Тим часом у Дніпрі вже давно стемніло.
Суботній вечір огорнув місто м'яким світлом ліхтарів, а біля кінотеатру було людно. Хтось поспішав на сеанс, хтось стояв біля афіш, вибираючи, на який фільм піти, а хтось уже фотографувався біля яскравої вивіски.
Саша, Ліза, Рита та Віталік зайшли всередину й одразу попрямували до каси.
—Я досі не розумію, чому ми обрали саме цей фільм, —пробурмотів Віталік, дивлячись на афішу.
На ній усміхнені головні герої стояли під дощем, тримаючись за руки.
Рита одразу штовхнула його ліктем.
—Бо він милий.
—Дуже аргументовано.
—А ти хотів бойовик?
—Ні.
—Тоді не скаржся.
Ліза засміялася.
Саша стояла поруч і дивилася на них із легкою усмішкою.
За останній час їй так не вистачало звичайних вечорів.
Без лікарень.
Без розмов про аналізи.
Без поглядів, у яких вона постійно читала страх.
Просто кіно.
Просто друзі.
Просто суботній вечір.
Вони купили квитки, взяли попкорн і напої та вже збиралися йти до зали, коли телефон Саші завібрував у кишені куртки.
Вона дістала його й глянула на екран.
—Тато.
Ліза одразу подивилася на неї.
—Бери.
—А якщо він знову буде питати, чи я їла?
—Скажи, що їла.
—А якщо запитає, що саме?
Рита втрутилася:
—Скажи, що дуже поживний попкорн.
—Ага, попкорн з смаком Віталикової слини.
Саша скривилася від сміху, а Рита одразу розсміялася.
Віталік повільно повернув голову до неї.
—Перепрошую?
—Нічого, —невинно відповіла Саша.
—Ти щойно сказала, що попкорн зі смаком моєї слини?
—Я? Ні.
—Рито, ти це чула?
—На жаль, так, — відповіла Рита, ледве стримуючи сміх.
Ліза вже не могла мовчати й засміялася.
—Сашо, ну ти даєш.
—А що? —Саша знизала плечима. —Ви самі почали.
—Все, —Віталік забрав у неї відерце з попкорном. —Тепер ти його не їси.
—Ей!
—Я рятую тебе від небезпечного продукту.
—Віталіку, віддай!
Саша потягнулася до відерця, але він підняв його вище.
—Ні.
—Ти серйозно?
—Абсолютно.
Рита вже витирала сльози від сміху.
—Ви обоє ненормальні.
Ліза похитала головою.
—І це ми ще фільм не почали дивитися.
Телефон Саші знову завібрував у руці.
Вона подивилася на екран.
—Тато.
На мить усі четверо стихли.
—Бери, —сказала Ліза.
Саша зітхнула:
—Він знову буде питати,чи я випила ліки,чи їла...
—А ти скажеш правду, —одразу відповіла Ліза.
Саша подивилася на неї з підозрою.
—Я завжди кажу правду.
—Особливо коли кажеш, що «вже поїла», а потім через десять хвилин знаходишся з печивом у руках.
—Це не рахується.
—Чому?
—Бо печиво —це не їжа.
Рита засміялася.
—Тоді попкорн теж не їжа?
Саша подивилася на Віталіка, який досі тримав її відерце.
—Віддай.
—Спочатку поговори з татом.
—Зрадник.
—Я турбуюся про тебе.
—Ти просто хочеш з'їсти мій попкорн.
—І це теж.
Саша закотила очі, але все ж натиснула кнопку прийняття виклику.
—Привіт, тату.
—Привіт, доню. Не зайнята?
—Сиджу у якомусь темному місці, — серйозним голосом відповіла Саша.
Ліза одразу прикрила рот рукою, щоб не засміятися.
Рита відвернулася, бо вже не могла стримувати усмішку.
Віталік лише похитав головою.
—У темному місці? —перепитав Матвій Григорович.
—Так.
—Сашо...
—Що?
—Ти де?
—Невідомі люди мене викрали.
На іншому кінці лінії запала коротка тиша.
—Що? —нарешті перепитав Матвій Григорович.
Саша ледве стримувала сміх.
—Кажу, мене викрали.
Ліза одразу почала показово хмуритися й похитала головою.
Рита теж насупилася, схрестивши руки на грудях, ніби справді була обурена такою заявою.
Віталік прикрив обличчя долонею.
—Сашо, — голос Матвія Григоровича став напруженішим. —Ти зараз серйозно?
—Абсолютно.
—Де ти?
Саша вже не витримала й тихо засміялася.
—Тату, я...
—Саша!
Ліза швидко простягнула руку.
—Дай сюди телефон.
—Ні.
—Дай!
—Лізо, я сама...
—Ага,бачу. Ти тата до інфаркту доведеш,що він не приїде з Києва, —пробурмотіла Ліза, намагаючись вихопити телефон.
—Та він знає, що я жартую, —Саша відсмикнула руку.
—Знає? — Ліза скептично підняла брову. —Ти чула його голос?
Саша на секунду замовкла.
Справді.
Навіть крізь телефон було чути, як Матвій Григорович занервував.
—Тату, не хвилюйся, —швидко сказала вона. —Я жартую.
—Сашо, це не смішно.
—От бачиш? —почала Ліза, нарешті вихопивши телефон із рук Саші. —Я ж тобі казала. Не можна так жартувати.
—Лізо! —обурилася Саша.
—Що «Лізо»? — Ліза прикрила мікрофон долонею й подивилася на сестру. —Ти зараз татові серце зупиниш.
Потім знову піднесла телефон до вуха.
—Тату, все нормально. Ніхто Сашу не викрав. Вона в кінотеатрі. Ми всі тут.
На іншому кінці лінії Матвій Григорович важко видихнув.
—Я зрозумів.
—Вона просто дуркує.
—Я вже помітив, —відповів він, і в голосі нарешті з'явилося полегшення.
Саша склала руки на грудях.
—Я не дуркую.
Ліза глянула на неї.
—Ти щойно сказала власному батькові, що тебе викрали.
—Це був жарт.
—Дуже смішний.
—Мені було смішно.
—А татові?
Саша винувато опустила погляд.
—Ну...
Рита тихо засміялася.
—Здається, відповідь очевидна.
Матвій Григорович почув її сміх.
—Рита теж там? ні
—Так, —відповіла Ліза.
—І Віталік?
—Тут я, —озвався хлопець.
— Добре. Тоді я спокійний.
Саша одразу потягнулася до телефону.
—Дай мені.
Ліза відсунула руку.
—Зараз.
—Лізо!
—Тату, вона поруч. З нею все добре. Ми просто прийшли в кіно.
—Добре, — тихо відповів Матвій Григорович. —Я просто хотів почути, як вона.
Ліза на мить стала серйознішою.
—Вона нормально.
Саша подивилася на сестру й усміхнулася.
—Дякую.
—Не дякуй. Я ще з тобою поговорю за цей жарт.
—Ой, усе.
Ліза передала телефон Саші.
— Тримай.
Саша взяла його й одразу піднесла до вуха.
—Тату?
—Я тут.
—Вибач.
—За що?
—За те, що налякала.
Матвій Григорович кілька секунд мовчав.
—Просто більше так не жартуй.
—Добре.
—Обіцяєш?
—Обіцяю. Ти скоро приїдеш?
—Через кілька днів. А з мною поїдуть дядько Михайло і тетя Люда у гості. Вони дуже скучили за вами.
—Правда? — Саша одразу усміхнулася.
У її голосі з’явилося щире тепло.
—Правда, — відповів Матвій Григорович. —Вони давно хотіли приїхати. Просто останнім часом усе якось не виходило.
—Я рада, —тихо сказала Саша. —Давно їх не бачила.
Ліза, яка стояла поруч, одразу нахилилася ближче.
—Тато сказав, що Михайло і Люда приїдуть?
Саша кивнула.
—Так.
—Тоді треба буде щось приготувати.
Рита одразу втрутилася:
—Стоп. Хто готувати буде?
Усі подивилися на неї.
—Я просто хочу уточнити, бо якщо це знову буде «Ліза готує, а всі допомагають тільки морально», то я проти.
—Рито! —засміялася Ліза.
Матвій Григорович почув їхню розмову.
—Я бачу, там у вас весело.
—Дуже, — відповіла Саша. —Віталік забрав у мене попкорн.
—Правильно зробив, —одразу сказав батько.
Саша здивовано округлила очі.
—Тату!
Віталік переможно підняв відерце.
—Бачиш? Навіть твій тато на моєму боці.
—Зрадники всі, —пробурмотіла Саша.
Рита засміялася.
—Бідна Саша. Залишилася без попкорну.
—У мене його забрали несправедливо.
—Ти образила власника попкорну, — серйозно сказав Віталік.
—Я просто пожартувала.
—Але попкорн образився.
Саша вже не стримувала сміху.
Матвій Григорович слухав їх і вперше за останні дні відчув щось дуже важливе.
Спокій.
Його донька сміялася.
Не через те, що намагалася приховати біль.
Не через те, що хотіла показати всім, що вона сильна.
А просто тому, що їй було добре.
—Доню.
—Так?
Його голос став трохи тихішим.
—Мені приємно чути, що ти смієшся.
Саша на мить замовкла.
Вона зрозуміла, що за цими простими словами стояло набагато більше.
Тато боявся за неї.
Дуже.
—Тату...
—Що?
—Я справді нормально.
Матвій Григорович усміхнувся.
—Я знаю.
Але вона почула в його голосі: він тільки вчиться в це вірити.
—Добре, — сказав він. —Іди дивись фільм, поки твої друзі не почали сваритися через попкорн.
—Уже пізно, —сказала Саша, дивлячись на Віталіка.
—Я все чую, —озвався хлопець.
—От бачиш.
—Добре, доню. Гарного вечора.
—Тобі теж, тату.
Вона вже хотіла завершити дзвінок, але раптом додала:
—І не хвилюйся так.
На кілька секунд запала тиша.
—Постараюся.
Саша усміхнулася.
—Люблю тебе.
—І я тебе люблю.
Виклик завершився.
Саша опустила телефон і ще кілька секунд дивилася на екран.
—Ну що? — запитала Рита. —Тепер попкорн повернуть?
Віталік відразу притиснув відерце до себе.
—Ні.
—Віталіку!
—Я ще не вирішив, чи ти заслужила.
Саша примружилася.
—Ти зараз дуже ризикуєш.
—Чим?
Вона зробила крок до нього.
—Тим, що я розкажу всім, що ти вкрав у хворої дівчини попкорн.
—Ти не хвора.
На мить усі стихли.
Віталік сказав це просто.
Без жалю.
Без страху.
Так, ніби для нього Саша була просто Сашою.
І саме це їй подобалося найбільше.
Вона усміхнулась, бо їй сподобалося, що він не дивився на неї як на хвору.
Не так, як багато хто останнім часом.
Не з тією обережністю, ніби кожне слово могло її зламати. Не з постійним страхом у погляді, ніби вона ось-ось зникне.
Віталік просто жартував із нею.
Просто сперечався за попкорн.
Просто був поруч.
І, можливо, саме цього їй зараз найбільше хотілося.
—Добре, — сказала Саша, удаючи серйозність. —Цього разу тобі пощастило.
—Тобто?
—Я не буду тебе бити.
Рита одразу засміялася.
—Яка щедрість.
—Я дуже добра людина,— відповіла Саша.
Ліза підняла брову.
—Ти п’ять хвилин тому сказала татові, що тебе викрали.
—Це був творчий жарт.
—Це був стрес для всіх навколо.
—Але ж ніхто не постраждав.
Віталік подивився на неї.
—Твій тато майже постраждав.
Саша винувато усміхнулася.
—Добре. Більше не буду.
—Запам’ятаємо цей момент, —сказала Рита.
У цей час із динаміків пролунало оголошення про початок сеансу.
Люди навколо почали заходити до залу.
—Нарешті, —сказав Віталік і повернув Саші відерце з попкорном.
Вона здивовано подивилася на нього.
—Ти віддав?
—Так.
—Просто так?
—Ні.
—А що хочеш натомість?
Він усміхнувся.
—Щоб ти більше не говорила, що мій попкорн зі смаком моєї слини.
Рита знову розсміялася.
—Сашо, ти сама собі створила проблеми.
—Добре, — сказала вона. —Обіцяю.
—Чесно?
—Чесно.
—Тоді тримай.
Вони зайшли до залу й знайшли свої місця.
Саша сіла між Лізою та Ритою, а Віталік розташувався поруч.
Світло поступово згасало.
На екрані почалася реклама.
Саша взяла трохи попкорну й відкинулася на спинку крісла.
Вона дивилася вперед і усміхалася.
Звичайний вечір.
Колись вона навіть не замислювалася, наскільки це важливо.
Просто сидіти в кінотеатрі.
Чути сміх друзів.
Сперечатися через дурниці.
Не думати щохвилини про лікарні.
Не боятися завтрашнього дня.
Ліза тихо нахилилася до неї.
—Ти щаслива?
Саша повернула голову.
—Так.
Відповідь прийшла одразу.
Без роздумів.
—Просто так?
Саша подивилася на екран, де починався фільм.
—Просто так.
Ліза усміхнулася й нічого більше не сказала.
Бо іноді найкращі моменти — це не великі події.
Не подарунки.
Не свята.
А звичайний суботній вечір, коли поруч ті, хто любить тебе.
І коли хоча б на кілька годин можна забути про все інше.
Фільм виявився дійсно милим.
Таким, після якого хочеться ще кілька хвилин посидіти в тиші, навіть коли вже пішли титри.
Рита кілька разів витирала сльози, хоча на початку впевнено казала, що просто прийшла подивитися «щось легке».
—Я не плачу, — тихо сказала вона, коли Ліза подивилася на неї.
—Звичайно, — усміхнулася Ліза. —Просто в тебе очі вирішили самі.
—У мене алергія.
Віталік скептично подивився на неї.
—На що?
—На гарні фільми.
—Цікава у тебе алергія.— пихнув Віталік.
—Дуже рідкісна, —серйозно відповіла Рита. —Лікарі ще не придумали лікування.
Саша тихо засміялася.
Вона дивилася на них і ловила себе на думці, що давно не почувалася настільки легко.
Ніхто зараз не питав її про температуру. Ніхто не говорив про аналізи. Ніхто не дивився на годинник, боячись, що їй стане погано. Під кінець фільму Саша заснула. Але ніхто не помітив по́ки на екрані повільно змінювалися останні сцени.
Вона просто втомилася.
Не від болю. Не від хвороби. Не від лікарень.
А від усього того напруження, яке накопичувалося останні місяці.
Її голова трохи схилилася вбік, а дихання стало рівним і спокійним.
Ліза першою помітила це вже тоді, коли почалися фінальні титри.
Вона тихо повернула голову до сестри.
—Сашо?
Відповіді не було.
—Вона заснула, — пошепки сказала Рита.
Віталік подивився на Сашу й ледь усміхнувся.
—Значить, фільм був дуже цікавий.
Ліза тихо засміялася.
—Або вона просто нарешті дозволила собі відпочити.
Ці слова прозвучали тихо.
Але всі їх почули.
Бо вони знали, скільки всього Саша пережила.
Скільки ночей вона не спала.
Скільки разів робила вигляд, що їй нормально, хоча насправді боялася.
Рита обережно поправила Саші волосся, яке впало їй на обличчя.
—Не будемо будити.
—Треба буде, — сказав Віталік. —Скоро зал почне виходити.
Ліза кивнула.
—Я сама.
Вона легенько торкнулася сестриного плеча.
—Сашо.
Дівчина трохи ворухнулася, але очей не відкрила.
—Ще п'ять хвилин...
Рита прикрила рот рукою, стримуючи сміх.
—Вона навіть уві сні торгується.
—Це точно Саша, —відповіла Ліза.
Віталік усміхнувся.
—Сашо, вставай, — знову тихо сказала Ліза. —Нам уже треба виходити.
Саша повільно відкрила очі.
Кілька секунд вона просто дивилася перед собою, ніби не розуміла, де знаходиться.
Потім перевела погляд на екран, де вже йшли останні титри.
—Я заснула?
—Ні, — серйозно відповів Віталік. —Ти просто вирішила перевірити, наскільки зручні крісла в кінотеатрі.
Саша подивилася на нього сонним поглядом.
—І як?
—Судячи з того, що ти проспала кінець фільму, результат позитивний.
Рита засміялася.
—Віталіку, не чіпай її. Вона сьогодні вперше нормально відпочила.
Саша потерла очі й усміхнулася.
—Я не спеціально.
—Ми знаємо, —сказала Ліза.
У її голосі не було докору.
Лише тепло.
Вона взяла Сашину куртку, яка лежала поруч, і подала їй.
—Просто ти останнім часом постійно намагаєшся довести всім, що в тебе все добре.
Саша на мить замовкла.
Бо знала, що сестра має рацію.
—У мене й справді все добре, — тихо сказала вона.
Ліза подивилася на неї.
—Я знаю. Просто ти трохи втомилася.
Ліза сказала це тихо, без жалю.
Не так, як іноді говорили інші.
Не так, ніби втома Саші була доказом того, що вона слабка.
Просто як факт.
Саша трохи усміхнулася.
—Можливо.
—Не можливо, а точно, —втрутилася Рита, піднімаючись із крісла. —Ти останні місяці пережила більше, ніж деякі люди за все життя.
—Рито...
—Що? Я кажу правду.
Саша хотіла щось відповісти, але не знайшла слів.
Бо вони всі знали.
Не все.
Не кожну ніч, коли вона лежала і боялася заснути.
Не кожну думку, яка приходила в голову, коли вона залишалася сама.
Але вони знали достатньо, щоб зрозуміти.
Віталік підхопив порожнє відерце з-під попкорну.
—Ну що, герої кіно, виходимо?
—Ти зараз звучиш так, ніби ми врятували світ, —сказала Саша.
—А хіба ні?
Він подивився на неї серйозним поглядом.
—Ми пережили романтичний фільм із Ритою, яка плакала, хоча заперечує це.
—Я не плакала.
—Ти витирала очі.
—Бо там пил був.
—У кінотеатрі?
—Так.
—На екрані?
—Так.
Ліза засміялася.
—Рито, навіть не сперечайся. Ти програла.
—Ніколи, —гордо відповіла вона.
Вони вийшли із залу разом з іншими глядачами.
У коридорі було тепло. Люди повільно розходилися, хтось обговорював фільм, хтось купував ще напої, хтось уже телефонував додому.
Саша зупинилася біля великого вікна.
За склом Дніпро продовжував жити своїм вечірнім життям.
Ліхтарі відбивалися на мокрому асфальті.
Місто було красивим.
Спокійним.
—Замерзла? — запитала Ліза, помітивши, що сестра стоїть нерухомо.
Саша похитала головою.
—Ні.
Вона ще кілька секунд дивилася у вікно.
—Просто думаю.
—Про що?
Саша усміхнулася.
—Про те, що раніше я б ніколи не подумала, що буду так радіти звичайному походу в кіно.
Рита підійшла ближче.
—А тепер?
—А тепер розумію, що звичайні речі — це не такі вже й звичайні.
Ліза обережно взяла її за руку.
—Ти заслужила такі вечори.
Саша стиснула її пальці.
— Знаю.
І цього разу вона справді знала.
Не просто говорила, щоб заспокоїти інших. Рита принесла всім верхній одяг і простягнула Саші її куртку.
—Тримай. А то ти зараз знову почнеш казати, що тобі не холодно, навіть якщо будеш стояти під снігом у футболці.
Саша взяла куртку й усміхнулася.
—Я не така.
Ліза одразу подивилася на неї.
—Сашо.
—Добре, — вона підняла руки вгору. —Мовчу.
Віталік засміявся.
—Рідкісний випадок. Саша здалася без суперечки.
—Не звикай, —відповіла вона, одягаючи куртку.
—А я вже хотів записати дату.
—Віталіку...
—Все, мовчу.
Вони вийшли з кінотеатру.
Холодне вечірнє повітря одразу торкнулося обличчя. Після теплого залу воно здалося навіть трохи різким.
Саша зупинилася на кілька секунд біля входу.
Поруч проходили люди.
Пари, які обговорювали фільм.
Друзі, які сміялися.
Батьки з дітьми, які вже втомилися після довгого вечора.
Звичайне життя.
І саме зараз їй хотілося запам'ятати цей момент.
Не лікарню.
Не страх.
Не ті дні, коли кожен дзвінок змушував її серце стискатися.
А саме це.
Світло міста.
Сміх друзів.
Холодне повітря.
Відчуття, що вона просто живе.
—Сашо? —покликала Ліза.
Вона повернулася.
—Що?
—Ти знову кудись задумалася.
Саша усміхнулася.
—Просто мені добре.
Ліза на мить замовкла.
Потім тихо сказала:
—Я рада.
Рита підійшла ближче.
—Так, тільки не забуваймо, що зараз треба вирішити найважливіше питання вечора.
Усі подивилися на неї.
—Яке?
Рита зробила серйозне обличчя.
—Де ми будемо їсти після кіно.
Віталік розвів руками.
—Я знав, що без їжі цей вечір не закінчиться. Рито, вже напів дев'яту, як же твої калорії?
—Мої калорії, — гордо відповіла Рита, —сьогодні мають вихідний.
Віталік підняв брови.
—Вихідний?
—Так. Вони теж люди.
Саша тихо засміялася.
—Рито, калорії — це не люди.
—Ти просто не розумієш їхньої душевної організації.
Ліза похитала головою.
—Я навіть не хочу знати, що ти зараз мала на увазі.
—А я хочу їсти, —заявила Рита. —І це головне.
Віталік подивився на годинник.
—Добре. Пропоную щось швидке. Бо якщо ми зараз почнемо довго вибирати, то Рита буде голодувати ще хвилин сорок.
—Я не голодую, — обурилася Рита.
Усі троє одночасно подивилися на неї.
Рита замовкла.
—Добре. Трохи голодую.
Саша усміхнулася.
Вона слухала їхню звичайну суперечку і відчувала дивне тепло всередині.
Колись такі моменти здавалися їй абсолютно неважливими.
Куди піти після кіно.
Що поїсти ввечері.
Хто перший вибере місце.
А тепер вона розуміла — саме з таких дрібниць і складається життя.
Віталік поправив комір куртки.
—Тоді голосування. Кафе?
—Так, —одразу сказала Рита.
—Ти навіть не почула варіанти, —засміялася Ліза.
—А вони є?
—Можеш,до нас. Доречі,у нас в холодильнику є піца.—сказала Ліза.
Рита одразу зупинилася.
—Стоп.
Усі подивилися на неї.
—Я правильно почула? У вас є піца?
Ліза засміялася.
—Так.
—І ти тільки зараз про це сказала?
—Ми щойно вийшли з кіно.
—Лізо, це не виправдання. Такі речі треба повідомляти одразу.
Віталік похитав головою.
—Рито, ти зараз говориш про піцу так, ніби це важлива державна інформація.
—Для мене — так.
Саша тихо засміялася.
—Нічого не змінилося.
—Що? — запитала Рита.
—Ти як була людиною, яка думає про їжу в будь-якій ситуації, так і залишилася.
—Неправда.
—Рито, ти щойно після романтичного фільму першою згадала про вечерю.
—Бо любов любов’ю, а їсти треба.
Віталік схвально кивнув.
—Оце вже аргумент.
Ліза усміхнулася.
—Тоді вирішено. Їдемо до на піцу.
Рита на мить зам'ялась.
—Якось незручно. Саша мабуть хоче спати...
—Рито, — одразу перебила її Саша. —Я не маленька дитина, яку треба вкладати спати о дев’ятій вечора.
—Я цього не казала, —відповіла Рита.
—Але подумала.
—Трохи.
Саша усміхнулася.
—Я нормально себе почуваю. Вдома мені просто випити ліки,а спати не хочу. Вже виспалася.
—Вже виспалася? — перепитав Віталік із легкою усмішкою. —Ти буквально щойно проспала половину фіналу.
Саша одразу подивилася на нього.
—Це була не половина.
—Добре. Третина.
—Віталіку.
—Гаразд, —він підняв руки вгору. —Мовчу.
Рита засміялася.
—Ні, нехай продовжує. Мені цікаво, як вона зараз буде доводити, що не спала.
Саша склала руки на грудях.
—Я просто заплющила очі.
Ліза підняла брову.
—На двадцять хвилин?
—Може, на п'ять.
—Сашо.
—Добре, на десять.
—Ти неможлива, — усміхнулася Ліза.
Але в її голосі не було докору.
Навпаки.
Їй подобалося що сестра знову могла так жартувати.
Могла сперечатися через дрібниці.
Могла заснути в кіно, а потім ще й переконувати всіх, що не спала.
Ще кілька місяців тому Ліза не була впевнена, що взагалі колись знову побачить Сашу такою.
Живою.
Сміхотливою.
Трохи нестерпною.
Своєю.
—Все, — нарешті сказала Рита. —Я більше не слухаю ваші сімейні суперечки. Я хочу піцу.
—Ти просто хочеш їсти, —сказала Саша.
—Так.
—Навіть не будеш заперечувати?
—Навіщо? Я чесна людина.
Віталік засміявся.
—Це вперше за вечір вона сказала правду без жодних виправдань.
—Я взагалі завжди кажу правду.
Ліза подивилася на неї.
—«Мене викрали».
Саша одразу відвела погляд.
—Це не рахується.
—Чому?
—Бо це був жарт.
—Дуже смішний, —нагадала Ліза.
—Я вже вибачилася.
—Тато теж пробачив.
Саша усміхнулася.
—Значить, усе добре.
Вони рушили до автомобіля.
Сніг уже майже припинився, але на тротуарах залишалися невеликі білі плями. Ліхтарі відкидали на мокрий асфальт жовтувате світло, а навколо було тихіше, ніж біля входу до кінотеатру.
Віталік відчинив дверцята автомобіля.
—Саша, сідай.
—Я сама можу відкрити.
—Я знаю.
—Тоді навіщо відкриваєш?
—Бо можу.
Саша скептично подивилася на нього, але все ж сіла.
Ліза сіла поруч із нею, а Рита з Віталіком — попереду.
Коли автомобіль рушив, Рита одразу повернулася назад.
—Сашо.
—Що?
—Ти точно хочеш їхати до вас?
—Точно.
—Не втомилася?
—Ні.
—Не хочеш додому?
—Ми й їдемо додому.
—Я маю на увазі — одразу спати.
Саша усміхнулася.
—Ні.
—Тоді піца.
—Піца.
Рита задоволено відкинулася на сидіння.
—Все. Вечір офіційно врятовано.
Ліза засміялася.
—А кіно?
—Кіно врятувало романтику. Піца врятує нас від голоду.
—Логічно, — погодився Віталік.
Саша притулилася головою до холодного скла й подивилася у вікно.
Місто повільно пропливало повз.
Ліхтарі.
Машини.
Люди.
Світло у вікнах будинків.
Десь хтось поспішав додому після роботи. Десь родина вже вечеряла разом. Десь діти, можливо, ще не хотіли лягати спати.
Звичайний вечір.
А Саша раптом подумала про батька.
Вона досі чула його голос.
«Мені приємно чути, що ти смієшся».
Від цих слів усередині стало тепло.
Вона знала, що тато щось приховує.
Не те щоб вона могла точно сказати що саме.
Просто останнім часом він говорив із нею трохи інакше.
Наче постійно намагався переконатися, що вона поруч.
Що вона відповідає на дзвінки.
Що дихає.
Що сміється.
Але зараз їй не хотілося думати про погане.
Вона просто хотіла повірити, що все буде добре.
—Про що задумалася? —тихо запитала Ліза.
Саша повернула голову.
—Про тата.
—Через той жарт?
—Ні.
Вона трохи помовчала.
—Він сказав, що приїде через кілька днів.
—Так.
—Я скучила.
Ліза усміхнулася.
—Я теж.
Саша знову подивилася у вікно.
—І за Михайлом скучила. І за Людою.
—Вони теж за нами скучили.
—Знаю.
На кілька секунд у салоні запала тиша.
А потім Рита раптом сказала:
—А я скучила за піцою.
Саша розсміялася.
—Рито!
—Що? Я теж чесна.
Віталік похитав головою.
—У тебе все зводиться до їжі.
—Не все.
—Назви хоч одну тему, яка не закінчується їжею.
Рита задумалася.
—Любов.
—О, нарешті.
—Любов закінчується весіллям.
—І?
—А на весіллі є їжа.
Усі засміялися.
Саша сміялася разом із ними, дивлячись на нічні вулиці за вікном.
І вперше за довгий час їй не хотілося, щоб цей вечір закінчувався.
Хотілося просто їхати.
Слухати їхні голоси.
Сміятися з дурниць.
Їсти піцу.
А потім, можливо, ще довго сидіти на кухні й говорити про все на світі.
Про фільм.
Про людей.
Про плани.
Про майбутнє.
Про життя, яке вона так довго боялася втратити.
Саша непомітно поклала руку на живіт і ледь усміхнулася.
Вона нічого не сказала.
Просто подумала, що сьогоднішній вечір хочеться запам'ятати.
Таким, яким він був.
Простим.
Теплим.
Щасливим.
Вдома їх зустріла тиша.
Така звична, домашня, зовсім не схожа на тишу лікарняних коридорів.
Ліза першою зайшла до квартири й увімкнула світло.
—Все, — урочисто сказала Рита, переступаючи поріг. —Я офіційно вдома.
Віталік який ледве не зачепив плечем одвірок, тихо засміявся.
—Не нахабній, ти не вдома, ти в гостях! — засміявся Віталік.
Рита вже знімала черевики й навіть не подумала зупинятися.
—Гості теж мають право почуватися як удома.
—Ні, — одразу заперечила Ліза. —Особливо такі гості, які приходять заради піци.
—Я прийшла не тільки заради піци, —обурилася Рита.
Саша зачинила за ними двері й усміхнулася.
—А заради чого ще?
Рита на секунду задумалася.
—Заради вашого чудового товариства.
—А піца?
—Ну... це приємний бонус.
Віталік засміявся.
—Я так і знав.
Вони пройшли на кухню. Ліза одразу відкрила холодильник і дістала коробку з піцою.
Рита завмерла на місці.
—Боже...
Саша подивилася на неї.
—Що?
—Вона справжня.
—Рито, це піца, а не диво світу.
—Для мене зараз — майже.
Ліза гарно виклала на велику тарілку два види піци і поставила її у мікрохвильовку. Тим часом Саша пішла до своєї кімнати по ліки. Ліза саме діставала піцу з мікрохвильовки, коли Саша повернулася на кухню. У руці вона тримала маленьку упаковку з ліками та склянку води.
Рита одразу подивилася на неї.
—Ага. Ось і головна причина, чому ти пішла з кухні.
Саша підняла упаковку.
—Ліки.
—Я вже зрозуміла, — кивнула Рита. —Просто хотіла переконатися, що ти не втекла від піци.
—Ні, —усміхнулася Саша. —Я б так не змогла.
Віталік саме розкладав тарілки на столі.
—Це добре. Бо Рита вже подумувала з'їсти твою порцію.
—Я не думала, —обурилася Рита. —Я просто оцінювала ситуацію.
—І яка оцінка?
—Висока.
Саша засміялася й сіла за стіл.
—Все, пий ліки, —нагадала Ліза.
—Я знаю.
—Тоді чого стоїш?
—Бо ви на мене дивитеся.
—І будемо дивитися.
Саша зітхнула.
—Ви всі змовилися.
Вона відкрила упаковку, дістала двері пігулки і глянула на дно упаковки.
—Ах чорт...— тихо промовила Саша.
Ліза одразу насторожилася.
—Що?
Саша ще раз подивилася на упаковку, ніби сподівалася, що цифри на ній раптом зміняться.
—Тут залишилося менше, ніж я думала.
—Ліків? — уточнила Рита.
Саша кивнула.
—Так.
Вона перевернула упаковку в руці, уважно роздивляючись її.
Ліза одразу відклала виделку.
—Наскільки менше?
—На завтра вистачить, а у понеділок на ранок... Теж...— Саша замовкла, ще раз перераховуючи таблетки в упаковці. —А потім вже не вистачить.
Ліза одразу насупилася.
—Тобто як це — не вистачить?
—Ну, отак, — Саша знизала плечима. —Я думала, що там ще залишалося. Нічого страшного. Якось буде...
—Якось буде? —перепитала Ліза, і в її голосі одразу зникла усмішка.
Саша підняла на неї очі.
—Ну так. У понеділок купимо.
—А до понеділка?
—До понеділка мені вистачить.
Ліза ще кілька секунд мовчки дивилася на упаковку в її руці.
—А в понеділок зранку?
Саша знизала плечима.
—Може буде,в в понеділок зранку купимо.
—Сашо, ти зараз серйозно?
—Лізо, ну що я можу зробити?
—Перевірити, чи є вони в аптеці.
—У суботу ввечері?
—Завтра неділя, —нагадала Ліза.
Саша подивилася на упаковку.
—Я знаю.
Рита, яка до цього мовчки слухала розмову, обережно поставила шматок піци назад на тарілку.
—А ці ліки тобі обов'язково приймати без перерв?
Саша кивнула.
—Так. Щоб якось небудь дожити до початку хіміотерапії. Лізо, я поїду в понеділок і куплю їх. Обіцяю. Все? Давайте нормально їсти піцу. Я зараз вип'ю ліки.
—Ох, Сашо... — Ліза тихо видихнула й потерла скроню. —Ти іноді так легко кажеш «нічого страшного», що я починаю нервувати ще більше.
Саша винувато усміхнулася.
—Я ж не спеціально.
—Я знаю.
Ліза ще раз подивилася на упаковку в її руках, а потім перевела погляд на сестру.
—Просто мені хочеться, щоб ти хоч раз сказала: «Лізо, я не знаю, що робити». А не «якось буде».
—Але ж справді якось буде.
—От знову.
Рита тихо засміялася.
—Вона безнадійна.
—Я не безнадійна, —заперечила Саша. —Я оптимістка.
—Ти людина, яка щойно виявила, що ліків не вистачить на понеділок, і пропонує всім спокійно їсти піцу, —сказала Ліза.
—Бо піца не винна.
Віталік, який досі мовчки слухав їх, усміхнувся.
—Тут я з Сашею згоден.
Ліза подивилася на нього.
—Не підбурюй її.
—Я просто захищаю піцу.
Рита одразу кивнула.
—Нарешті розумна людина.
Саша тихо засміялася.
—От бачиш? Не все так погано.
Ліза похитала головою, але теж усміхнулася.
—Добре. Пий ліки.
—Уже.
Саша налила собі ще трохи води, дістала потрібні пігулки й запила її кількома ковтками.
Ліза уважно стежила, поки Саша не поставила склянку на стіл.
—Все?
—Все.
—Точно?
—Лізо...
—Добре, добре.
Саша поклала упаковку поруч із тарілкою, а потім нарешті взяла шматок піци.
—Тепер можна?
Рита урочисто підняла свій шматок.
—Тепер можна.
—Дякую за дозвіл.
—Немає за що.
Кілька секунд усі просто їли.
На кухні знову стало легко й затишно. Працював холодильник, десь у сусідній кімнаті тихо цокав годинник, а за вікном час від часу проїжджали автомобілі.
Саша відкусила шматок піци й задоволено заплющила очі.
—Боже, як смачно.
—Ти ніби місяць не їла, —засміялася Рита.
—Після твого розповідання про піцу я теж починаю думати, що це диво світу.
—Я ж казала.
Віталік відкинувся на спинку стільця.
—А я пропоную офіційно визнати сьогоднішній вечір вдалим.
—Чому? — запитала Ліза.
—Кіно було хороше. Піца є. Ніхто не посварився.
Рита підняла палець.
—І Саша не заснула за столом.
—Поки що, —додав Віталік.
Саша кинула в нього серветкою.
—Не починай.
Він засміявся.
—Добре.
Ліза дивилася на них і непомітно усміхалася.
Ще зовсім недавно вона боялася навіть залишати Сашу саму. Боялася кожного її мовчання, кожного незвичного погляду, кожного телефонного дзвінка.
А тепер Саша сиділа перед нею, їла піцу, сперечалася з Віталіком і сміялася з Рити.
Життя потроху поверталося на свої місця.
Хоча Ліза знала — розслаблятися ще рано.
Її погляд знову ковзнув до упаковки ліків.
Вона тихо запитала:
—Сашо.
—М?
—А якщо завтра не знайдемо?
Саша перестала жувати.
—Знайдемо.
—Я серйозно.
—І я серйозно.
Ліза кілька секунд дивилася на неї.
—Добре. Тоді завтра перевіримо.
—Завтра неділя.
—І що?
—Аптеки можуть не працювати.
—Є чергові.
Саша хотіла заперечити, але Ліза вже продовжила:
—Я сама перевірю.
—Лізо, не треба через мене...
—Треба.
—Але ти ж хотіла відпочити.
—Відпочину.
—А якщо...
—Сашо.
Ліза сказала це так спокійно, що сестра замовкла.
—Ми не будемо чекати понеділка, якщо можна вирішити питання раніше.
Саша подивилася на неї, а потім тихо усміхнулася.
—Добре.
—Добре?
—Добре.
Рита одразу підняла руку.
—Я теж допоможу.
—І я, —додав Віталік.
Саша подивилася на всіх трьох.
—Ви зараз серйозно?
—Абсолютно, —відповіла Рита.
—Навіть якщо доведеться об'їхати пів міста, — додав Віталік.
Саша похитала головою.
—Ви ненормальні.
—Зате твої, —усміхнулася Ліза.
Саша на мить замовкла.
Потім усміхнулася у відповідь.
—Так. Мої.
І вперше за весь вечір вона більше не думала про те, що ліків залишилося мало.
Бо зараз поруч були вони.
А завтра вони разом вирішать, що робити.
Поки ж на столі стояла піца, у склянках залишалося трохи напоїв, а вечір тільки починався.
—До речі, — раптом сказала Рита, —а хто сказав, що після піци ми одразу розходимося?
Ліза підняла брову.
—А що ти пропонуєш?
Рита загадково усміхнулася.
—У мене є одна геніальна ідея.
Віталік насторожився.
—Коли ти кажеш «геніальна ідея», мені вже страшно.
—Не бійся.
—Я вже боюся.
Саша засміялася.
—Ну, Рито. Що ти придумала?
Рита обвела всіх поглядом.
—Давайте сьогодні нікуди не поспішатимемо.
Ліза усміхнулася.
—А це вже звучить непогано.
Саша подивилася на годинник.
Було вже пізно.
—А знаєте що? Заночуйте в нас.— сказала Ліза.
Рита завмерла зі шматком піци в руці.
—Серйозно?
—Серйозно.
—Прямо тут?
—А де ще? — засміялася Ліза. — Уже пізно. Навіщо вам зараз їхати додому? У нас диван у ві́тальні. Ми його розкладемо. Вам двом місця вистачить.
Рита повільно поклала шматок піци на тарілку й подивилася на Лізу так, ніби та щойно запропонувала їй залишитися ночувати в п'ятизірковому готелі.
—Ти справді не жартуєш?
—Ні, — Ліза усміхнулася. —Навіщо вам зараз їхати? Уже пізно. Тим більше ми всі втомилися.
Віталік подивився на годинник.
—А справді вже майже десята.
—От бачиш, — одразу сказала Ліза. —Залишайтеся.
Рита перевела погляд на Віталіка.
—А ти як?
—Мені нормально.
—Тобто?
—Тобто я не проти.
Рита знову подивилася на Лізу.
—А Саша?
Усі троє повернулися до неї.
Саша саме відкусила шматок піци й здивовано підняла очі.
—А що я?
—Ми залишаємося ночувати.
Саша кілька секунд мовчала, а потім усміхнулася.
—Залишайтеся.
—Точно? —перепитала Рита.
—Рито, я сама щойно сказала, що не хочу спати. Я не вижену вас із квартири посеред ночі.
—Ну мало що, — пробурмотіла Рита. —Раптом ти передумаєш.
—Не передумаю.
Віталік засміявся.
—Тоді питання вирішене.
Ліза підвелася зі стільця.
—Добре. Тоді після піци розкладемо диван.
—А ковдри? — запитала Рита.
—Є.
—Подушки?
—Є.
—Зубні щітки?
Ліза засміялася.
—Рито, ти що, переїжджаєш?
—Я просто люблю комфорт.
—У ванній є нові щітки. Я дам вам.
—Все, — задоволено сказала Рита. —Я залишаюся.
Саша подивилася на неї.
—Ти ще навіть не бачила, де спатимеш.
—Мені вже байдуже. Я залишаюся.
—А якщо диван незручний? Або занадто маленький для вас двох? — почала Саша.
—Тоді будемо спати як оселедці, —абсолютно спокійно відповіла Рита.
Віталік повернувся до неї.
—Як хто?
—Як оселедці.
—Рито, це не звучить як комфортний сон.
—Зате разом.
—Ти зараз спеціально мене дратуєш?
—Трохи.
Саша засміялася.
—Ви точно хочете спати на одному дивані?
Рита глянула на Віталіка.
—А що? Ми якось спимо вдома в одному ліжку і норм.
—Ага, тільки Рита посеред ночі починає займати все ліжко, — усміхнувся Віталік.—І хропіти як великий трактор.
Рита повільно повернула до нього голову.
—Що?
—Нічого.
—Повтори.
—Я сказав, що ти спиш неспокійно.
—Ні. Ти сказав про хропіння.
—Я образно.
—Віталіку!
Саша вже сміялася, прикривши рот рукою.
—Не смійся! — Рита ткнула в неї пальцем. —Ти зараз не на моєму боці?
—Я не можу бути ні на чиєму боці, бо це дуже смішно.
Ліза теж засміялася.
—Рито, якщо ти справді хропеш, то Віталік має право попередити.
—Я не хроплю.
Віталік подивився на неї з такою серйозністю, що Саша ледве не вдавилася піцою.
—Рито, одного разу ти так хропіла, що я прокинувся і подумав, що в сусідній кімнаті працює пилосос.
—Брехун!
—Чесно.
—Неправда!
—Правда.
—Тоді сьогодні спатимеш на підлозі.
—А ти на дивані.
—Я не буду спати на дивані.
—Тоді я.
—Ти сам запропонував диван!
—Бо я не знав, що мене тут будуть ображати.
Ліза похитала головою.
—Все, тихо. Ви ще до сну посваритеся.
—Я не сварюся, — обурилася Рита. —Я просто захищаю свою репутацію.
—Яку репутацію? —запитав Віталік.
—Нормальної людини.
—Пізно.
Рита взяла серветку й кинула в нього.
—Замовкни.
Віталік легко відбив її рукою.
Саша дивилася на них і не могла перестати усміхатися.
Їй подобалося це.
Їхня безглузда сварка.
Їхні жарти.
Те, як Рита ображалася на дві хвилини, а потім сама починала сміятися.
Те, як Віталік удавав серйозного, хоча сам ледве стримував усмішку.
Такі прості речі раніше вона навіть не помічала.
А тепер ловила кожну з них.
—Добре, —нарешті сказала Ліза. —Доїдаємо піцу й готуємо місце для ночівлі.
—А можна ще чай? —запитала Рита.
—Можна.
—З печивом?
—Рито.
—Що?
—Ти щойно з'їла три шматки піци.
—Це не заважає мені хотіти печиво.
Саша засміялася.
—Вона ніколи не зміниться.
—І не хочу, —гордо відповіла Рита.
Віталік підняв склянку.
—За Риту, яка завжди залишиться голодною.
—За Віталіка, який сьогодні спатиме на підлозі.
—Все, мовчу.
Усі знову засміялися.
А потім вечір повільно перейшов у ту особливу домашню тишу, коли вже нікуди не треба поспішати.
Ліза прибрала зі столу тарілки, Рита допомагала їй, хоча більше заважала, ніж допомагала, а Віталік пішов до вітальні розкладати диван.
Саша залишилася на кухні на кілька секунд.
Вона подивилася на упаковку ліків, яка лежала біля її склянки.
На мить усмішка зникла.
Вона знову згадала слова Лізи.
«Ми не будемо чекати понеділка, якщо можна вирішити питання раніше».
Саша тихо видихнула.
Вона не хотіла, щоб через неї всі знову хвилювалися.
Не хотіла перетворювати звичайний вечір на чергове нагадування про лікарні.
Тому просто взяла упаковку й поклала її до кишені.
Завтра вони розберуться.
А сьогодні...
Сьогодні вона хотіла просто бути Сашею.
Без діагнозів.
Без страху.
Без постійного контролю.
Вона вже хотіла вийти з кухні, коли почула голос Лізи:
—Сашо?
—Що?
—Ти йдеш?
Саша усміхнулася.
—Йду.
Вона вийшла до вітальні.
Віталік уже розкладав диван, а Рита стояла поруч і оцінювала його роботу з дуже серйозним виразом обличчя.
—Ну? — запитав він. —Як тобі?
Рита нахилила голову.
—Нормально.
—«Нормально»?
—Так.
—Я п'ять хвилин його розкладав.
—А я п'ять секунд оцінювала.
—І?
—Потрібно ще дві подушки.
Віталік подивився на Лізу.
—Я здаюся.
Ліза засміялася.
—Я зараз принесу.
Саша сіла на край дивана.
—А я думала, що ви будете спати.
Рита подивилася на неї.
—Ми тільки починаємо.
—Ой, ні.
—Що «ні»?
—Я вже передумала вас залишати.
—Пізно, — урочисто сказала Рита. —Ми вже офіційно мешканці цієї квартири до ранку.
—Самопроголошені мешканці, —уточнила Ліза, повертаючись із подушками.
—Найкращі мешканці.
—Побачимо це вранці,—усміхнувся Віталік.
Саша подивилася на них і тихо засміялася.
Попереду була ще ціла ніч.
Без поспіху.
Без лікарні.
Без тривожних дзвінків.
Просто вони четверо.
І вперше за дуже довгий час Саша не боялася завтрашнього дня.
Вона просто чекала ранку.