Коли ти став моїм "Чому"

39

Телефон ще кілька секунд залишався біля його вуха, хоча розмова вже закінчилася.
Матвій Григорович сидів нерухомо.
Дивився в одну точку перед собою.
—Тату... Я люблю тебе...
Ці слова все ще звучали в його голові.
Він повільно опустив телефон на стіл і провів долонею по обличчю. Він сидів у вітальні майже чужих людей, але навіть вони стали ближчими і милосердними аніж його рі́дна сестра. Сестра, з якою він змалку ділив один дім.
З якою сварився через дрібниці, мирився, тікав із нею від батьківського ременя, коли обоє щось утнули.
Сестра, з якою вони колись були нерозлучними.
А тепер... Хто вона?
Матвій Григорович довго дивився перед собою, ніби намагався знайти відповідь десь у порожньому просторі кімнати.
Хто та жінка, яка ще зовсім недавно була його молодшою сестрою?
Та сама Ніка, з якою вони в дитинстві ділили одну кімнату. Та сама, яку він колись захищав перед батьками, коли вона розбила улюблену мамину вазу. Та сама, з якою вони бігали босоніж подвір'ям, ховалися один за одного і сміялися до болю в животі.
Він пам'ятав її зовсім іншою.
Доброю.
Живою.
Своєю.
А тепер перед ним була людина, яка прийшла до його доньки й подарувала їй чорну стрічку на смерть.
Матвій стиснув щелепи.
—Як ти могла?.. —тихо прошепотів він.—Ти ж моя сестра! Ми ж від однієї матери і батька...
Його голос у тиші боляче відлунював у порожній кімнаті.
Матвій Григорович опустив голову й кілька секунд просто сидів, дивлячись на свої руки.
—Ми ж разом виросли, Ніко...
Він гірко усміхнувся.
—Я ж тебе маленькою на руках носив. Пам'ятаєш?
Звісно, вона не могла його зараз почути.
Але Матвію чомусь потрібно було це сказати.
—Ти боялася грози й прибігала до мене в кімнату. Ховалася під ковдру, коли батько сердився. А я казав, що нікому тебе не дам образити.
Він замовк.
На очі навернулися сльози.
—А тепер хто захистить мою доньку від тебе?
За спиною почувся тихий рух.
Двері раптово прочинилися, і на порозі з'явилася Люда.
Вона кілька секунд мовчки дивилася на Матвія.
Він сидів, схиливши голову, і швидко витер сльозу, яка скотилася по щоці.
—Ти плачеш... —тихо сказала Люда.
—Ні.
—Матвію...
—Просто очі втомилися.
Люда нічого не сказала.
—Що сталося?— обережно запитала Люда.
Матвій кілька секунд не відповідав.
Він не хотів зараз знову говорити про Ніку. Не хотів вимовляти вголос те, що йому самому досі здавалося неможливим.
Але Люда знала його достатньо добре.
Вона підійшла ближче й сіла поруч.
—Я чула, як ти розмовляв із Сашею.
—Змія знову відвідала гніздо моїх дітей... —гірко сказав Матвій.
Люда завмерла.
Вона одразу зрозуміла, про кого він.
—Ніка?
Матвій кивнув.
—Знову вона.
— Що цього разу?
Він провів долонею по обличчю.
—Прийшла до Саші.
—Навіщо?
Матвій гірко усміхнувся.
—Каже, що прийшла привітати її з днем народження.
Люда насупилася.
—І?
—Принесла подарунок.
—Який?
Матвій кілька секунд мовчав.
—Білу тоненьку шапку.
Люда не зрозуміла.
—Шапку?
—І чорну стрічку.
Жінка повільно зблідла.
—Ні...
—Так.
Матвій подивився на неї.
—Сказала Саші, що шапка їй знадобиться, коли в неї випаде волосся. А стрічка... — він замовк, стиснувши кулаки. —Стрічка для того, хто буде носити її після смерті Саші.
Люда прикрила рот долонею.
—Господи...
—А коли Саша запитала, чи вона помре, ця... — Матвій не зміг договорити. —Вона сказала: «Так. Як твоя мати».
Люда заплющила очі.
—Вона сказала це Саші? —перепитала Люда, ніби сподівалася, що неправильно почула.
Матвій повільно кивнув.
—Вона сказала це моїй доньці.
Люда кілька секунд просто дивилася на нього.
Потім тихо видихнула й відвернулася.
—Боже...
—Я сам не можу повірити.
—А Саша?
Матвій опустив погляд.
—Їй стало погано.
—Наскільки?
—Її почало трясти. Вона сказала, що нічого не бачить... потім не чула нікого. Я ледве її заспокоїв, бо Ліза і подруга Саші не знали що робити.
—Боже... — Люда ще раз провела долонею по обличчю. —Вона ж тільки почала приходити до тями після всього, що з нею було.
—Я знаю.
Матвій відкинувся на спинку дивана й заплющив очі.
—Я чув її голос, Людо... Вона так питала: «Тату, я помру? Скоро?» — Він важко ковтнув. —Ти знаєш, як це чути від своєї дитини?
Люда нічого не відповіла.
Просто поклала руку йому на плече.
—Я не знав, що їй сказати, —продовжив Матвій. —Я не можу пообіцяти їй, що все буде добре. Не можу сказати, що вона точно ніколи не помре. Я не Бог. Але й дозволити їй повірити в слова Ніки я не можу.
—І не дозволиш.
—Не дозволю.
Він розплющив очі.
У них уже не було тієї розгубленості, яка була кілька хвилин тому.
Там з'явилася твердість.
—Вона моя донька.
Люда кивнула.
—Саме так.
Матвій узяв телефон зі столу й подивився на екран.
—Я почув, як вона сказала: «Я люблю тебе, тату». І знаєш, що я подумав?
—Що?
—Що вона досі дитина.
Люда сумно усміхнулася.
—Для тебе вона завжди буде дитиною.
—Ні. Не просто для мене.
Він похитав головою.
—Вона може бути дорослою, може мати власне життя, може сперечатися зі мною, сердитися, не слухати... Але коли їй страшно, вона все одно телефонує татові.
Його голос знову затремтів.
—І я маю бути тим татом, якому вона може подзвонити.
—Ти ним і є.
—Мені треба придумати як обгородити Сашу від Ніки поки не пізно.
—І як?
—Треба...щоб вона більше не змогла до неї дістатися.
Люда уважно подивилася на нього.
—Матвію...
—Ні, Людо. Я серйозно.
Він підвівся з дивана й почав повільно ходити кімнатою.
—Я весь цей час думав, що достатньо просто не звертати на Ніку уваги. Що вона наговориться, образиться й піде. Але сьогодні вона перейшла межу.
—Вона вже давно її перейшла.
—Знаю.
Матвій зупинився біля вікна.
За склом уже розквітав день, проте Матвієві здавалося, що навколо все стало якимось похмурим.
Він дивився на вулицю, але нічого не бачив.
Перед очима знову стояла Саша.
Бліда.
З тремтячими руками.
Із тим страхом у голосі, коли вона запитала:
«Тату, я помру? Скоро?»
Матвій стиснув кулаки.
—Я не хочу, щоб вона її більше бачила.
—Тоді не побачить, —тихо відповіла Люда.
Матвій обернувся.
—Але як?
—Почнемо з простого. Ти поговориш із Лізою.
—Вона й так усе розуміє.
—Нехай. Але вони мають знати, що робити, якщо Ніка знову прийде.
Матвій задумався.
—Не відкривати двері.
—Саме так.
—Не впускати її до квартири.
—І тим більше не залишати Сашу з нею наодинці.
Матвій кивнув.
—А якщо вона почне вимагати побачити Сашу?
—Нехай вимагає.
Люда говорила спокійно, але в її голосі з'явилася твердість.
—Вона може бути твоєю сестрою, Матвію. Але це не дає їй права приходити до хворої дівчини й навмисно лякати її.
Матвій знову опустив очі.
—Саша ще дуже довірлива.
—Вона просто хоче вірити, що навіть погані люди можуть бути добрими.
—А Ніка цим користується.
—Тоді настав час перестати її виправдовувати.
Матвій мовчав.
Ці слова боляче зачепили його саме тому, що були правдою.
Він роками знаходив для сестри виправдання.
«Вона просто втомилася».
«У неї важкий характер».
«Вона образилася».
«Вона не те мала на увазі».
А тепер він більше не міг цього робити.
Не після сьогоднішнього.
—Я сам поговорю з нею, — нарешті сказав він.—Коли приїдемо. Можливо не одразу, але…
—Матвію... Не роби дурниць.
—Я не буду робити дурниць, —спокійно відповів Матвій. —Але поговорю з нею.
Люда уважно подивилася на нього.
—Сам?
—Сам.
—І що ти їй скажеш?
Матвій на кілька секунд замислився.
—Те, що мав сказати ще давно.
Він знову підійшов до вікна.
—Що Саша — моя донька. І якщо Ніка ще хоча б раз прийде до неї з такими словами, я більше не буду її прикривати.
—А якщо вона почне кричати?
—Нехай.
—Якщо скаже, що ти налаштовуєш усіх проти неї?
—Нехай каже.
Матвій повільно обернувся до Люди.
—Мені вже байдуже, що вона про мене думає.
Він помовчав.
—Мені важливо, що Саша думає про себе після таких слів.
Люда нічого не відповіла.
Матвій знову глянув на телефон.
—Вона сьогодні вранці прокинулася в хорошому настрої, — тихо сказав він. —Готувала сніданок для всіх. Сміялася. Жартувала...
На його обличчі з'явилася сумна усмішка.
—А за кілька хвилин ця жінка змусила її думати про власну смерть.
—Тоді ми зробимо все, щоб Саша знову усміхнулася.
—Так.
Матвій дістав телефон і відкрив контакти.
—Я зараз подзвоню Лізі.
—Може, нехай трохи побуде із Сашею?
Матвій зупинився.
—Ти права.
Він опустив телефон.
—Нехай побуде.
Люда підійшла до нього.
—А ми тим часом зберемося.
—Сьогодні ввечері виїжджаємо.
—Сьогодні.
Матвій кивнув.
А потім раптом зупинився.
—Людо...
—Що?
—Я хочу дещо взяти для Саші.
—Що саме?
Він ледь усміхнувся.
—Рожеву стрічку.
Люда теж усміхнулася крізь сльози.
—Ту саму, яку вона любила в дитинстві?
—Так.
—Вона вже давно виросла.
—Для мене — ні.
Люда тихо засміялася.
—Добре. Візьмемо рожеву стрічку.
Матвій кивнув.
—І ще щось солодке.
—Це вже моя справа.
—Тільки не цілу сумку.
—Не обіцяю.
Вони обоє ледь усміхнулися.
Але ця усмішка швидко згасла, коли Матвій знову згадав слова Саші.
«Я люблю тебе, тату...»
Він тихо прошепотів:
—Дочекайся мене, доню.
І цього разу в його голосі не було страху.
Тільки тверде рішення.
Він поїде до неї.
Сьогодні.
І більше не дозволить нікому змусити його дитину боятися власного життя.
Ввечері Ліза подзвонила, коли вони збиралися сідати у машину.
Телефон Матвія завібрував у кишені.
Він одразу дістав його.
На екрані висвітилося: Ліза.
—Це вона, —тихо сказав він.
Михайло, який саме клав останню сумку в багажник, підняв голову.
Люда теж завмерла біля дверей автомобіля.
Матвій прийняв виклик.
—Лізо?
—Тату...
Голос доньки був тихим.
Матвій одразу насторожився.
—Що сталося?
—Нічого страшного. Не лякайся.
—Лізо, ти сказала «тату» таким голосом, що я вже злякався. Говори.
На тому кінці кілька секунд було чути лише дихання.
—Саша прокинулася. Рита і Віталік поїхали додому. Саша спала аж шість годин, мене це бентежить. Тепер лежить але вона чомусь не хоче нічого їсти і випила пігулки.
Матвій насупився.
—Які саме пігулки?
—Її звичайні ліки. Ті, які лікар призначив. Я сама бачила, як вона їх випила.
Матвій трохи видихнув.
—Добре. А зараз як вона?
—Спокійніша. Але дуже тиха.
—Вона з тобою говорить?
—Так. Але мало.
Матвій переглянувся з Людою.
—Температура є?
—Ні. Я поміряла. Нормальна.
—Дихає нормально?
—Так.
Матвій на кілька секунд заплющив очі.
—Тоді не буди її зайвий раз. Нехай відпочиває.
—Тату...
—Що?
Ліза замовкла.
—Можеш дещо купити?
—Звісно, можу. Що саме, Лізо?
На тому кінці знову запала коротка пауза.
—Ліки для Саші. Завтра вони закінчаться. Більше немає. Ми мали сьогодні їх купити,але…ти сам розумієш...
—Розумію, — одразу відповів Матвій. —Звичайно, куплю.
Він навіть не запитував, чому Ліза не сказала про це раніше.
—Які саме? Назву мені продиктуєш?
—Так. Зараз знайду упаковку.
На тому кінці почувся якийсь шурхіт. Потім та продиктувала назву ліків і додала:
—Тату...
—Я слухаю.
—І ще...
Ліза знову замовкла.
Матвій відчув, як усередині щось стислося.
—Що ще, Лізо?
—Купи, будь ласка, не одну упаковку. Якщо буде можливість... візьми із запасом.
—Добре.
—Я просто не хочу, щоб знову вийшло так, що вони закінчаться, а ми будемо бігати й шукати.
—Не будемо, —твердо сказав Матвій. —Я все куплю.
Він сперся спиною об машину, дивлячись як Люда і Михайло про щось сперечаються тягнучи кожен до багажника свою сумку.
—Я все куплю, — ще раз повторив Матвій. —Не хвилюйся.
—Добре... Тату…
—Що?
—Ти найкращий тато у світі. Не забувай про це.
Матвій завмер.
На кілька секунд він навіть перестав дихати.
—Лізо...
—Що?
—Чому ти мені це зараз кажеш?
На тому кінці почувся тихий схлип.
—Бо це правда.
Матвій опустив голову.
—Доню...
—Я просто хотіла, щоб ти знав.
Він заплющив очі й провів долонею по лобі.
—Я люблю вас обох. Дуже.
—Знаю.
—І Сашу люблю.
—Вона теж це знає.
Матвій усміхнувся крізь біль.
—Тоді передай їй від мене, що тато вже їде.
—Передам.
—І Лізо...
—Так?
—Якщо їй знову стане погано — телефонуй одразу. Не думай, що можеш мене потурбувати. У будь-який час.
—Добре.
—Навіть якщо буде ніч.
—Добре, тату.
Матвій кілька секунд мовчав.
—А тепер іди до неї.
—Я тут.
—Посиди поруч. Навіть якщо вона не хоче говорити.
—Я й так не відходжу.
—От і добре.
Ліза тихо видихнула.
—Тату?
—Я тут.
—Приїжджай швидше.
У Матвія знову защеміло в грудях.
—Приїду.
—Я чекатиму.І Саша чекатиме.
—До зустрічі, доню.
—До зустрічі, тату.
Виклик завершився.
Матвій ще трохи дивився на екран.
Потім повільно поклав телефон до кишені.
—Ну що? —запитав Михайло.
Матвій підняв очі.
—Ліки треба купити.
—Купимо.
—Із запасом.
—Добре.
—І рожеву стрічку.
Люда одразу усміхнулася.
—Я вже поклала її в сумку.
Матвій здивовано подивився на неї.
—Коли ти встигла?
—Поки ти розмовляв із Лізою.
Вона відкрила багажник і показала невелику сумку.
—Тут ще печиво, фрукти, шоколад і чай.
Михайло похитав головою.
—Я ж казав, що вона збере пів магазину.
—Не бурчи, —відмахнулася Люда. —Саші сподобається.
—Ти ще б купила Київський торт. І морозиво Хрещатик. А що зима ж.
Люда подивилася на нього так, ніби він сказав щось абсолютно очевидне.
—А це хороша ідея.
Михайло застогнав.
—Я жартував.
—А я ні. Давай заїдемо по дорозі у один магазин, — серйозно сказала Люда. —Якщо вже їдемо до Саші, то без Київського торта я не поїду.
—Людо, — Михайло засміявся, —ми їдемо не на свято.
—Я знаю.
—Тоді навіщо тобі торт?
—Бо іноді людині потрібен не привід для торта, а сам торт.
Матвій уперше за весь вечір по-справжньому усміхнувся.
—От за це я тебе й люблю.
—А я тебе, —відповіла Люда. —Тому й їду з тобою.
Михайло закрив багажник і потер долоні.
—Добре. Торт так торт. Але спочатку аптека.
—Аптека, магазин, торт, — почала перелічувати Люда. —І ще треба купити воду.
—У нас вода є.
—Цього мало.
—Людо...
—Матвію, не сперечайся. Ти зараз думаєш тільки про Сашу і забудеш половину того, що потрібно в дорогу.
Матвій хотів щось відповісти, але промовчав.
Вона мала рацію.
Його думки справді були лише там.
У квартирі.
Біля дивана.
Поруч із Сашею.
Він уявив її після розмови — тиху, виснажену, можливо, ще налякану. І від цієї думки усмішка з його обличчя зникла.
—Поїхали, —тихо сказав він.
Михайло відчинив водійські дверцята і сів за кермо. Лю́да сіла ззаду,а Матвій біля неї.
Михайло завів двигун.
Автомобіль тихо рушив із місця.
Матвій ще кілька секунд дивився у вікно, поки знайомий двір повільно віддалявся. У темряві миготіли ліхтарі, повз них пропливали будинки, дерева, припарковані автомобілі.
А він думав лише про одне.
Про Сашу.
Про те, як вона зараз лежить на дивані чи в ліжку.
Чи спить.
Чи думає про слова Ніки.
Чи знову запитує себе, чи справді може померти.
Матвій стиснув руки на колінах.
—Вона не повинна цього боятися, —тихо сказав він.
Люда, яка сиділа поруч, одразу зрозуміла, про що він.
—Не буде.
—Я хочу, щоб вона прокинулася завтра й не пам'ятала про цю дурну стрічку.
—Вона пам'ятатиме, — м'яко сказала Люда. —Але з часом ці слова перестануть мати над нею владу.
Матвій повернув голову до вікна.
—Я б хотів забрати в неї цей страх.
—Ти можеш зробити інше.
—Що?
—Дати їй стільки любові, щоб страху в ній стало менше.
Матвій нічого не відповів.
Лише кивнув.
Попереду загорілося червоне світло.
Михайло зупинив машину.
—Аптека ще відкрита, —сказав він, дивлячись на навігатор. —Є одна цілодобова за кілька кілометрів.
—Їдемо туди.
—Спочатку ліки, потім магазин?
—Так.
Люда нахилилася вперед.
—І торт.
Михайло усміхнувся.
—Я не забув.
Матвій уперше за кілька хвилин тихо засміявся.
—Ви двоє зараз поводитеся так, ніби ми їдемо на день народження.
—А хіба не можна зробити його трохи схожим на день народження? —відповіла Люда. —Навіть якщо він уже минув.
Матвій подивився на неї.
—Можна.
Він дістав телефон.
Екран засвітився.
Жодних нових повідомлень.
Матвій відкрив чат із Лізою, але писати не став.
Не хотів її відволікати.
Замість цього відкрив контакти й знайшов номер аптеки, яку вони проїжджатимуть.
—Я зараз уточню щодо ліків, —сказав він.
—Правильно, —кивнув Михайло.
Матвій подзвонив.
Поки слухав гудки, дивився вперед, але в голові знову почув голос Лізи.
«Ти найкращий тато у світі. Не забувай про це».
Він заплющив очі.
—Дякую, доню... —ледь чутно прошепотів.
—Що? — перепитала Люда.
Матвій похитав головою.
—Нічого.
На тому кінці нарешті відповіли.
Матвій назвав назву препарату, вислухав фармацевта, уточнив кількість упаковок і попросив відкласти все до їхнього приїзду.
—Так. Добре. Будемо хвилин через двадцять.
Він завершив розмову.
—Є? — запитав Михайло.
—Є.
—Тоді спокійніше.
Матвій кивнув.
Але спокійніше йому не стало.
Бо ліки були лише однією маленькою проблемою.
Найбільше його лякало інше.
Саша могла випити свої таблетки.
Могла поїсти.
Могла спати шість годин.
Могла навіть усміхатися.
Але слова Ніки вже залишили в її голові отруйний слід.
І Матвій знав: просто приїхати, обійняти доньку й сказати, що все добре, буде недостатньо.
Йому треба було повернути їй відчуття безпеки.
Те, яке Ніка сьогодні в неї забрала.
Машина звернула на іншу вулицю.
За хвилин п'ятнадцять попереду з'явилася яскраво освітлена вивіска аптеки.
Михайло припаркувався біля входу.
—Я піду, —сказав Матвій.
—Ми разом, —одразу заперечила Люда.
—Я сам швидше.
—А я піду з тобою. Мені ще воду треба купити.
Михайло махнув рукою.
—Ідіть уже обоє. А я тут почекаю.
Матвій вийшов із машини.
Холодне вечірнє повітря вдарило в обличчя.
Він застебнув куртку й разом із Людою попрямував до аптеки.
Та вже біля дверей його телефон знову завібрував.
Матвій миттєво зупинився.
На екрані знову було написано:
Ліза.
Серце неприємно стиснулося.
Він одразу прийняв виклик.
—Лізо?
Цього разу на тому кінці не було слів.
Лише схлип.
Матвій зблід.
—Лізо, що сталося?
І тоді почув її переляканий голос:
—Тату... Я не хочу тебе лякати... Сашу нудить.
Матвій завмер просто посеред тротуару.
Люда, яка вже встигла зробити кілька кроків до дверей аптеки, одразу обернулася.
—Що з нею? —швидко запитав Матвій.
—Їй стало погано хвилину тому. Вона різко сіла на дивані й сказала, що її нудить. Я принесла тазик, але...
—Але що?
—Її вирвало.
Матвій заплющив очі.
У грудях знову важко стиснулося.
—Скільки разів?
—Один раз. Поки що один.
—Крові не було?
—Ні. Я не бачила. Просто... їй дуже погано.
—Вона при свідомості?
—Так, тату.
—Дихає нормально?
—Так. Але вона бліда. Дуже.
Матвій провів рукою по обличчю.
—Лізо, послухай мене уважно. Не панікуй. Ти зараз біля неї?
—Так.
—Поклади її набік або нехай сидить, якщо їй так легше. Не давай їй одразу багато води. Можеш змочити губи. І не залишай її саму ні на секунду.
—Добре.
—Температуру перевір.
—Зараз. 37,9.
Саша ледве пробумотіла:
—Не турбуй тата, він у дорозі. Мені легше. Лізо!
Ліза одразу нахилилася до Саші й обережно поклала руку їй на плече.
—Ти зараз не думай про тата, добре? — тихо сказала вона. —Йому важливо знати, як ти.
Саша заплющила очі й важко вдихнула.
—Але він тільки виїхав...
—І саме тому він має знати, що тобі погано.
Ліза знову піднесла телефон до вуха.
—Тату, ти чув?
Матвій стояв біля входу в аптеку, стискаючи телефон так сильно, що побіліли пальці.
—Чув, — відповів він. —Я все чув.
Він подивився на Люду.
Та вже зрозуміла, що сталося, і тривожно дивилася на нього.
— Їй гірше? — беззвучно запитала вона.
Матвій лише кивнув.
—Лізо, вона зараз лежить?
—Так. Я поклала її на бік.
—Добре. Нехай поки так і лежить. Якщо знову почне блювати, не давай їй лягати на спину. І стеж за диханням.
—Добре.
—І ще раз поміряй температуру через кілька хвилин.
—Тату...
—Я слухаю.
—А якщо їй стане гірше?
Матвій на мить заплющив очі.
Він знав, що зараз не має права показувати страх.
Не Лізі.
Не Саші.
Нікому.
—Тоді телефонуй у швидку, — твердо сказав він. —Не чекай на мене. Добре?
—Добре, —тихо відповіла Ліза.
На кілька секунд запала тиша.
Матвій почув, як Саша важко дихає десь поруч із телефоном.
—Тату... —ледве чутно покликала вона.
Матвій одразу підніс телефон ближче до вуха.
—Я тут, доню.
—Не приїжджай швидше через мене...
У нього защеміло в грудях.
—Сашо, я вже їду.
—Але ж ти тільки виїхав...
—І саме тому я все одно приїду. Не думай зараз про це.
—Я не хочу, щоб ти хвилювався.
Матвій заплющив очі.
—А я все одно буду хвилюватися. Я твій тато. Це моя робота.
Саша тихо видихнула.
—Мені просто нудить...
—Я знаю.
—Може, це нічого страшного.
—Може, й нічого. Але ми все одно будемо уважними, добре?
—Добре...
Її голос був таким слабким, що Матвію стало ще тривожніше.
—Сашо, послухай мене. Ти зараз просто лежиш і відпочиваєш. Нікуди не встаєш без Лізи. Не намагаєшся щось робити. Домовилися?
—Домовилися.
—І якщо знову стане погано — одразу кажеш Лізі.
—Добре.
Матвій на мить замовк.
Потім тихо додав:
—І ще одне.
—Що?
—Те, що сьогодні сказала Ніка...
Саша нічого не відповіла.
Матвій зрозумів, що влучив саме туди, куди зараз боліло найбільше.
—Не думай про це, доню.
—Я намагаюся.
—Я знаю.
—Але коли заплющую очі, я знову її чую.
Матвій стиснув телефон.
—Тоді слухай мене замість неї.
На тому кінці запала тиша.
—Ти чуєш мене?
—Так.
—Ти не знаєш, що буде завтра. І Ніка теж цього не знає. Вона не лікар. Вона не Бог. Вона не має права вирішувати, скільки тобі жити.
Саша тихо схлипнула.
—Тату...
—Я тут.
—Ти точно приїдеш?
Матвій подивився на Люду.
Потім на освітлені двері аптеки.
—Точно.
—Обіцяєш?
—Обіцяю.
—Добре...
Її голос став майже нечутним.
—Я чекатиму.
Матвій усміхнувся крізь біль.
—І я поспішатиму до тебе.
Ліза забрала телефон від Саші.
—Вона дуже слабка, тату.
—Я почув.
—Що робити зараз?
—Нехай відпочиває. Але уважно за нею стеж. Якщо блювання повториться, вона втратить свідомість, стане важко дихати, з'явиться сильний біль або кров — одразу викликай швидку. Не чекай мене.
—Добре.
—І температуру перевір ще раз через десять-п'ятнадцять хвилин.
—Добре.
Матвій зробив паузу.
—Лізо...
—Так?
—Ти молодець.
—Тату...
—Я серйозно. Тримайся. І не намагайся бути лікарем. Якщо тобі страшно — телефонуй медикам. І мені. 
—Добре.
—Я скоро буду.
—Чекаю.
Виклик завершився.
Матвій повільно опустив телефон.
Кілька секунд він просто стояв нерухомо.
Люда підійшла ближче.
—Матвію...
—Її вирвало.
—Я чула.
—Температура тридцять сім і дев'ять.
Люда занепокоєно подивилася на нього.
—Може, це через нерви? Після всього, що сталося...
—Може.
Матвій перевів погляд на аптеку.
—Але я більше не хочу гадати.
—Що ти маєш на увазі?
—Купуємо ліки. І їдемо.
—А торт?
Матвій подивився на неї.
На мить у його очах з'явилася та сама усмішка, яка була кілька хвилин тому.
Але тепер вона швидко згасла.
—Торт теж.
Люда кивнула.
—Добре.
Матвій уже зробив крок до дверей, але раптом зупинився.
—Людо.
—Що?
—Якщо Саші стане гірше, ми не будемо чекати, поки приїдемо.
—Звичайно.
—Викличемо швидку.
—Так.
—Навіть якщо вона буде проти.
—Матвію, — Люда поклала руку йому на плече, —зараз не час питати, чи вона хоче допомоги. Якщо їй стане справді погано, допомога буде потрібна незалежно від того, що вона скаже.
Матвій кивнув.
—Саме це я й хотів почути.
Вони зайшли до аптеки.
Матвій одразу підійшов до фармацевта й назвав препарат, який продиктувала Ліза.
Поки фармацевт шукав упаковки, Матвій нервово поглядав на телефон.
Ні повідомлень.
Ні дзвінків.
Це мало б заспокоювати.
Але чомусь не заспокоювало.
Він знав Сашу.
Знав її мовчання.
Знав, як вона говорила «все добре», коли насправді їй було страшно.
І зараз він був надто далеко.
—Ось ваші ліки, —сказав фармацевт.
Матвій швидко забрав пакети і дістав гаманець:
—Дякую. Скільки з мене?
— 1100 гривень.— сказав фармацевт.
Матвій дістав гаманець і поклав гроші на прилавок.
—Ось.
Фармацевт прийняв оплату, відрахував решту й передав йому пакети з ліками.
—Перевірте, будь ласка, чи все на місці.
—Добре.
Матвій швидко глянув на упаковки, переконався, що все є, і склав їх у невелику сумку.
—Все на місці. До побачення.
Матвій вийшов з аптеки і передав сумку Люді.
—Тримай.
—Добре.
Вона взяла сумку, а Матвій одразу дістав телефон.
Екран був тихим.
Жодного пропущеного дзвінка.
Жодного повідомлення.
Він видихнув, але напруга з плечей не зникла.
—Давай швидше, —сказав він.
Люда кивнула.
Вони майже бігом попрямували до автомобіля.
Михайло, побачивши їхні обличчя, одразу зрозумів, що ситуація не стала кращою.
—Як вона?
Матвій відчинив задні дверцята.
—Поки без нових дзвінків.
—Це добре.
—Не знаю, — тихо відповів Матвій. —Мені чомусь зовсім не спокійно.
Він сів у машину й одразу набрав номер Лізи.
Гудок.
Другий.
Третій.
—Бери слухавку, доню...
Четвертий.
П'ятий.
Матвій уже хотів передзвонити ще раз, коли нарешті почув її голос.
—Тату?
—Лізо, як вона?
—Спить.
Матвій завмер.
—Спить?
—Так. Після того як її вирвало, я дала їй трохи води. Вона сказала, що нудота наче минула. Потім попросила, щоб я просто посиділа поруч. Заплющила очі... і заснула.
Матвій повільно видихнув.
—Дихає нормально?
—Так.
—Температура?
—Я щойно перевірила. Тридцять сім і сім.
—Добре.
Він потер перенісся.
—Лізо, не буди її. Але будь поруч.
—Я тут.
—Якщо прокинеться — запитай, як вона себе почуває. І якщо знову почнеться блювання або температура піде вгору — одразу телефонуй.
—Добре.
На тому кінці кілька секунд було тихо.
Потім Ліза тихо сказала:
—Тату...
—Я слухаю.
—Вона перед тим, як заснути, щось сказала.
Матвій одразу напружився.
—Що?
—Вона сказала: «Я хочу, щоб тато швидше приїхав».
Матвій опустив голову.
Очі одразу защипало.
—Я вже їду, —прошепотів він.
—Я знаю.
—Скажи їй, коли прокинеться.
—Скажу.
—І Лізо...
—Так?
—Не відходь від неї.
—Не відходжу.
—Добре.
Він уже хотів завершити розмову, але почув тихий голос доньки:
—Тату?
—Так?
—Вона ще щось сказала.
Матвій завмер.
—Що саме?
Ліза зробила коротку паузу.
—«Я хочу рожеву стрічку».
Матвій заплющив очі.
Люда, яка чула лише його сторону розмови, одразу зрозуміла.
Вона відкрила сумку й дістала ту саму рожеву стрічку.
Поклала її Матвію на долоню.
Він стиснув її пальцями.
—Передай Саші, що тато її привезе.
—Добре.
—І ще...
—Що?
Матвій усміхнувся крізь сльози.
—Торт теж буде.
Ліза тихо засміялася.
—Вона буде рада.
—До зустрічі, доню.
—До зустрічі, тату.
Виклик завершився.
Матвій ще кілька секунд тримав телефон біля вуха.
Потім повільно опустив його.
Михайло подивився на нього через дзеркало.
—Спить?
—Так.
—Тоді їдемо.
Михайло увімкнув передачу.
Автомобіль рушив.
Матвій сидів, стискаючи в руці рожеву стрічку.
Він провів по ній пальцями.
Звичайна.
М'яка.
Рожева.
Та сама, яку Саша колись любила носити у волоссі.
І раптом Матвій зрозумів, що ця маленька стрічка для нього зараз важила більше, ніж будь-який дорогий подарунок.
Бо Ніка принесла його доньці чорну.
А він хотів привезти їй рожеву.
Не як доказ того, що Саша ніколи не помре.
Не як порожню обіцянку.
А просто як нагадування.
Про життя.
Про дитинство.
Про любов.
Про те, що навіть після найстрашнішого дня може настати ранок.
Матвій підніс стрічку до грудей і тихо прошепотів:
—Я приїду, доню.
Він подивився у вікно.
—І заберу тебе від цього страху.
Люда накрила його руку своєю.
—Не від страху, Матвію.
Він повернув голову.
—Від самотності, — тихо додала вона. —Страх вона ще подолає сама. Але знати, що поруч є ті, хто її любить, — це те, що ти можеш їй дати вже зараз.
Матвій кивнув.
—Дам.
Михайло сильніше натиснув на педаль газу.
Місто залишалося позаду.
А попереду була дорога до Саші.
І цього разу Матвій думав не про те, що може статися.
Він думав лише про те, що зробить, коли відчиняться двері.
Обійме її.
Покладе рожеву стрічку їй у долоню.
І скаже найпростіші слова, які іноді значать набагато більше за будь-які обіцянки.
— Тато скоро буде вдома, доню.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше