
—Не плач.
Ліза нервово усміхнулася.
—Легко тобі казати.
—А що я такого сказала?
—Ти питаєш тата, чи буде він тебе пам'ятати, якщо тебе не стане. Як після цього не плакати?
Саша опустила очі.
—Я просто хотіла знати.
Матвій подивився на обох доньок і важко видихнув.
—А я хочу, щоб ви перестали говорити про те, чого не станеться. Від сьогодні ніяких «якщо мене не стане», ніяких розмов про те, хто кого буде пам'ятати, ніяких прощань наперед. Домовилися?
Саша мовчала.
Ліза першою кивнула.
—Домовилися.
Матвій подивився на Сашу.
—А ти?
Вона кілька секунд дивилася на нього, а потім ледь помітно усміхнулася.
—Добре.
—Обіцяєш?
—Обіцяю.
Матвій видихнув, ніби тільки тепер дозволив собі трохи розслабитися.
—От і добре.
Він простягнув руку й обережно торкнувся її волосся.
—Ти ще навіть лікування не почала, а вже подумки встигла всіх нас пережити.
Саша крізь сльози тихо засміялася.
—Я не хотіла...
—Я знаю.
—Просто страшно.
—Мені теж страшно, —чесно сказав Матвій.
Саша підняла на нього очі.
Він не став приховувати цього разу.
—Я теж боюся, доню. Щодня. Але я не дозволю своєму страху переконати мене, що ти вже програла.
Саша кілька секунд дивилася на нього.
—А якщо я сама в це повірю?
—Тоді я буду вірити за двох.
Ліза тихо всхлипнула.
—І я.
Саша перевела погляд на сестру.
—І ти?
—І я, — твердо відповіла Ліза. —Навіть якщо ти будеш мене дратувати.
—Я тебе й без хвороби дратую.
—Це правда.
Усі трохи усміхнулися.
Навіть Матвій.
Напруга в кухні на кілька секунд стала меншою.
Але раптом Саша приклала пальці до скроні й заплющила очі.
Матвій одразу це помітив.
—Що?
—Нічого.
—Сашо.
—Трохи голова закрутилася.
Ліза відразу підвелася.
—Тобі нудить?
—Трохи.
—Ти знову бліда, —тихо сказала Люда.
Саша відкрила очі.
—Я нормально.
Матвій уже взяв телефон.
—Я дзвоню лікарю.
—Тату...
—Без «тату». У тебе тридцять вісім і один після нічної температури тридцять дев'ять і сім, блювання і швидкої. Тепер ти кажеш, що в тебе паморочиться голова. Ми не будемо вгадувати, що це.
Саша хотіла заперечити, але раптом знову прикрила очі.
Цього разу довше.
Ліза одразу поклала руку їй на плече.
—Сашо?
—Я тут.
—Точно?
—Так.
Вона повільно вдихнула.
—Просто слабкість.
Матвій уже набирав номер.
—Саме тому я зараз і поговорю з лікарем.
Саша подивилася на нього.
—А якщо він скаже їхати?
Матвій на мить зустрівся з нею поглядом.
—Тоді поїдемо.
—А якщо скаже залишатися вдома?
—Тоді залишимося.
—А якщо...
—Сашо.
Вона замовкла.
—Ми будемо робити те, що скаже лікар. Не те, чого боїмося ми. І не те, що ти вирішиш сама.
Саша тихо кивнула.
—Добре.
Матвій натиснув кнопку виклику.
Усі стихли.
Поки телефон набирав номер, Михайло відійшов до вікна. Він дивився на двір, але насправді нічого не бачив.
У його голові знову й знову звучали слова Саші.
«А ти будеш завжди пам'ятати мене?»
Він заплющив очі.
Колись його знайомий поставив перед ним таке саме питання.
Не словами.
Просто одного дня попросив допомогти іншій дитині, бо не зміг врятувати свою.
І тепер Михайло раптом зрозумів, чому той чоловік погодився так швидко.
Він не хотів повторення власної історії.
Не хотів, щоб ще один батько колись стояв біля лікарняного ліжка й думав, що міг зробити більше.
Михайло повільно повернувся до кухні.
Саша сиділа між Матвієм і Лізою, бліда, втомлена, але жива.
І саме цього чоловікові зараз було достатньо.
Телефон у руці Матвія нарешті з'єднався.
—Миколо Івановичу? — сказав він. —Добрий день. Це Матвій Григорович.
Усі одразу притихли.
Саша навіть перестала тримати чашку.
—Так... Ми вже приїхали. Я зараз біля доньки. Але мені потрібно з вами поговорити.
Матвій слухав.
Його обличчя поступово ставало серйознішим.
—Так. Температура вночі була тридцять дев'ять і сім. Приїжджала швидка. Зараз тридцять вісім і один.
Саша опустила очі.
Матвій продовжив:
—Так. Є слабкість і запаморочення. Нудота теж.
Ліза уважно дивилася на батька.
Через кілька секунд Матвій кивнув, хоча лікар не міг його бачити.
—Добре. Зрозумів.
Він замовк.
—Так. Ми приїдемо.
Саша одразу підняла голову.
Матвій завершив розмову.
—Лікар хоче тебе оглянути.
—Сьогодні?
—Зараз.
Саша важко видихнула.
—Я так і знала.
Ліза підвелася.
—Я поїду з вами.
—Лізо,ти втомлена за ніч. Поспи. — сказав батько лагідно.—Людо,ти теж приляж. Михайло,ти можеш нас відвезти?
Михайло одразу кивнув.
—Звичайно. Я відвезу. Що за питання?
Люда похмурилась.
—А я що, теж залишуся тут сама? —запитала вона.
Матвій усміхнувся.
—Ти теж можеш їхати, якщо хочеш.
—Звичайно, хочу. Я не для того їхала сюди стільки годин, щоб тепер лежати й чекати новин.
—Людо, ти теж майже не спала, — зауважив Михайло.
—А ти спав?
—Ні.
—От і не командуй.
Михайло ледь усміхнувся.
—Добре. Тоді всі їдемо.
Саша подивилася на них і тихо зітхнула.
—Ви серйозно всі збираєтеся зі мною?
—Так, —одночасно відповіли Матвій і Люда.
Ліза тихо засміялася.
—Здається, тебе вже ніхто не питає.
—Я помітила, —пробурмотіла Саша.
Матвій підвівся.
—Лізо, ти залишишся вдома.
—Тату...
—Ні. Ти всю ніч не спала.
—Але я хочу бути з нею.
—Ти будеш із нею, коли ми повернемося. Зараз тобі треба поспати.
Ліза похитала головою.
—Я не засну.
—Заснеш.
—Не засну.
—Лізо, — Матвій подивився на неї вже по-батьківськи суворо. —Ти зараз виглядаєш гірше за Сашу.
Саша тихо засміялася.
—От бачиш? Нарешті хтось це сказав.
—Дуже смішно, —пробурмотіла Ліза.
Матвій підійшов до неї й обережно поклав руку їй на плече.
—Послухай мене. Ми їдемо не тому, що все погано. Лікар просто хоче її оглянути після такої ночі. Ти залишишся вдома, поспиш. Коли повернемося — я сам тебе розбуджу.
Ліза кілька секунд дивилася на батька.
—Точно подзвониш?
—Точно.
—Навіть якщо щось буде не так?
Матвій одразу кивнув.
—Особливо тоді.
Ліза видихнула.
—Добре.
Саша простягнула до неї руку.
—Іди сюди.
Ліза підійшла й обійняла сестру.
—Тільки не смій мене більше так лякати.
—Постараюся.
—Не «постараюся». Не смій.
Саша тихо усміхнулася.
—Добре.
Ліза відсторонилася й подивилася їй в очі.
—І слухайся лікаря.
—Так.
—І тата.
—Це вже складніше.
—Сашо!
—Добре, добре.
Ліза ще раз обійняла її, а потім відступила.
Матвій узяв із крісла куртку.
—Сашо, тобі що-небудь тепліше вдягнути.
—Я нормально одягнена.
—На вулиці прохолодно.
—Тату, я не маленька.
—Знаю. Але все одно вдягнеш куртку.
—Добре.
Вона повільно підвелася зі стільця.
І саме в цей момент її трохи хитнуло.
Ліза одразу простягнула руку.
—Сашо!
—Я сама.
Але Матвій уже опинився поруч.
Він підтримав її під лікоть.
—Не поспішай.
—Я не поспішаю.
Саша постояла кілька секунд, доки запаморочення відступило.
Михайло уважно подивився на неї.
—Може, я принесу воду?
—Не треба.
—Принесу.
Він не став чекати відповіді й вийшов із кухні.
Саша подивилася йому вслід.
—Він сьогодні теж командує.
—Усі командують, —відповів Матвій.
—Це змова.
—Саме так.
Люда вже дістала з коридору Сашину куртку.
—Ось. Одягай.
Саша взяла її.
—Я зараз почуваюся так, ніби мені десять років.
—А мені подобається, — усміхнулася Люда. —Нарешті я можу за тобою доглядати.
Саша хотіла відповісти, але раптом знову прикрила рот долонею.
Люда одразу насторожилася.
—Нудить?
Саша кивнула.
—Трохи.
Матвій глянув на годинник.
—Все. Їдемо.
—Тату, я сама дійду.
—Я знаю.
Він усе одно залишився поруч.
У коридорі Михайло вже чекав із пляшкою води.
—Тримай.
Саша взяла її.
—Дякую.
—Пий маленькими ковтками.
—Дядьку Михайле, ви теж?
—Я ще нічого не сказав.
—Але я вже знаю.
Він усміхнувся.
—Тоді ти мене добре знаєш.
Саша зробила маленький ковток води.
Матвій тим часом повернувся до Лізи.
—Лізо, двері зачиниш за нами?
—Так.
—І лягай спати.
—Добре.
—Телефон тримай біля себе.
—Тату...
—Що?
—Я вже зрозуміла.
Матвій усміхнувся.
—От і добре.
Він підійшов до доньки й обійняв її.
—Все буде добре.
Ліза міцно притиснулася до нього.
—Нехай.
Матвій відсторонився.
—Ми скоро повернемося.
Саша стояла біля дверей і дивилася на них.
На мить її обличчя стало сумним.
Матвій це помітив.
—Що?
—Нічого.
—Сашо.
Вона ледь усміхнулася.
—Просто... добре, що ви приїхали.
Матвій підійшов до неї.
—Я ж сказав, що приїду.
—Знаю.
—І тепер уже нікуди не поїду без тебе.
Саша тихо засміялася.
—Навіть до магазину?
—Навіть до магазину.
—Тоді мені тебе шкода.
—Мене не треба жаліти.
Він поправив їй комір куртки.
—Мене треба слухатися.
—Знову почалося...
Михайло відчинив двері.
—Якщо ви закінчили виховний процес, може, вже поїдемо? Бо лікар чекає.
Саша першою вийшла в коридор.
—От бачите? Я казала, що всі командують.
Люда усміхнулася.
—А ти все одно їх любиш.
Саша на секунду замовкла.
Потім тихо відповіла:
—Дуже.
Матвій почув ці слова.
І нічого не сказав.
Лише поклав руку їй на плече, коли вони разом рушили до сходів. Люда все таки залишилася вдома.
За їхніми спинами Ліза зачинила двері.
І вперше за весь ранок квартира стала зовсім тихою.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше