Неділя почалася напрочуд тихо.
Сонячне світло пробивалося крізь фіранки й м’якими смугами лягало на підлогу спальні. У кімнаті було тепло, а з кухні ще не долинало жодного звуку.
Саша прокинулася сама.
Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у стелю.
І вперше за останній час їй було добре.
Не ідеально.
Не так, щоб зовсім нічого не боліло й не турбувало.
Але просто добре.
Вона посміхнулася сама собі.
Повернула голову до вікна й тихо видихнула.
—Доброго ранку...
Ніхто не почув.
Саша повільно піднялася з ліжка й сіла.
Організм одразу нагадав про себе легкою слабкістю, але цього разу вона не злякалася. Просто посиділа кілька секунд, поки запаморочення мине, а потім встала.
У квартирі панувала тиша.
Ліза ще спала у своїй кімнаті.
А у вітальні на дивані спали Ріта та Віталік.
Вони приїхали ще напередодні й залишилися ночувати.
Саша тихенько прочинила двері своєї кімнати й визирнула в коридор. І пішла до ванної.
Вона намагалася ступати якомога тихіше, щоб нікого не розбудити.
У квартирі панувала така тиша, що навіть звук її кроків здавався надто гучним.
З вітальні долинув ледь чутний шурхіт.
Саша зупинилася.
Прислухалася.
А потім почула тихе бурмотіння.
—Віталіку... прибери руки...нахаба...
Саша прикрила рот рукою, щоб не розсміятися.
Вона ще кілька секунд постояла в коридорі, прислухаючись.
У відповідь почувся сонний голос Віталіка:
—Я нічого не роблю...
—Робиш... —пробурмотіла Ріта крізь сон. —Не бреши...
Саша тихо засміялася.
Схоже, Ріта навіть уві сні продовжувала з'ясовувати стосунки з Віталіком.
Вона похитала головою й нарешті пішла до ванної.
Двері тихо зачинилися.
Через кілька хвилин Саша вже стояла перед дзеркалом.
Вона подивилася на своє відображення.
Волосся трохи розтріпалося після сну, під очима залишилися легкі сліди втоми, але сьогодні це чомусь зовсім її не засмучувало.
Саша взяла гребінець і повільно провела ним по волоссю.
—Ну ось... —тихо сказала вона сама собі. —Уже краще.
Вона зібрала волосся, потім розпустила його й знову розчесала.
Їй хотілося сьогодні виглядати гарно.
Не для когось.
Просто для себе.
Саша вмилася прохолодною водою, нанесла трохи крему на обличчя, а потім ще раз подивилася у дзеркало.
На її губах з'явилася усмішка.
Дивно.
Ще зовсім недавно їй здавалося, що нормальний ранок — це щось недосяжне.
А сьогодні вона просто стояла у ванній і думала, що приготувати на сніданок.
«Мабуть, все ж таки приготую щось смачненьке», — подумала Саша.
Вона ще кілька секунд постояла перед дзеркалом, а потім тихо вийшла з ванної.
У коридорі все ще було тихо.
Саша обережно пройшла повз двері Лізиної кімнати. Звідти не долинало жодного звуку.
Вона ледь усміхнулася.
—Соня...
Потім попрямувала на кухню. Вона відчинила холодильник і на кілька секунд задумалася.
—Так... Що ж у нас тут є?
Саша почала діставати продукти.
Яйця.
Сир.
Помідори.
Трохи шинки.
Вона поставила все на кухонний стіл, а потім дістала хліб.
Їй хотілося приготувати щось просте, але смачне.
Таке, щоб усі прокинулися від запаху.
Саша поставила сковорідку на плиту, додала трохи масла й увімкнула вогонь.
Через кілька хвилин кухня наповнилася приємним ароматом.
Вона тихо наспівувала собі під ніс якусь мелодію, час від часу помішуючи яйця.
Їй було добре.
По-справжньому добре. Вона так захопилася піснею, що не одразу помітила як Віталік тихо зайшов на кухню.
Він кілька секунд просто стояв у дверях і дивився на Сашу.
Вона була босоніж, у домашньому одязі, з недбало зібраним волоссям і зосередженим виразом обличчя.
Віталік ледь усміхнувся.
—Доброго ранку.
Саша здригнулася й обернулася.
—Ой!
Вона приклала руку до грудей.
—Ти мене налякав.
—Вибач.
Віталік засміявся.
—Я вже хвилину тут стою.
—І чого мовчав?
—Не хотів заважати.
—Міг хоча б сказати, що прийшов.
—Ти так гарно співала, що я вирішив не псувати концерт.
Саша закотила очі.
—Я не співала.
—Ага. Звісно.
Він підійшов ближче й подивився на сковорідку.
—Ого...
—Що?
—Я думав, що прокинуся від голоду.
—А я вирішила, що ви всі прокинетеся від запаху їжі.
—Спрацювало.
Віталік сів за стіл.
—А де Ріта?
—Ще дрихне.
Віталік похитав головою.
—Не дивно. Вона вчора так довго не могла заснути.
—Чому?
—Не знаю. Щось бурмотіла, потім хвилин десять шукала ковдру, потім звинувачувала мене в тому, що я її вкрав.
Саша засміялася.
—Я чула як вона увісні наказувала тобі прибрати руки. Віталік, можливо не потрібно в гостях розпускати руки? Я все розумію,ти хочеш... Але не тут...
Віталік на секунду завмер.
Потім повільно підняв брови.
—Що саме я хочу?
Саша хитро посміхнулася й повернулася до сковорідки.
—Ну... не знаю. Це ти мені скажи.
—Сашо, я взагалі-то спав.
—Ага. А Ріта уві сні сама вигадала, що ти до неї чіпляєшся?
—Саме так.
—Дуже зручно.
Віталік засміявся.
—Ти їй повірила?
—Я чула власними вухами.
— Тоді можу тільки сказати, що твоя подруга навіть уві сні мене обмовляє.
—Бідний Віталік, —театрально поспівчувала Саша. —Ніхто тебе не розуміє.
—Нарешті хоч хтось.
Він поклав руку на груди, зобразивши ображений вигляд.
Саша тихо засміялася.
Їй подобалося це відчуття.
Просто говорити.
Жартувати.
Не думати про лікарню хоча б кілька годин.
—До речі, — сказала вона, перекладаючи омлет на велику тарілку, —а ти чого так рано прокинувся?
—Запах.
—Я так і знала.
—Ти недооцінюєш силу хорошої їжі.
—А ти просто голодний.
—І це теж.
Саша поставила тарілку на стіл.
—Не чіпай. Треба дочекатися дівчат.
—Я тільки один шматочок.
—Ні.
—Половинку?
—Віталіку.
—Добре, добре.
Він підняв руки, здаючись.
У цей момент із коридору почувся сонний голос.
—Я все чула...
Ріта з'явилася у дверях кухні.
Волосся розтріпане, очі ще напівзаплющені.
Вона позіхнула й подивилася спочатку на Сашу, потім на Віталіка.
—І що це ви тут без мене обговорюєте?
—Твій сон, —одразу відповів Віталік.
Ріта насупилася.
—Який ще сон?
—Де я, виявляється, руки до тебе розпускаю.
Ріта кілька секунд дивилася на нього.
Потім прикрила обличчя долонею.
—Боже...
Саша засміялася.
—Я все чула.
—Я нічого такого не пам'ятаю.
—Зате ми пам'ятаємо.
Ріта підійшла до столу й сіла.
—Все. Більше я ніколи не сплю у вас.
—Чому?— запитала Саша.
—Бо ви потім мої сни обговорюєте.
—А ти не бурчи крізь сон.
—Я не бурчу.
Віталік подивився на Сашу.
—Бурчить.
—Нахаба, —пробурмотіла Ріта.
—О! — Саша засміялася. —Знову!
Ріта не витримала й теж засміялася.
—Все, мовчу.
У кухні стало ще веселіше.
Через кілька хвилин прокинулася Ліза.
Вона зайшла на кухню, сонно потираючи очі.
—Що тут відбувається?
—Сніданок, — відповіла Саша.
—І сміх, —додала Ріта.
Ліза подивилася на всіх.
—А я щось пропустила?
—Дуже багато, — серйозно сказала Саша.
—Потім розкажемо.
Ліза сіла поруч.
—Добре. Але спочатку кава.
—Уже буде.
Саша взяла чашки.
На кілька хвилин усі знову заговорили одночасно.
Хтось просив передати сир.
Хтось тягнувся за хлібом.
Ріта скаржилася, що Віталік забрав у неї подушку.
Віталік доводив, що подушка була його.
Ліза сміялася, дивлячись на них.
А Саша стояла біля плити й усміхалася.
—Сідайте, поки я не передумала вас годувати.
—Пізно, —одразу відповів Віталік. —Я вже морально налаштувався на другу порцію.
—На другу? — Ліза здивовано подивилася на нього. —Ти ще першу не з'їв.
—Я просто думаю наперед.
—Дуже далекоглядно, —засміялася Ріта.
Саша поставила перед ними чашки з кавою й нарешті сіла за стіл.
Вона озирнулася на всіх.
Ліза сонно сьорбала каву.
Ріта вже встигла відкусити шматочок омлету.
Віталік намагався непомітно посунути до себе тарілку.
—Я все бачу, —попередила Саша.
Він завмер.
—Що?
—Тарілку не рухай.
—Я просто перевіряв, чи вона рівно стоїть.
—Звичайно.
Ріта засміялася.
—Сашо, не муч його. Нехай їсть.
—А ти його захищаєш?
—Я захищаю свій сніданок. Якщо він з'їсть усе, мені нічого не залишиться.
—Ага, — Віталік кивнув. —От тепер зрозуміло, хто тут справжній друг.
Ліза похитала головою.
—Ви двоє зранку вже почали.
Саша дивилася на них і тихо сміялася.
Їй хотілося, щоб цей ранок не закінчувався.
Щоб вони так само сиділи, жартували, сперечалися через якусь дрібницю.
Щоб за вікном просто був звичайний недільний день.
—Після сніданку підемо в аптеку.—нагадала ліза.—І прогуляємося.
—Якщо вони працюють...
—Чергові є. Сашо, тобі не можна без ліків.
—Але ї́х вистачить до завтра...
—Сашо!
Ліза сказала це вже зовсім іншим тоном.
Не сердито.
Стривожено.
Саша одразу зрозуміла, що сестра знову починає хвилюватися.
—Я просто сказала...
—Я знаю, що ти просто сказала, — Ліза видихнула й поставила чашку на стіл. —Але не сперечайся! Це твоє здоров'я і життя і я не буду стояти осторонь і дивитися, як ти знову забуваєш про ліки.
Саша на кілька секунд замовкла.
Вона подивилася на сестру, а потім винувато опустила очі.
—Добре...
Ліза відразу пом'якшилася.
—Я не хочу на тебе кричати.
—Знаю.
—Просто після того, що було...
Вона не договорила.
Їй і не потрібно було.
Саша чудово розуміла, про що саме Ліза подумала.
Про лікарню.
Про ту ніч.
Про її важке дихання.
Про страх, який ще не встиг остаточно відпустити нікого з них.
Саша простягнула руку через стіл і накрила долоню сестри своєю.
—Я більше не забуду.
Ліза подивилася їй в очі.
—Обіцяєш?
—Обіцяю.
Ріта, яка до цього мовчки їла омлет, підняла виделку.
—А я буду контролювати.
Саша здивовано подивилася на неї.
—Ти?
—Я.
—І як саме?
—Буду дзвонити тобі й питати: «Ти випила ліки?»
Віталік одразу вставив:
—Тоді я буду дзвонити Ріті й питати: «Ти вже нагадала Саші?»
Ріта повернулася до нього.
—А я буду дзвонити тобі й питати, чому ти взагалі втручаєшся.
—Замкнене коло.
Ліза не стримала усмішки.
—Ну от. Тепер у Саші ціла служба контролю.
—Мені страшно, —театрально прошепотіла Саша.
—Пізно, —сказала Ріта. —Тепер ти під наглядом.
Усі засміялися.
Саша теж.
І саме в цей момент у двері подзвонили.
Раз.
Коротко.
Усі одразу замовкли.
Саша завмерла з чашкою в руках.
Ріта повільно поставила виделку на тарілку.
Віталік глянув на Лізу.
—Хтось має прийти?
—Ні. В неділю ми нікого не приймаємо.—усміхнулась ліза.—Крім Вас.
Ріта ледь усміхнулася.
—А ми вже, виходить, офіційні гості?
—Ви вже майже родина, —відповіла Ліза.
Дзвінок пролунав вдруге.
Цього разу довше.
Усмішки зникли. Саша похитала головою і підвелась з місця.
—Я відкрию...
—Ні, —Ліза одразу підвелася зі стільця. —Сиди.
Саша здивовано подивилася на сестру.
—Чому?
—Просто сиди. Я сама відкрию.
Ліза вже прямувала до коридору.
Ріта переглянулася з Віталіком.
Щось у голосі Лізи їм не сподобалося.
—Може, кур'єр, —припустив Віталік.
—У неділю? —Ріта насупилася.
—А чому ні?
—Бо Ліза так дивиться, ніби там зараз не кур'єр, а сам диявол.
—Ріто...
—Що? Я просто сказала.
Ліза тим часом підійшла до дверей.
Перед тим як відчинити, вона на секунду завмерла.
—Хто там?
У відповідь пролунав знайомий жіночий голос.
—Відкривай, Лізо.
Ліза зблідла.
Вона впізнала голос.
Тітка Ніка.
Ліза повільно відчинила двері, але залишилася стояти на порозі, перекриваючи прохід.
—Доброго ранку, — холодно сказала Ніка.
—Доброго, —так само холодно відповіла Ліза.
Ніка ковзнула поглядом по ній.
—Батько вдома?
—Ні.
—Де він?
—Поїхав у справах.
—У неділю?
—Так. Він має що перед Вами звітувати?
Ніка ледь помітно скривила губи.
—Я просто запитала.
—А я просто відповіла.
Жінка знову спробувала заглянути за Лізине плече.
—Я бачу, у вас тут компанія.
—І що?
—Нічого. Просто водите без відома батька кого попало. Як кажуть у народі:" Кіт з хати — мишки у пляс"?
Ліза повільно підняла брови.
—По-перше, не кого попало. А по-друге, це не ваша справа.
Ніка скептично посміхнулася.
—Я бачу, ти зовсім дорослою стала. Уже й розмовляти навчилася.
—А ви, бачу, зовсім не змінилися. Кажіть чого приперлися і допобачення.
—О, як грубо. Батько навчив?
Ліза холодно подивилася їй просто в очі.
—Ні. Життя навчило.
Ніка скривилася.
—Я прийшла не до тебе.
—Я вже зрозуміла.
—Мені потрібно побачити Сашу.
Ліза одразу напружилася.
—Навіщо?
—Я її тітка.
—Коли Ви про це згадали? А коли Ви дали їй ляпаса,бо вона Вам просто сказала що хвора і хоче спокою,ким Ви тоді були?
—Вона не хвора! Вона грає,а ви їй вірите.
Ліза на кілька секунд застигла.
Вона навіть не образі знайшла, що відповісти.
За її спиною Ріта повільно підвелася зі стільця.
Віталік теж встав.
Саша залишалася на кухні, але вже почула голос Ніки. Вона не розібрала всіх слів, проте зрозуміла, хто прийшов.
Ліза зробила ще один крок до дверей, повністю закриваючи собою прохід.
—Ви зараз серйозно? У неї рак,а Ви...приходите сюди й кажете, що вона все вигадує?
Ніка знизала плечима.
—Я кажу те, що бачу.
—А що саме ви бачите?
—Дівчину, навколо якої всі бігають, — холодно відповіла Ніка. —То лікарня, то ліки, то особливе ставлення. А тепер ще й гості ночують. Може, досить уже цієї вистави?
Ліза стиснула кулаки.
—Ви навіть не знаєте, через що вона пройшла.
—Зате знаю, як вона вміє маніпулювати людьми.
—Вийдіть.
—Я ще не поговорила із Сашею. Тиждень тому у неї був день народження а ви на нього мене не запросити.
—Після того, що ви зробили минулого разу, — холодно відповіла Ліза, —дивно, що ви взагалі очікували запрошення.
—Я її тітка.
—Це не дає вам права приходити сюди й ображати її.
—Я нікого не ображаю.
—Ви щойно сказали, що Саша все вигадує.
—Бо так і є.
Ріта вже не витримала.
Вона зробила крок уперед.
—Ви взагалі чуєте себе?
Ніка перевела на неї погляд.
—А ви хто?
—Подруга Саші.
—Тоді вам краще не втручатися в сімейні справи.
—Коли хтось приходить до моєї подруги й говорить їй такі речі, це вже не просто сімейна справа.
Віталік став поруч із Рітою.
—І вам, мабуть, справді краще піти.
Ніка зневажливо оглянула їх.
—Ого. Цілий захист.
Ліза зробила ще один крок уперед.
—Саме так. Тому зараз ви розвертаєтеся й ідете.
—А Саша?
—Вона вас не хоче бачити.
—Ти за неї вирішила?
—Ні. Я просто знаю, що після вашого минулого візиту вона ще довго боялася.
Ніка скривилася.
—Боялася мене?
—Так.
—Нехай боїться. Може, хоч тоді почне розуміти, що світ не крутиться навколо неї.
За спиною Лізи почувся тихий голос.
—Лізо...
Усі обернулися.
Саша стояла посеред коридору, позаду Рити.
Вона трималася однією рукою за стіну.
На її обличчі ще залишалася ранкова усмішка, але тепер від неї не залишилося й сліду.
—Сашо, —одразу сказала Ліза. —Я ж просила тебе сидіти.
Саша не відповіла.
Вона дивилася на тітку.
Ніка теж дивилася на неї.
Кілька секунд вони просто мовчки дивилися одна на одну.
—Привіт, —першою сказала Ніка.
Саша нічого не відповіла.
Їй стало неприємно від одного лише погляду цієї жінки.
Ріта непомітно зробила крок назад, ставши ближче до Саші.
—Ти чого встала? —тихо запитала вона.
—Я почула голос...
—Іди назад на кухню, —сказала Ліза. —Ми самі розберемося.
—Ні, —заперечила Ніка. —Я саме до неї прийшла.
Ліза різко повернула голову.
—Ви не чуєте? Вона не хоче з вами говорити.
—А я її ще не питала.
Ніка зробила крок уперед.
Ріта відразу стала перед Сашею.
—Не треба до неї підходити.
Ніка здивовано подивилася на дівчину.
—Ви серйозно?
—Абсолютно.
Віталік теж залишився поруч.
Саша розгублено дивилася на них.
—Рито... Тітка прийшла до мене,то нехай говорить що хоче...я слухаю...
В її очах було лише відчайдушне сприйняття.
Наче вона вже заздалегідь знала, що нічого доброго від цієї розмови не буде. Згасла. Саме такою вона раптом стала.
Ще кілька хвилин тому Саша сміялася на кухні, жартувала з Віталіком і Рітою, сперечалася з Лізою через ліки.
А тепер стояла посеред коридору й дивилася на тітку так, ніби з неї за одну мить витягнули весь той ранковий спокій.
Ліза це побачила.
І від цього їй стало ще страшніше.
—Сашо, тобі не потрібно це слухати, —тихо сказала вона.
—Потрібно, —так само тихо відповіла Саша.
—Ні.
—Вона все одно прийшла... Я слухаю тебе, тітко...—ледь чутно сказала вона.
Ніка на кілька секунд замовкла.
Вона ніби чекала саме цього.
Ліза одразу помітила, як змінився її погляд.
—Сашо, не треба, —повторила вона вже твердіше. —Ти зараз не в тому стані, щоб слухати її.
—Я нормально...
Саша не договорила.
Голос вийшов надто тихим.
Ріта подивилася на неї й відчула, як усередині все стискається.
Ще хвилину тому Саша сміялася.
А тепер навіть стояти їй було важко.
—Сядь хоча б, —тихо попросив Віталік.
—Я постою...
—Сашо...
—Я справді нормально.
Ліза не повірила.
Вона знала цей тон.
Саша завжди казала «нормально», коли насправді зовсім не було нормально.
Ніка тим часом повільно оглянула всіх.
—Нарешті можна поговорити без вашої опіки.
—Ми нікуди не підемо, —одразу відповіла Ріта.
—Я вас не просила залишатися.
—А я й не питаю дозволу.
—Рито, —тихо сказала Саша.
Ріта повернула голову.
—Я тут.
—Не сваріться, будь ласка.
Її голос був таким слабким, що Ріта відразу замовкла.
Ніка зробила ще один крок уперед.
Ліза миттєво виставила руку.
—Стояти.
—Я лише хочу поговорити.
—Говоріть звідти.
Ніка роздратовано видихнула.
—Господи, яка трагедія.
Вона знову подивилася на Сашу.
—Я прийшла привітати тебе.
Саша здивовано моргнула.
—З днем народження.
—Дякую...
—Хоча мене, звичайно, ніхто не запросив.
Саша опустила очі.
—Я...
—Не треба виправдовуватися.
Ніка перебила її.
—Я вже звикла, що в цій родині про мене згадують тільки тоді, коли потрібно щось отримати.
Ліза різко втрутилася:
—Не починайте.
—Я розмовляю із Сашею.
—А я вас попереджаю.
Ніка зневажливо посміхнулася.
—Ти завжди була дуже сміливою за чужою спиною.
Ріта зробила крок уперед.
—Досить.
Саша знову тихо сказала:
—Рито...
—Я мовчу.
Ріта відступила, але не зводила очей з Ніки.
Саша дивилася на тітку.
—Ви хотіли щось сказати?
—Хотіла.
Ніка зазирнула їй прямо в очі.
—Мені цікаво, Сашо, скільки ще ти будеш дозволяти всім навколо тебе бігати?
Саша не зрозуміла.
—Що?
—Тато біля тебе. Ліза біля тебе. Подруги біля тебе. Лікарі біля тебе.
Вона зробила коротку паузу.
—Усі зайняті тільки тобою.
—Вона хвора, —тихо сказала Рита.
—Я не з вами говорю.
—А я говорю з вами, — відповіла Рита.
—Рито, будь ласка...
Саша знову спробувала її зупинити.
Їй не хотілося сварки.
Не зараз.
Вона була втомлена вже від самого напруження.
—Я просто хочу зрозуміти, навіщо ви прийшли, —сказала Саша.
Ніка подивилася на неї довгим поглядом.
—Бо ти мені племінниця.
Саша ледь помітно кивнула.
—Добре...
—І я хотіла побачити тебе після дня народження.
—Дякую.
—Але, як виявилося, мене навіть не вважали достатньо близькою, щоб запросити.
Саша знову опустила погляд.
—Я не вирішувала...
—Звичайно.
У голосі Ніки з'явилася гірка насмішка.
—У тебе ніколи ні в чому немає вини.
Ліза не витримала.
—Все. Досить.
—Я ще не закінчила.
—А я закінчила.
Ліза підійшла до Саші й обережно взяла її за руку.
Долоня сестри була холодною.
—Ти бліда.
—Я нормально...
—Не кажи мені це.
Саша замовкла.
Ліза подивилася на Ніку.
—Ви прийшли не привітати її.
Ніка нічого не відповіла.
—Я вас знаю, —продовжила Ліза. —Ви прийшли, щоб зробити їй боляче.
—Я?
—Так.
—Я навіть подарунок принесла.
Ніка підняла невелику коробку, яку досі тримала в руці.
Ліза подивилася на неї з підозрою.
—Який ще подарунок?
—Саші.
—Не потрібно.
—А я не тебе питала.
Ніка простягнула коробку Саші.
Цього разу Ліза не встигла її зупинити.
Саша повільно взяла подарунок.
Вона подивилася на тітку, потім на коробку.
—Що там?
—Відкрий.
Саша зняла кришку.
Всередині лежала тоненька біла шапка і чорна стрічка.
Саша кілька секунд просто дивилася на речі в коробці.
Вона не розуміла.
Біла шапка здавалася майже звичайною. Тоненькою, легкою, без жодних прикрас. Поруч лежала чорна стрічка, акуратно складена вдвічі.
Саша повільно підняла очі на тітку.
—Це... що?
Ніка не відповіла одразу.
Вона дивилася на Сашу з якоюсь дивною, майже задоволеною посмішкою.
—Хіба не зрозуміло?
Саша знову подивилася в коробку.
—Ні...
Ліза вже відчула недобре.
—Ніко, досить. Забирайте це.
—Чому? Нехай подивиться.
—Я сказала — забирайте.
Ніка проігнорувала її.
—Шапка тобі знадобиться.
Саша насупилася.
—Для чого?
—Для волосся.
Саша машинально торкнулася свого волосся.
—У мене є волосся...
—Поки що.
У коридорі стало тихо.
Саша перестала усміхатися.
—Що ви маєте на увазі?
Рита різко подивилася на Ніку.
—Не смійте.
Ніка продовжила, ніби зовсім не чула її.
—Ти ж хвора. Ти сама це чудово знаєш. Лікування почнеться — і волосся випаде.
Саша опустила погляд.
Вона знала це.
Знала, що попереду буде важке лікування.
Знала, що можуть бути побічні ефекти.
Але почути це саме зараз, від цієї людини, було зовсім інакше.
—Я... знаю, —тихо сказала вона.
—Тоді навіщо питаєш?
Ліза стиснула зуби.
—Тітко, припиніть.
Ніка взяла чорну стрічку.
—А це ще цікавіше.
Саша дивилася на неї.
—Для чого стрічка?
Ніка ледь усміхнулася.
—Для жалоби.
Саша завмерла.
—Що?..
—Для того, хто буде її носити, коли тебе не стане. Можливо її одягне твій батько або сестра. Незнаю. Самі вирішать.
Після цих слів Саша ніби перестала дихати.
Кілька секунд вона просто дивилася на чорну стрічку в руках Ніки.
Не на тітку.
Не на Лізу.
Саме на ту тонку чорну смужку тканини.
Її пальці, які досі тримали коробку, почали тремтіти.
—Не слухай її, —одразу сказала Ліза.
Але Саша ніби не почула.
—Коли мене... не стане?.. —ледве ворухнулися її губи.
—Так, — спокійно відповіла Ніка. —Саме це я й сказала.
—Все! —різко вигукнула Ліза.
Вона вихопила коробку з рук Саші й кинула її на підлогу.
Біла шапка випала першою.
Чорна стрічка ковзнула слідом і зупинилася біля ніг Ніки.
—Ви що, зовсім збожеволіли?!
—Не треба драматизувати.
—Вийдіть із квартири!
—Я ще не закінчила.
—А мені байдуже!
Ліза стала між Нікою та Сашею.
Ріта вже була поруч із Сашею, обережно поклавши руку їй на плече.
—Сашо, не дивись на неї, —прошепотіла вона.
Але Саша дивилася кудись перед собою.
Її обличчя стало білим.
—Я помру?..
—Так. Як твоя мати...— вигукнула тітка.
На кілька секунд у квартирі запала така тиша, що було чути лише тихе гудіння холодильника на кухні.
Саша перестала рухатися.
Наче ці слова не просто долетіли до неї, а вдарили кудись усередину.
—Як... моя мама?.. —ледь чутно перепитала вона.
Ніка вже хотіла щось додати, але Ліза різко відштовхнула її назад до дверей.
—Геть!
—Не штовхай мене!
—Геть із нашого дому!
—Я сказала правду!
—Ви не маєте права!
Ліза вже майже кричала.
Ріта обійняла Сашу за плечі.
—Сашо, не слухай її. Чуєш мене? Не слухай.
Але Саша ніби не чула.
Її погляд був спрямований кудись крізь стіну.
—Мама теж... померла...
—Сашо, ні, — швидко сказала Ріта. —Подивися на мене.
Саша не реагувала.
Її губи почали тремтіти.
—Вона теж захворіла...
—Сашо!
Ліза різко зачинила двері просто перед Нікою.
—Щоб я вас більше тут не бачила!
За дверима ще щось пролунало, але Ліза вже не слухала.
Вона повернулася.
І побачила Сашу.
—Боже...
Саша похитнулася.
—Сашо! —Ріта встигла підхопити її за руку.
Віталік одразу підійшов з іншого боку.
—Обережно.
—Мені... —Саша спробувала вдихнути. —Мені погано...
Її коліна підкосилися.
—На диван! Швидко! —вигукнула Ліза.
Ріта та Віталік обережно підтримали Сашу й повели її до вітальні.
Саша майже не допомагала їм.
Ноги ніби перестали слухатися.
Її посадили на диван, але вона одразу схилилася вперед, притискаючи руки до грудей.
—Я не бачу...
—Що? —Ліза присіла перед нею.
—Я... нічого не бачу...
Саша моргнула кілька разів.
Перед очима все розпливалося.
—Сашо, подивися на мене, —попросила Ріта.
—Я не можу...
Її голос став зовсім тихим.
Тіло почало тремтіти.
Спочатку ледь помітно.
Потім сильніше.
—Мене трясе...
—Я тут, — Ріта міцніше обійняла її. —Я тут, Сашо.
—Я не чую...
—Що?
—Вас...
Ліза зблідла.
—Сашо, це я. Ліза. Чуєш мене?
Саша дивилася прямо перед собою, але погляд був порожнім.
Наче вона опинилася десь далеко.
—Сашо!
Ліза взяла її за обличчя долонями.
—Подивися на мене!
Саша різко вдихнула й заплющила очі.
—Не можу...
—Добре. Добре, нічого. Не напружуйся.
Ліза швидко озирнулася на Ріту.
—Поклади її нормально.
Вони обережно вклали Сашу на диван.
Ріта сіла поруч і тримала її за руку.
Віталік стояв біля дивана, розгублено дивлячись на Лізу.
—Що робити?
—Я не знаю...
Вперше за весь ранок у голосі Лізи не було впевненості.
Тільки паніка.
—Я не знаю, як її привести до тями...
—Лізо...
—Вона мене не чує!
Ліза схопила телефон.
Пальці тремтіли так сильно, що вона з першого разу не змогла набрати номер.
—Тато...
Вона натиснула виклик.
Гудок.
Ще один.
—Давай... Ну ж бо...
Нарешті на тому кінці відповіли.
—Лізо? —голос батька був сонний, але після першого ж слова доньки він одразу змінився. —Що сталося?
Ліза намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів.
—Тату... Допоможи.
На тому кінці запала коротка пауза.
—Що сталося, Лізо?
—Приїхала тітка Ніка...
Голос Лізи зірвався.
—Вона... вона сказала Саші страшні речі. Подарувала їй якусь чорну стрічку... сказала, що це для того, хто буде носити її після смерті...
Батько різко видихнув.
—Де Саша?
—Тут. На дивані.
—Що з нею?
Ліза глянула на сестру.
Саша лежала нерухомо, тільки груди ледь помітно здіймалися. Ріта сиділа поруч і тримала її за руку. Віталік стояв біля дивана, не знаючи, куди подіти руки.
—Вона... її трясе. Вона каже, що нічого не бачить і не чує. Я говорю з нею, а вона ніби мене не чує.
—Лізо, заспокойся.
—Я не можу заспокоїтися, тату!
—Послухай мене.
Голос Матвія Григоровича став спокійним і твердим.
—Поклади телефон біля Саші. Я хочу з нею поговорити.
Ліза одразу виконала.
Вона сіла на край дивана й поклала телефон біля плеча Саші.
—Сашо... Тато.
Жодної реакції.
—Сашо, ти мене чуєш?
Рита нахилилася ближче.
—Сашо, це тато телефонує.
Саша не ворухнулася.
—Доню?
Голос батька пролунав із телефона.
Спочатку тихо.
Майже пошепки.
—Сашо, це я.
Пальці дівчини здригнулися.
Ріта одразу це помітила.
—Лізо...
—Я бачу.
Батько продовжував говорити.
—Доню, послухай мене. Не поспішай. Тобі не потрібно зараз нічого відповідати. Просто послухай мій голос.
Саша зробила нерівний вдих.
—Ось так... — тихо сказав Матвій. —Молодець.
Вона все ще дивилася кудись перед собою.
—Ти вдома. Ти зі своїми. Ліза поруч. Ріта поруч. Віталік поруч.
На слові «вдома» губи Саші ледь помітно здригнулися.
—Ніхто тебе нікуди не забере, чуєш?
Ще один вдих.
Цього разу трохи глибший.
—Ти просто злякалася. Дуже сильно злякалася. Але це мине.
Ліза витерла сльози, які вже самі котилися по щоках.
—Тату...
—Я тут, Лізо.
—Вона така бліда...
—Не лякай її своїм голосом. Говори спокійно.
—Добре.
Матвій знову звернувся до Саші.
—Доню, пам'ятаєш, як ти сьогодні вранці мені ще нічого не встигла розповісти?
Саша ледь поворухнула головою.
—Я знаю, що ти хотіла сьогодні гуляти. І знаю, що Ліза знову збиралася вести тебе в аптеку.
Рита тихо усміхнулася крізь сльози.
—Так...
Саша раптом прошепотіла:
—Аптека...
Усі завмерли.
—Вона говорить, —тихо сказала Ріта.
Ліза нахилилася до сестри.
—Сашо?
Саша повільно моргнула.
Перед очима все ще було темно, але голос батька поступово пробивався крізь той страшний гул у голові.
—Я тут, доню, —продовжив Матвій. —Ти мене чуєш?
Саша ледве помітно кивнула.
—Чую...
Ліза прикрила рот рукою.
Ріта стиснула Сашину долоню.
—Ми всі тут.
—Тато...
—Я тут, моя хороша.
Голос Саші тремтів.
—Я... я помру? Скоро?
На тому кінці запала тиша.
Матвій Григорович на секунду заплющив очі. Йому хотілося відповісти одразу, сказати щось таке, що миттєво прибере весь страх із доньчиних очей. Але він знав — зараз не можна ні брехати, ні говорити про те, чого він сам не знає.
—Ні, доню, —нарешті тихо сказав він. —Не думай зараз про це.
—Але тітка сказала...
—Я знаю, що вона сказала.
Голос Матвія став ще м'якшим.
—І вона не має права вирішувати, скільки тобі жити. Чуєш мене?
Саша повільно вдихнула.
—Але я хвора...
—Так. Ти хвора. І тобі зараз важко. Дуже важко. Але хвороба — це не вирок, який хтось може винести за тебе.
Саша заплющила очі.
—Я боюся...
—Знаю, моя хороша.
У цих двох словах було стільки тепла, що Сашині губи затремтіли.
—Я дуже боюся, тату...
—Можеш боятися. Не треба зараз бути сильною.
Матвій говорив повільно, майже пошепки.
—Ти можеш плакати. Можеш злитися. Можеш казати, що тобі страшно. Але тільки не залишайся з цим сама. У тебе є я.
Саша ковтнула сльози.
—І Ліза...
—І Ліза.
—Рита...
—І Рита.
Рита, почувши своє ім'я, міцніше стиснула Сашину руку.
—Я тут, —прошепотіла вона.
Саша ледь помітно кивнула.
—А Віталік...
Віталік нахилився ближче.
—Я теж тут.
На мить у кімнаті стало тихіше.
Саша зробила ще один вдих. Тремтіння не зникло повністю, але вже стало слабшим.
—Тату...
—Я слухаю.
—Приїдь...
У Матвія стиснулося серце.
—Приїду, доню.
—Коли?
—Завтра.
—Точно?
—Точно.
Він намагався говорити впевнено, хоча сам ледве стримував хвилювання.
—Завтра я буду вдома. І знаєш що?
—Що?
—Дядько Михайло теж приїде.
Саша трохи насупилася, ніби намагалася зосередитися.
—Справді?
—Справді. І тітка Люда.
—Усі?
—Усі.
На обличчі Саші вперше з'явилася ледь помітна усмішка.
—Навіщо стільки людей?
—Бо скучили за тобою. І за Лізою.
—Я не хочу, щоб вони мене жаліли...
—Вони не будуть тебе жаліти.
Матвій тихо усміхнувся.
—Дядько Михайло взагалі не вміє жаліти. Він завтра приїде й почне розповідати тобі свої дурні історії, поки ти не попросиш його замовкнути.
Саша тихо схлипнула, але цього разу разом зі сльозами на її губах з'явилася усмішка.
—Він завжди багато говорить...
—От бачиш. Уже пам'ятаєш.
—А тітка Люда...
—Тітка Люда привезе тобі щось смачне.
—Щось смачне?
—Я не питав, що саме. Але знаю її. Вона не приїде без повної сумки їжі.
Саша ледь усміхнулася.
—Тоді нехай приїжджають...
—Приїдуть, моя хороша.
Він замовк на кілька секунд, а потім тихо додав:
—І ти дочекаєшся нас.
Саша заплющила очі.
—Добре...
—А зараз зроби для мене одну річ.
—Яку?
—Просто полеж. Нікуди не йди. Нічого не роби. Ти сьогодні вже достатньо натерпілася.
Саша тихо кивнула.
—Добре.
—І ще...
—Що?
—Не вір словам людини, яка прийшла зробити тобі боляче.
Саша мовчала.
—Ти чуєш мене?
—Чую.
—Ти моя донька. Моя ще досі маленька Саша. І я хочу, щоб ти запам'ятала одну просту річ.
Його голос трохи здригнувся, але він одразу взяв себе в руки.
—Ти не сама. Ніколи.
Саша притиснула долоню до грудей.
Сльози знову покотилися по її щоках, але тепер вони були іншими. Не такими безнадійними.
—Я люблю тебе, тату...
Матвій Григорович завмер.
Він на мить відвернувся від людей, які сиділи поруч із ним, і провів долонею по обличчю.
—І я тебе люблю, доню. Дуже.
Саша повільно видихнула.
Тремтіння майже припинилося.
Перед очима все ще було нечітко, але голос батька вона вже чула добре.
Він був поруч.
Хоча б через телефон.
—А тепер поспи трохи, —лагідно сказав Матвій. —Я ще поговорю з Лізою. І завтра зранку вирушу додому.
—Добре...
—І, Сашо?
—Мм?
—Ніяких більше чорних стрічок.
Саша тихо схлипнула.
—Добре...
—Тільки кольорові. Які тобі подобаються.
—Рожеві...
—Значить, рожеві.
На її губах знову з'явилася маленька усмішка.
—Домовились.
—Домовились, доню.
Ліза сиділа поруч і витирала сльози, дивлячись на сестру.
Рита все ще тримала Сашу за руку.
Віталік мовчки стояв біля дивана.
А за дверима вже давно не було чути Ніки.
Її слова залишилися десь у коридорі.
А Саша нарешті перестала слухати їх.
Бо тепер у її голові звучав зовсім інший голос.
Голос батька.
Тихий.
Рідний.
Той, який завжди повертав її додому.